коли
коли усвідомлюєш марність зусиль людських, бо що би ти тепер не робила, хоч плач, хоч гопки скач - а йому вже не допомогти - метастази пішли -
а ще вчора, а ще повчора - у тебе, дівко, були зовсім інші думки, плани, і бажання, і все так чудово складалося у барвистий пазл, і життя тривало, і калейдоскоп малював вигадливі візерунки -
і спинилася, і завмерла вкопана - і що ж тепер? як же тепер?
і метаєшся мишою наляканою по лабіринтах свідомості, і виходу шукаєш, і ліку шукаєш чародійного - для його тіла, для своєї душі - і не знаходиш ліку....
плачеш дорогою від безпорадності - удома не можна, на роботі не можна - ховаєшся у натовпі, як звірина поранена у лісі. ще в церкві можна плакати. там не задають дурних питань.
а тоді -додому приходиш - і продовжуєш грати роль упевнено-сильної - бо хто ж як не я? - діти не знають, чоловік місця собі не знаходить через те все, він зара найбільше біля батька, не спить уже не їсть від хвилювань - очі вранці червоні у нього....
- і треба підтримати, зігріти, руку подати, слово сказати, обійняти міцно.
і прийняти вдячно й спокійно все, що нам приготував Господь сеї зимної осені....
амінь.