дощ дощ дощ
Вночі приїхав Кірил fotoparad і ми у п’ятьох вписались в одномісному номері готелю. Вимились, випрались, висушились і жадали нових пригод.
Повторювати поїздку в сельву не хотілось. Після інциденту з таксистом індіанці навряд чи поставляться до нас дружньо.
Тож їдемо до водоспаду Агвацуль, одне з потенційних місць проживання легендарного субкоманданте Маркоса.
Стопимо всі гуртом. Мексиканські пікапи вміщують безмежну кількість пасажирів. За принципом де один там і десять. Розраховано на чисельні сімейства.
До водоспаду лишається чотири кілометри. Прислужливі таксисти нав’язливо пропонують свої послуги, та ми ввічливо відмовляємось і йдемо пішки. Дорогою нас наздоганяє машина з вщент п’яним екіпажем з трьох стрьомних чуваків
Згадуємо пригоди Колюні і Сєрьогі, та все ж вирішуємо ризикнути. Тим більше чуваки обіцяють «ноу проблем». Виразно кажемо про те що їдемо автостопом. Вантажимо всі рюкзаки, Діану, Магду і мене і їдемо на водоспад.
Дорогою один з мужичків вийшов, витягнувши з під сидіння здоровенний меч-мачете. Решта двоє довозять нас на КПП де федеральна влада стриже туристичний збір. Кажу їм що ми сапатисти. Що їдемо стопом і грошей не маємо. Домовляємось на один квиток за всіх.
При виході з машини наші піддаті водії стали вимагати двадцятку за проїзд. Як же вони мене заєбали ці вимагателі.
- Давай рюкзи, братан. Я волоцюга, а не турист («Сой но турісто, сой вогабундо) Цього разу обійшлось без тюряги. Хлопці зрозуміли, потисли руки і побажали доброї дороги.
Красивий водоспад виявився мєгапопсовим місцем. Малюнки Че Гевари і Маркоса свідчили про те, що ми як лохи повелись на рекламу. Місцева громада засідала на баскетбольному майданчику. Ми привітались, коротко розповіли чого ми таскаємось з табуреткою і попросили про ночівлю.
Сапатисти скупо проявили свою гостинність. Ось та будівля без стін. Можете ночувати там. Вечоріло і хмарилось. Треба валити звідси.
Тільки подумав і побачив мікроавтобус з білими. Америкос і канадос, двоє друзів журналістів живуть і працюють у Мехіко. Приїхали робити сюжет про сапатистів. Хлопці без проблем погодились підкинути нас кількасот кілометрів у Сан Крістобаль. Але підтримувати дружню бесіду не хотіли. Таке враження, відмітив Кірил, що пацани безперервно курять, а зараз у них нема чого.
Дорога часто втрачала асфальт. Шматки покриття попадали вниз від зливи. Часом двосторонній рух ставав одностороннім. У якомусь селі заїхали на заправку. Всі вийшли в туалет, та раптом водій заметушився.
- - Назад! Скоро! В машину!
Ми позастрибували в автобус.
- - ЗЗараз дорогу перекриють на всю ніч. Вчителі мітингують. Спробуємо проскочити.
Але ми не встигли буквально на три хвилини. Вчителі перекрили дорогу колодою і сіли на неї.
Довкола розбили наметове містечко. Розвели вогнища. Один автомобіль проскочив за швидкою допомогою, для якої колоду прибрали. Після цього мітингувальники загородили дорогу намертво.
Погулявши трохи серед людей ми прийняли рішення не чекати, а шукати місце для ночівлі. Все одно у Сан Крістобалі нас ніхто не чекає. До того ж, кажуть, там дуже холодно.
Вписались під якийсь дах біля кафе та гаража. Засинаючи, близько сотні разів прослухали рекламу рікши-кафе. Реклама супроводжувалась веселою-дурнуватою музичкою і вигукувалась весело. Ми жартували і сміялись слухаючи цей бред посеред ночі. Так і поснули, виклавши каремати в рядок.
