Українське кіно виходить з резервації.
(враження від фільму "ТойХтоПройшовКрізьВогонь")
Було би так чудесно, якби індіанці Додоку назвали "Летючий Куций Пес":))
Але то була б уже комедія, чи не так. Була я на прем"єрі того кіна - і скажу вам, що не розумію, чого там усілякі критики столичні і провінційні вивертаються навиворіт, а більш культурною мовою - випендрюються в своїй кінопросунутості, шукаючи хоч якісь, але недоліки, і ставлячи всерізноманітні претензії "фу і фе" до авторів колосальної роботи. Кіно прекрасне, і я, не кінематографіст, скажу як композитор отим критикам (котрі при своїй нездатності визначити жанр фільму, злосно клюють по головах режисерів-продюсерів) - що то є чистісінький жанр ліричної драми!
В основі всього - дружба, честь і совість, котрі до останнього захищають Любов від підлого і ницого, а головне - фільм дає мені розуміння, що ці три захисні складові мають виховуватися з пеленок, і виховуватися для того, аби людина могла гідно і мудро прожити життя і сміливо витримати всі його випробування.
І якщо хтось очікував у цьому фільмі від льотчика-характерника усіляких яскраво-фентезійних перетворень з вовками, клубами диму і по тому шаманських бубенних медитацій - то якраз мені дуже сподобалося, що цієї всієї дешевої "сувенірщини" не було, а було так, як є в житті насправді - стримано і реалістично. Адже признайтеся - серед вас є люди, котрі живуть поряд з характерниками, знахарями - і ті не ходять напоказ з пір"ями на голові, когутячими іклами на грудях і з гарахталками в обидвох руках, то звичайні на вигляд сучасні люди сучаних професій, та тільки суть їхня - незвичайна.
Тож так само цей фільм - незвичайний, хоча на вид - лірична сімейна кінострічка. Критики кажуть поблажливо - ой ну що ж там хотіти з таким скромним бюджетом. Так, бюджет маленький, але навіть попри те, що мені було замало масовки в індіанському поселенні (особливо хотілося в кадрі присутності більшої кількості чоловіків-ровесників Додоки і мало показаний їхній осучаснений побут), і те, що затягнула динаміку фільму фаза листів і їх недопускання-нищення, і те, що музичний супровід до підлих дій Степана здавася мені трохи трафаретним і недоречно комічним (типове залучення дерев"яних духових - гобойчиків-фаготиків, що гугнявлять мелодичними корявими дисонансами, що не пасувало до потужної автентики Дахи-Брахи та розкішних звукових панорам Володимира Гронського - композитора, багатьом відомого створенням музики до таких українських фільмів, як: "Фучжоу", " Відьма", "Атентант - Осіннє вбивство в Мюнхені", "Злочин з багатьма невідомими") - все ж, я признаюсь, того всього недосконалого у фільмі не набереться навіть і на десертну ложку дьогтю.
Я дивилася фільм і думала: ага! тепер я знаю, чого в кінотеатрах підчас сеансу так темно - то для того, щоб інші люди не помітили, як тобі хочеться заплакати (але я таки стрималась:) ) - і на цей раз заплакати від неочікуваного розчулення, краси і неабиякої, забутої уже на смак сатисфакції, отриманої від майже асимільованого, втраченого і знищеного, як індіанські племена, але все ж - оживленого українського кіно.
Було би так чудесно, якби індіанці Додоку назвали "Летючий Куций Пес":))
Але то була б уже комедія, чи не так. Була я на прем"єрі того кіна - і скажу вам, що не розумію, чого там усілякі критики столичні і провінційні вивертаються навиворіт, а більш культурною мовою - випендрюються в своїй кінопросунутості, шукаючи хоч якісь, але недоліки, і ставлячи всерізноманітні претензії "фу і фе" до авторів колосальної роботи. Кіно прекрасне, і я, не кінематографіст, скажу як композитор отим критикам (котрі при своїй нездатності визначити жанр фільму, злосно клюють по головах режисерів-продюсерів) - що то є чистісінький жанр ліричної драми!
В основі всього - дружба, честь і совість, котрі до останнього захищають Любов від підлого і ницого, а головне - фільм дає мені розуміння, що ці три захисні складові мають виховуватися з пеленок, і виховуватися для того, аби людина могла гідно і мудро прожити життя і сміливо витримати всі його випробування.
І якщо хтось очікував у цьому фільмі від льотчика-характерника усіляких яскраво-фентезійних перетворень з вовками, клубами диму і по тому шаманських бубенних медитацій - то якраз мені дуже сподобалося, що цієї всієї дешевої "сувенірщини" не було, а було так, як є в житті насправді - стримано і реалістично. Адже признайтеся - серед вас є люди, котрі живуть поряд з характерниками, знахарями - і ті не ходять напоказ з пір"ями на голові, когутячими іклами на грудях і з гарахталками в обидвох руках, то звичайні на вигляд сучасні люди сучаних професій, та тільки суть їхня - незвичайна.
Тож так само цей фільм - незвичайний, хоча на вид - лірична сімейна кінострічка. Критики кажуть поблажливо - ой ну що ж там хотіти з таким скромним бюджетом. Так, бюджет маленький, але навіть попри те, що мені було замало масовки в індіанському поселенні (особливо хотілося в кадрі присутності більшої кількості чоловіків-ровесників Додоки і мало показаний їхній осучаснений побут), і те, що затягнула динаміку фільму фаза листів і їх недопускання-нищення, і те, що музичний супровід до підлих дій Степана здавася мені трохи трафаретним і недоречно комічним (типове залучення дерев"яних духових - гобойчиків-фаготиків, що гугнявлять мелодичними корявими дисонансами, що не пасувало до потужної автентики Дахи-Брахи та розкішних звукових панорам Володимира Гронського - композитора, багатьом відомого створенням музики до таких українських фільмів, як: "Фучжоу", " Відьма", "Атентант - Осіннє вбивство в Мюнхені", "Злочин з багатьма невідомими") - все ж, я признаюсь, того всього недосконалого у фільмі не набереться навіть і на десертну ложку дьогтю.
Я дивилася фільм і думала: ага! тепер я знаю, чого в кінотеатрах підчас сеансу так темно - то для того, щоб інші люди не помітили, як тобі хочеться заплакати (але я таки стрималась:) ) - і на цей раз заплакати від неочікуваного розчулення, краси і неабиякої, забутої уже на смак сатисфакції, отриманої від майже асимільованого, втраченого і знищеного, як індіанські племена, але все ж - оживленого українського кіно.