Історія двох статей: Економічна "наука".
Почалася ця історія давненько, ще коли мамонти по степах бігали... Ні, не так.
Одного разу, в далекій-далекій землі... Теж не те. А, хай йому грець, давайте без понтів.
Сьогодні прочитав я в Бізнес-тижні Блумберга (Bloomberg Businessweek), у рубриці "Глобальна Економіка", статтю Брендона Ґрілі "Люди є різні", кажуть економісти". Шокуюча несподіваність заголовку - люди є різні! хто б міг подумати! - власне і підштовхнула мене нарешті до написання цього допису, який визрівав в моїй голові щонайменше кілька місяців, десь від кінця серпня, коли я прочитав іншу статтю у недільному випуску Нью-Йорк Таймз, а саме "Для чого потрібна економіка?" авторства Алекса Розенберґа та Тайлера Кертана. Обидві статті стосуються питання, яке вже давно крутиться довкола всередині мого черепа - неадекватності економіки як науки, її методологічні недоліки і постійна неспроможність передбачити економічні катастрофи чи пояснити чому економіка поводиться саме так, а не інакше.
(Ілюстрація з Bloomberg Businessweek)
Перед тим як пірнути в суть цих двох статей, давайте глянемо на ширшу картинку. Економіка, фактично, є однією з суспільнознавчих дисциплін - вона описує економічну сторону суспільства, організацію господарства на різних суспільних рівнях, від мікро (напр. окрема сімейна господа, взаємодія між різними економічними агентами, бюджетні, фіскальні, фінансові сторони організацій, громад, міст тощо) крізь мезо (напр. окремі сектори промисловості, регіональні економічні зони тощо) до макро (безробіття, інфляція, рецесія чи депресія цілої національної або й глобальної економіки). Отже, як і у всіх супільнознавчих дисциплінах - а я, будучи соціологом за фахом, трохи про в цьому знаюся - корисність та ефективність економіки як науки великою мірою залежить від адекватності методологічних принципів. І чи не найважливішим з них є, звичайно ж, уявлення про індивіда, про агента, про одиницю, яка діє у суспільстві (яке, зрештою, є сукупністю таких одиниць, хоча має і додаткові, збірні характеристики та властивості).
Так от, академічна спільнота економістів достатньо довго відмовляється визнавати, що її методологічне спрощення людини як суто раціонального агента - такого собі homo economicus, що завжди діє згідно зі своїми особистими інтересами, і до того ж діє якнайбільш раціонально, не беручи до уваги жодних ірраціональних емоційних факторів чи інших подібних міркувань - є, просто сказавши, неадекватним і хибним. Здавалося б, сам здоровий глузд і життєвий досвід підказує, що людина аж ніяк не є строго раціональною. Екзистенціалісти, для прикладу, достатньо детально висвітлили це питання у своїх текстах. Та й не лише вони.
Саме в цьому, мабуть, і міститься ключ до проблеми - економіка, як і багато інших суспільнознавчих дисциплін, бере свій початок з раніших часів, а саме з філософської традиції, з якої у 19 столітті під впливом позитивізму було відокремлено вужчі суспільнознавчі дисципліни - соціологію, економіку, політологію, психологію тощо. Завдяки такій генеалогії суспільнознавства, воно довший час страждало (зрештою, страждає до сьогодні) від комплексу неповноцінності, який великою мірою підтримується зверхністю "точних" природничих наук, строга методологія яких, будучи міцно вкоріненою в математиці та кількісному обчисленні, є цілком неадекватною для великої частини суспільнознавчих досліджень, які потребують якісну методологію. Тим часом, цей "саєнтизм", ця строга "науковість" створюють ілюзію "точності", хоча навіть природничі науки не є аж такими "точними", бо будь-яке наукове дослідження включає в себе елемент невизначеності - але це взагалі інше питання, на обговорення якого потрібно буде окремий допис.