Зранку зайшли в це кафе. Там був буфет за 70 песо. Бери що хочеш. Ну ми і взяли. На п’ятьох. Офіціанти спершу кіпішнули, а тоді махнули на дикунів рукою: «Їжте на здоров’я!» Ще і кави принесли.
Отакий комплекс спання і їжі вийшов. "Бед енд брекфест" влучно назвав це Кірюха.
Сан Крістобаль і правда холодний. Тут і вдень було так собі. Кілька разів пожалкував, що ми не вийшли по дорозі у якомусь індіанському поселенні. Такі затишні і красиві вони були всюди розкидані по горах.
«Це землі Мая. Ось та дівчинка в шкільній формі з мачете в руках іде на урок біології…» - пояснював мені Едуардо, водій з яким я протріщав півтори години іспанською (Саша і Паша дякую за словник!)
В університеті адміністрація м’яко послала нас… під дощ. Потинявшись ми здибали чувака з бамбуковим саморобним саксофоном, накурились і вирішили піти не до адміністрації, а до студентів.
Майбутній юрист Хуан вже незле опанував говорильну професію. Він проник ся нашою темою і намагався розмістити нас в універі. Коли ж це не вдалося знайшов якийсь гуртожиток. Там нам безкоштовно дали келію з високими стелями і товстелезними дверима у середньовічному стилі.
Сан Крістобаль красивий, але занадто холодний. Тому наваривши у кафе вівсянки ми рушили в теплі краї - вбік гватемальського кордону. Їхали всі разом, у нас це виходило добре, аж поки Аліса не встромила собі у вуха навушники. Відтак вона перестала слухати реальність, а реальність її. І настпуна машина забрали лише нас з малявкою.
Ми домовились зустрітись в Тапачулі і разом перейти кордон у Гватемалу. Не знаю чи це нам повезло чи ні, але ми майже пів ночі їхали у кузові вантажівки, зі страшенно мокрою і брудною підлогою, до того ж заваленою залізяками. Ми всі троє ютилися на запасному колесі. Почався дощ. Я накрив нас і рюкзаки тентом який був у кузові. Дорога - суцільний серпантин.
Питання перевищення швидкості у Мексиці вирішено велетенською кількістю лежачих поліцейських. Через постійні розгони та стрімкі гальмування, через екстремальний сморід бензину мене нудило. Намагався ловити повітря стоячи, та через зливу яка била в обличчя це теж вдавалось не довго.
Врешті машина стала. Звідси година до Тапачули. Ми заховались від зливі під дашок паркінгу. Малявка спала.
Я одягнув дощовик і пішов шукати місце для спання. Всі кафешки були закриті і загороджені парканами. Де було відкрито злива лишила сухими незначні п’ятачки, малуваті для спання.
Раптом я побачив двері, а в них жінку. Зробив пару кроків на зустріч. Та вона швидко захлопнула двері і гукнула крізь них щось там про поліцію.
- Ми хочемо у вас переночувати. Нас троє мандрівників з України. Я, моя дружина і донька. Можна?
Жінка знову повторила крізь двері про поліцію. Я про мандрівників. Тоді у дверях відчинилося вікно. Крім жінки там був хлопчик. Він спитав чи говорю, я англійською. Хлопчина навчається разом з сестрою у Лос Анджелесі. Я коротко розповів суть справи. Покликали батька. Я показав паспорт. Покликали сестру. Після того як я повторив все вдесяте, хлопець здивовано спитав: «То вас лише троє? І маленька дитина?»
Нас пустили. А зранку нагодували сніданком і напоїли кавою. Світ не без добрих людей.
Зараз ми уже в Тапачулі. Всю ніч і зараз безперестанку ллє дощ. Ми чекаємо Гастона. Він погодився нас вписати у себе тут, в Тапачулі. Я зателефонув йому. Місцеві сказали йому адресу. Хлопець пообіцяв бути за 10 хвилин. Пройшло півтори години. На його телефоні тепер автовідповідач…