Повернення
Нещодавно одна знайома запитала у себе в фейсбуці чому люди пишуть тільки про хороше і ніколи не пишуть щиро про погане. Їй відповідали, що соцмережі для того і існують щоб транслювати свій "успєшний успєх". А хтось написав, що фейсбук - не місце для того, щоб бути щирими, а щирими ми були лише в ЖЖ. І в мені прокинулась така ностальгія. Як же це було прекрасно писати тут мало не щодня, читати пости людей, які ставали рідними, хоч ти і в очі ніколи їх не бачив. Тут люди були собою, з своїми слабкостями, болями, тривогами, переживаннями і роздумами. Тут ділилися найщасливішими моментами і тут писали коли руйнувалися їхні світи. Тут кожен знайшов справжніх реальних друзів. Мені пощастило теж - в житті є друзі, які прийшли в нього завдяки ЖЖ.
І захотілось повернутися...Хоч тут немає нікого з тих, хто був тоді дорогим.
Не знаю, чи буде це лише спроба. Останній пост був 2 роки тому і за цей час так багато змінилося. Колись слів було так багато. Зараз вони всі розгублені, витерті, без чітких меж і контурів. Слова настільки випали з мого життя, що дуже страшно за них братися. Бо ж віри в те, що ще вмію складати їх до купи залишилось на диво мало. Раніше б ніколи не подумала, що це можливо. Була переконана що я і слово - дві нероз'єднувані частини. Слово було завжди моїм розрадником і порадником. В ньому я шукала прихистку і знаходила спокій. Але коли не стало ні слів, ні спокою, повернутись до слів стало важко. Хоча всередині все ж, є віра в те, що це етап. Етап, який, як і все в тому світі має день початку і день закінчення. Можливо сьогодні саме цей день...
Більшість постів будуть лише для друзів, хоча знову ж таки, ніхто з них вже давно сюди не заглядає. Надто відверте залишу лише для себе. А щоденними роздумами ділитимусь з усіма, хто випадково чи не зовсім забрів на цю сторінку.
Ну що ж, Lets go! :)
І захотілось повернутися...Хоч тут немає нікого з тих, хто був тоді дорогим.
Не знаю, чи буде це лише спроба. Останній пост був 2 роки тому і за цей час так багато змінилося. Колись слів було так багато. Зараз вони всі розгублені, витерті, без чітких меж і контурів. Слова настільки випали з мого життя, що дуже страшно за них братися. Бо ж віри в те, що ще вмію складати їх до купи залишилось на диво мало. Раніше б ніколи не подумала, що це можливо. Була переконана що я і слово - дві нероз'єднувані частини. Слово було завжди моїм розрадником і порадником. В ньому я шукала прихистку і знаходила спокій. Але коли не стало ні слів, ні спокою, повернутись до слів стало важко. Хоча всередині все ж, є віра в те, що це етап. Етап, який, як і все в тому світі має день початку і день закінчення. Можливо сьогодні саме цей день...
Більшість постів будуть лише для друзів, хоча знову ж таки, ніхто з них вже давно сюди не заглядає. Надто відверте залишу лише для себе. А щоденними роздумами ділитимусь з усіма, хто випадково чи не зовсім забрів на цю сторінку.
Ну що ж, Lets go! :)