ти...ше...
...щось мене що далі, то більше кумарить-непокоїть-лякає моя батьківщина... новини телебачення - хоч не вмикай, це жахастики просто якісь... серйозні журнали - те саме... на вулицю вийдеш, на мордячки з біг-бордів поглянеш, слагани почитаєш - йопересете....
то ми «будуємо нову країну» на тлі блакитного індустріального пейзажу, то ми «живемо у своїй, богом даній країні» свободівській (і все би добре з тією «Свободою» - тільки ж не віриш ніфіга їм, ті самі і такі самі..... яке не яке було УНСО долбануте, але, принаймні, щиріше - не верхівка, звісно, бо провідники там були ті ще вовки-лиси, а прості хлопчурі - за ідею ж ішли....)
...і лише одна асоціяція залишається, пов»язана з моєю батьківщиною - жорстка і страшна асоціяція -
мама-хронічка, стара потаскана алкоголічка, що досі живе з дорослим сином - і син наче ще й любить її, навіть отаку от, ще пам»ятає, як воно було у дитинстві - козаки-солдатики на бойовищах полинових, ати-бати, чайки білокрилі на чорних водах, лицарі безіменні порубані та порізані - і очі у них мудрі та світлі, і фотокартка кольору сепії у нагрудній кишені, і вицвілий рушник у вишневій скрині тріснутій..... а потім гнянеш на неї - привокзальну хвойду теперішню - на це обличчя старече, одутле, на ці очі, донецькою шмагою залляті - і бридливість накочується, і від смороду верне.....
..... і я втомилася... дорогою на роботу - після ранку скаженого - бігом-бігом-бігом - відкинувшись на спинку крісла - у вікно осіннє дивилася, і каштани обіруч осипалися мідяками, а качки на озері ховали свої голови під сірі крила - і я думала - чого б мені зараз найбільше хотілося? Справді - найбільше хотілося?
До оксамитового осіннього моря я хочу. До порожнього пляжу, зимного вже піску, білого будиночка з дерев»яною долівкою, і нехай там буде живий вогонь, і я нарешті висплюся, і там можна буде сидіти у тиші_у шезлонзі_у коконі пледу, і нікуди не бігти-не бігти- не бігти, а потім ще - чай імбирний, і ти знову занурюєшся у сон, як у воду, і тебе заколисує голос поряд, який читає для тебе книгу - і слова перетворюється на якесь плетиво дивовижне, і все тихше..тихше...тихше...ти... ше....
то ми «будуємо нову країну» на тлі блакитного індустріального пейзажу, то ми «живемо у своїй, богом даній країні» свободівській (і все би добре з тією «Свободою» - тільки ж не віриш ніфіга їм, ті самі і такі самі..... яке не яке було УНСО долбануте, але, принаймні, щиріше - не верхівка, звісно, бо провідники там були ті ще вовки-лиси, а прості хлопчурі - за ідею ж ішли....)
...і лише одна асоціяція залишається, пов»язана з моєю батьківщиною - жорстка і страшна асоціяція -
мама-хронічка, стара потаскана алкоголічка, що досі живе з дорослим сином - і син наче ще й любить її, навіть отаку от, ще пам»ятає, як воно було у дитинстві - козаки-солдатики на бойовищах полинових, ати-бати, чайки білокрилі на чорних водах, лицарі безіменні порубані та порізані - і очі у них мудрі та світлі, і фотокартка кольору сепії у нагрудній кишені, і вицвілий рушник у вишневій скрині тріснутій..... а потім гнянеш на неї - привокзальну хвойду теперішню - на це обличчя старече, одутле, на ці очі, донецькою шмагою залляті - і бридливість накочується, і від смороду верне.....
..... і я втомилася... дорогою на роботу - після ранку скаженого - бігом-бігом-бігом - відкинувшись на спинку крісла - у вікно осіннє дивилася, і каштани обіруч осипалися мідяками, а качки на озері ховали свої голови під сірі крила - і я думала - чого б мені зараз найбільше хотілося? Справді - найбільше хотілося?
До оксамитового осіннього моря я хочу. До порожнього пляжу, зимного вже піску, білого будиночка з дерев»яною долівкою, і нехай там буде живий вогонь, і я нарешті висплюся, і там можна буде сидіти у тиші_у шезлонзі_у коконі пледу, і нікуди не бігти-не бігти- не бігти, а потім ще - чай імбирний, і ти знову занурюєшся у сон, як у воду, і тебе заколисує голос поряд, який читає для тебе книгу - і слова перетворюється на якесь плетиво дивовижне, і все тихше..тихше...тихше...ти... ше....