5yatekvitnya
Навантажені соціальною відповідальністю і пивом , примкнувши багнети до фотокамер, приклеївши іронію до слів, я і мої друзі, мої товариші по нещастю, мої побратими по зброї, усі ми повільно розчиняємося у недільних присмерках.
На набережній, де завжди тихо, багатолюдно, багатобрудно, добре сидіти, дивлячись в зелене Дніпро. Другий камінь від пішохідного вбік причалів; якщо сидіти на куточку, то права нога буде гойдатися над ледащими річковими хвилями, а на правій можна писати. На листочку, звісно писати, але нога тут теж до справи. Так от, сидячи таким чином бачиш Ріку, Берег, навіть два Береги. Бачиш Поділ с Біскупщиною, бачиш Татарку, трохи, щоправда, бачиш Петрівку, теж трохи, але бачиш її лише тому, що за нею уся північ цього міста розкатується у сіре поле, збільшений битий піксель. Бачиш мости, бачиш похмурі вежі Лівобережжя, наче магічні замки височать вони за чарівними лісами Труханова, населеними бомжами і ельфами. Місто ніяк не може визначитися, яким йому бути - денним, трохи ледащим, трохи консервативним, заклопотаним, важким, чи вечірнім - розкутим, веселим, голосним, награним, п*яним. Інтро чи екстро. Це присмерки. Вони лягають на місто, огортають його весільною фатою, біло-сірою, як форма конфедератів. Легкою, як мій лакі страйк.
І саме в цей час місто стає самим собою, не вкритим косметикою, не залитим неоном, не захищеним сонцем і не заваленим людськими пристрастями. Це недовго - присмерки володарюють над містом лише трохи, між диктатурою справ і демократією ліхтарів, вони лише на хвилини приходять до влади. Тиха революція. Ці присмерки, ці куряви, ці аромати, це місто.
П*ятого квітня це тривало майже рівно 15 хвилин, до 20.00, «часу ікс», коли над дорогами і хідниками, над будинками і деревами розпустилися оранжеві парасольки ліхтарів. Тоді всі вагання міста скінчуються, опановує вечір. Стає одразу легше, як завжди перед невідворотнім.
День топиться у холодному Дніпрі і стає потопельником-ніччю.
Сигарету і йти далі. Прикурюєш і йдеш.
`І пластиковою запальничкою прогрівать небеса` (с).
На набережній, де завжди тихо, багатолюдно, багатобрудно, добре сидіти, дивлячись в зелене Дніпро. Другий камінь від пішохідного вбік причалів; якщо сидіти на куточку, то права нога буде гойдатися над ледащими річковими хвилями, а на правій можна писати. На листочку, звісно писати, але нога тут теж до справи. Так от, сидячи таким чином бачиш Ріку, Берег, навіть два Береги. Бачиш Поділ с Біскупщиною, бачиш Татарку, трохи, щоправда, бачиш Петрівку, теж трохи, але бачиш її лише тому, що за нею уся північ цього міста розкатується у сіре поле, збільшений битий піксель. Бачиш мости, бачиш похмурі вежі Лівобережжя, наче магічні замки височать вони за чарівними лісами Труханова, населеними бомжами і ельфами. Місто ніяк не може визначитися, яким йому бути - денним, трохи ледащим, трохи консервативним, заклопотаним, важким, чи вечірнім - розкутим, веселим, голосним, награним, п*яним. Інтро чи екстро. Це присмерки. Вони лягають на місто, огортають його весільною фатою, біло-сірою, як форма конфедератів. Легкою, як мій лакі страйк.
І саме в цей час місто стає самим собою, не вкритим косметикою, не залитим неоном, не захищеним сонцем і не заваленим людськими пристрастями. Це недовго - присмерки володарюють над містом лише трохи, між диктатурою справ і демократією ліхтарів, вони лише на хвилини приходять до влади. Тиха революція. Ці присмерки, ці куряви, ці аромати, це місто.
П*ятого квітня це тривало майже рівно 15 хвилин, до 20.00, «часу ікс», коли над дорогами і хідниками, над будинками і деревами розпустилися оранжеві парасольки ліхтарів. Тоді всі вагання міста скінчуються, опановує вечір. Стає одразу легше, як завжди перед невідворотнім.
День топиться у холодному Дніпрі і стає потопельником-ніччю.
Сигарету і йти далі. Прикурюєш і йдеш.
`І пластиковою запальничкою прогрівать небеса` (с).