Отже, страждаючи від цього комплексу неповноцінності та перебуваючи під впливом позитивізму, суспільнознавчі дисципліни - зокрема економіка - намагалися компенсувати нестачу поваги та довір'я шляхом залучення методології природничих наук для вивчення своїх об'єктів дослідження. Оскільки кінцевим об'єктом усіх суспільнознавчих досліджень є (о, сюрприз!) суспільство - яке є надзвичайно мінливим, а також рефлексивним (здатним реагувати на результати попередніх суспільнознавчих досліджень і відповідно пристосовуватися, коригувати напрямок розвитку), на відміну від природи, яка проходить еволюцію значно повільніше і зазвичай є більш піддатливою для контрольованих експериментальних методів - така методологія, як я вже зауважив вище, є неадекватною і нездатною врахувати усі сторони людського досвіду. Інтерпретативність, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика - це лише декілька основних прикладів з повного переліку перспектив, недоступних для позитивістичної методології.
Інший спосіб пояснити суть справи - за допомогою наступної ілюстрації. Уявіть собі людські знання на одновимірній системі координат, яка простягається від мистецьких дисциплін зліва, через гуманістику та суспільнознавство посередині, аж до природничих "точних" наук з правої сторони. Достатньо очевидно, що набір талантів, які потрібно розвивати, щоб досягнути вершини своєї дисципліни, мінятиметься у залежності від місця відповідної дисципліни у цій системі координат. Тому Ґюстав Клімт - це не Гарольд Блюм, а Блюм - це не Мішель Фуко, а Фуко - не П'єр Бурдьє, а останній - не Альберт Айнштайн, грубо кажучи. І в зворотньому порядку - кожна з цих постатей мала унікальне поєднання талантів, яке сприяло їхньому успіху у відповідній галузі. Математика - це не єдиний вимір точності чи рівня інтелекту. Людський інтелект має багато сторін - музичний інтелект (відчуття ритму і гармонії), візуально-просторовий інтелект, тілесно-кінестетичний інтелект (атлетичність, танці), міжособистісний інтелект (соціальність, емпатія), інтраособистісний інтелект (інтроспективність, рефлексивність), екзистенціальний інтелект (духовність) і, звичайно ж, логічно-математичний інтелект (Говард Ґарднер, психолог з Гарвардського університету, у 1983 р. опублікував свою теорію багатьох інтелектів у книзі Структура розуму). Очевидно, що будь-якій людині потрібно розвивати різні сторони свого інтелекту, але якась одна чи дві сторони зазвичай домінуватимуть, великою мірою залежно від взаємодії генетики, середовища та особистого вибору.
Але повернемося до основної теми - економіки і її недоліків. Як пише Ґрілі в Бізнес-тижні, "[моделі], які Европейський Центральний Банк (ЕЦБ) та Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) використовували для прогнозування майбутнього, покладалися на 'репрезентативного агента', єдину уявну особу, яка заступає усіх людей." Це якраз той homo economicus, про якого йшла мова вище. "Моделі 'репрезентативного агента'," Ґрілі продовжує, "вийшли з руху економістів у 1970-х та 80-х рр., який прийняв припущення, що люди є раціональними і планують своє майбутнє." Спроби певних економістів у 1990-х виправити це надмірне спрощення реальності і побудувати моделі на основі багатьох агентів, кожний з яких представляв би різні соціальні групи у суспільстві, свідомо відкидалися старшими колегами як марною тратою часу. Як би там не було, але саме ці моделі допомогли Перу Круселлу отримати посаду професора в Принстонському університеті, а Тоні Сміту - у Єйльському університеті. Однак ніхто не використовував їхніх моделей, тому що "моделі єдиного репрезентативного агента мали достатньо точну прогнозну силу аж до самої фінансової кризи та її наслідків" (виділення моє). Це чудово, звичайно, але хіба не здатність прогнозувати кризові моменти економіки і формулювати напрямні для корекції економічної політики повинна бути основною метою економіки? Якщо вона не здатна цього зробити - тоді для чого вона потрібна?
І це врешті-решт приводить нас до витоків цього допису - статті у Нью-Йорк Таймз - переклад якої я пропоную до вашої уваги.
Для чого потрібна економіка?
Алекс Розенберг та Тайлер Куртан
Нещодавні дебати про те, хто є найбільш кваліфікованим, щоб зайняти посаду Голови Федерального Резерву [або "Фед", центральний банк США], не зосереджувалися виключно на рівні теоретичних економічних знань кандидатів. Вони також торкалися питань особистості та характеру. Так і повинно бути. Враховуючи природу економік, а також нашу здатність їх розуміти, завдання наступного провідника Феду буде справою з царини ремесла та мудрості, а не науки.
