Деякі міркування стосовно утопії
Пауло Фрейре (1921-1997), бразильський педагог та теоретик освіти
Розділ з "Відвага мріяти: до педагогії незавершеного" (мій переклад)
Я ніколи не говорю про утопію як про неможливість, яка зрідка може справдитися. Тим більше я ніколи не говорю про утопію як про притулок для тих, хто уникає дії, чи як про недосяжні виголошування тих, хто лише вміє фантазувати. Навпаки, я говорю про утопію як про фундаментальну потребу людини. За нормальних умов, потреба у мріянні та утопії є частиною історичного та соціального складу природи чоловіків та жінок. Саме тому фаталістичні ідеології заперечують як цілі народи, так і окремих жінок та чоловіків.
Як істоти запрограмовані на навчання, яким завтра потрібне як рибі вода, за умов заперечення їм участі в утворенні завтрашнього дня, чоловіки та жінки стають жертвами грабунку. Адже кожне "завтра", про яке думають і за реалізацію якого проводиться боротьба, містить в собі мріяння та утопію. Немає завтрашнього дня без проекту, без мрії, без утопії, без надії, без творчої роботи та роботи над розвитком можливостей, яка може уможливити конкретизацію цього "завтра". Саме в цьому розумінні я не раз казав, що я повний надій не завдяки впертості, а завдяки буттєвій імперативі (existential imperative). В ній також вкорінена спонука до боротьби проти усякого фаталізму. Я не відвертаю вух від фаталістичного дискурсу педагогів, які у зв'язку з сучасними проблемами пов'язаними з глобалізацією економіки спрощують освіту лише до техніки викладання і проголошують смерть мрій та утопій. Якщо більше немає соціальних класів, а отже і їхніх конфіліктів, якщо більше немає ідеологій, Правої і Лівої, якщо розвиток більше не має нічого спільного з політикою, а лише зі злою і жадібною етикою ринку, якщо економічна глобалізація зменшила світ, якщо світ став більш-менш рівним, освіті залишається суто тренувати та приборкувати учнів. Я відмовляюся від цього реакційного прагматизму, як і від самовдоволеного дискурсу тих, хто говорить про голодуючих бразилійців та про безробітних цього світу як про "фатальність" кінця століття.
Мій дискурс на користь мріяння, утопії, свободи, демократії - це дискурс тих, хто відмовляється змиритися і хто не дозволяє смакові людського буття, що його фаталізм вироджує, померти у собі.