Коли ми запукаємо сателіт у орбіту довкола Марсу, ми маємо наукові знання, які гарантують акуратність та точність у прогнозуванні його орбіти. Досягнути приблизно такого ж рівня певності щодо результатів економіки значно складніше.
Той факт, що економічна дисципліна не допомогла нам вдосконалити наше вміння прогнозувати, наштовхує на висновок, що економіка ще далеко від того, щоб бути наукою, а можливо ніколи нею і не буде. Тим не менше, помилкове сприйняття економіки продовжує існувати. Студент, який закінчує університет, отримує диплом з економічних наук, хоча не має навиків, які можна порівняти з навиками студента процесів реального світу хімії чи навіть сільського господарства.
До 1970-х, дискусія про те, як зробити з економіки науку, точилася здебільшого між самими економістами. Але як і війна, яка є надто важливою, щоб залишати її на відповідальності самих лише генералів, економіка була надто важливою, щоб залишити її на відповідальність самих Нобелівських лауреатів серед професури Чикаґського університету. З часом, питання того, чому економіка (ще) не отримала кваліфікації як наука, стало питанням одержимості для теоретиків, включно з філософами науки, якими є автори цієї статті.
Легко зрозуміти, чому економіку помилково сприймають як науку. Вона використовує кількісні математичні методи та висловлює свої теорії за допомогою стислих аксіоматичних тверджень та виведених "теорем", таким чином нагадуючи моделі наукових дисциплін, знайомі нам на прикладі фізики. Підхід економіки до пояснення економічних результатів - які визначаються на основі виборів великої кількості "атомістичних" індивідів - нагадує те, як теорія атома пояснює хімічні реакції. Економіка використовує часткові диференціальні рівняння, наприклад у поясненні Блека-Шолза щодо ринків похідних цінних паперів (деривативів), рівняння, які виглядають надзвичайно подібно до тих, які зустрічаються у фізиці. Проблема економіки - це те, що їй бракує найважливішої риси науки: тривалої історії вдосконалення діапазону та точності прогнозів.
Це робить економіку предметом особливого інтересу для філософів науки. Жодна з наших моделей науки не підходить для характеристики економіки. Зовсім не підходить.
(Ілюстрація з New York Times)
Іронія в тому, що вже тривалий час економісти проголошують напівофіційну вірність вимозі Карла Поппера щодо фальсифікаційності як лакмусового папірця науки, і підтримують тезу Мілтона Фрідмана що в науці має значення лише прогнозна сила. Фрідман реагував на критику марксистських економістів і історичних економістів, що математична економіка нічого не вартує, бо вона робить так багато ідеалізованих припущень про економічні процеси: досконала раціональність, безмежна роздільність товарів, постійний рівень виробництва відповідно до масштабу, повна поінформованість, жодного маніпулювання цінами.
Фрідман твердив що хибні припущення не мали значення в економіці, так само як і у фізиці. Так само як "ідеальний газ", "площина без тертя" чи "центр гравітації" у фізиці, ідеалізації в економіці є нешкідливими та необхідними. Вони є необхідними інструментами підраховування та приблизності, які уможливлюють здатність економістів робити прогнози про ринки, індустрії та цілі економіки, так само як вони уможливлюють здатність фізиків робити прогнози про затемнення і припливи, або здатність запобігати падінню мостів чи втраті електрики.
Але економіка так ніколи і не показала тривалої історії вдосконалення своєї прогнозної здатності, як це показала фізика з допомогою своїх нешкідливих ідеалізацій. Власне кажучи, коли йдеться про історію економічної теорії, взагалі важко говорити про які-небудь успіхи у прогнозуванні.
Більше того, багатьох економістів, здається, не турбує те, що їхні прогнози не збуваються. Читачі Пола Круґмана та подібних йому коментаторів знайомі з їхніми постійними скаргами про те, що економісти відмовляються переглядати свої теорії навіть після зіткнення з упертими фактами. Філософи науки також задаються цим питанням. Яка ж тоді мета економіки, якщо вона не достатньо зацікавлена у тому, щоб відкоригувати свої теорії і забезпечити успішніше прогнозування, як це зазвичай прийнято робити в науці, коли прогнози не збуваються?
На відміну від фізичного світу, сфера економіки включає широкий діапазон соціальних "конструкцій" - таких інституцій як ринки та таких об'єктів як валюта та акції та інші цінні папери - які не поводяться однаково, навіть якщо їх ідеалізувати. Вони складаються з штучних звичаїв (хоча люди рідко усвідомлюють цю штучність), які люди постійно міняють і навіть руйнують різними способами, яких жодний суспільнознавець насправді не може передбачити. Ми можемо використовувати гравітацію для своїх потреб, але ми не можемо змінити чи знищити її. Ніхто не може сказати те саме про суспільно конструйовані причини та наслідки наших виборів, з якими має справу економіка.
Ще один фактор, якого економіці так ніколи і не вдалося приборкати, - це сама наука. Наукові відкриття є двигунами економічного зросту, "творче руйнування" капіталізму. Але ніхто не може передбачити напрямок наукових відкиттів та випливаючих з них технологічних застосувань. Ця прониклива думка Поппера була однією з його ключових. Філософи та історики науки, наприклад Томас Кун, допомогли нам побачити, чому зміна наукових парадигм відбувається начебто раптово, як грім посеред ясного дня. Разом зі зростаючим темпом інновацій, ймовірність сформулювання економічної теорії, яка зможе приборкати найпотужніші сили економіки, неодмінно зменшується - а разом з нею зникає і надія на вдосконалення прогнозування.
Отже, якщо краща прогнозуюча здатність економіці не світить, для чого вона взагалі потрібна?
Соціальні та політичні філософи допомогли відповісти на це питання, а отже і зрозуміти суть економіки. Починаючи від Гоббза, філософів турбували питання утворення та керівництва інституцій, які б захистили нас від наших же внутрішніх "шахраїв", від тих частин наших особистостей, які піддаються спокусам опортунізму, зловживання та, загалом, уникання сплачування коштів за життя у суспільстві, водночас користуючись його перевагами. Гоббз, а пізніше Г'юм - поруч з такими сучасними філософами як Джон Роулз та Роберт Нозік - усвідомлювали, що економічний підхід має багато корисних уроків для утворення та творчого керівництва такими інституціями. Налагодження поганих економічних та політичних інституцій (концентрація влади, змови та монополії), вдосконалення добрих (як от операції Федерального Резерву на відкритих ринках), розробка нових (як от аукціони шматків електромагнітного спектру), у приватному і державному секторах, є цілком досяжними завданнями для економічної теорії.
Це повертає нас назад до Федерального Резерву. Ефективним Головою центрального банку буде той, хто розуміє, що економіка ще не є наукою і, можливо, ніколи нею і не буде. На даному етапі вона ще є ремеслом, яке потрібно практикувати з мудрістю, а не суто за алгоритмами, у процесі утворення та керівництва інституцій. Бен Бернанке, сучасний Голова Феду, був успішним саме завдяки готовності використовувати методи - зокрема "кількісне послаблення" (quantitative easing), тобто купівля боргових облігацій для того, щоб знизити довготермінові відсоткові ставки - що вимагали відчуття цілої економіки, методи, які були би йому недоступні, якби він керувався лише макроекономікою на базі раціональних сподівань.
На найближче мабутнє, економічну теорію слід розуміти в такому ж режимі як і музичну теорію, а не як теорії Ньютона. Голова Феду, на кшталт першої скрипки, від якої настроюється цілий оркестр, мусить мати рідкісно добрий слух, щоб вміти тонко настроювати комплексну цілість економіки (притому, мабуть, Кейнзіанську здатність тонкого настроювання). Обізнаність економістів, як і музикантів, все ще є ремісничою справою. Економісти повинні уникати зухвалості мислення, а саме припущень, що їхні теорії бездоганно підходять для виконання того чи іншого завдання, водночас використовуючи ці теорії з достатньою мудрістю, щоб в результаті знайти гармонію посеред какофонії.
Алекс Розенберг є професором філософії ім. Р. Тейлора Коула та головою факультету філософії у Дюкському університеті. Він є автором праці "Економіка - Математична політика або наука спадаючих прибутків", а останньо - "Путівник атеїста по реальності".
Тайлер Куртан є філософом науки та асоційованим професором англійської та порівняльної літератури в Північно-Каролінському університеті в Чапел Хілл. Нещодавно, він був іменований Видатним Головою ім. Роберта Фроста факультету літератури у Школі англійської мови "Бред Лоуф", Миддлбері Колледж, штат Вермонт.