РОЗ'ЯСНЕННЯ: Декілька суспільнознавчих термінів
Цей допис початково було написано на початку жовтня 2013 року. Потім події Євромайдану затягнули у свій вир і так мені і не вдалося закінчити редагувати вчасно, аж до сьогодні. Думаю, що це дуже актуальний допис в даний момент, коли вирують усілякі дискусії про майбутнє України і якою має бути нова республіка. Останній розділ допису - "Гіпотетичні та теоретичні терміни" - ще потребує додаткової праці, тож це, мабуть, доведеться описати в окремому дописі, або відредагувати пізніше.
Після нещодавньої дещо абсурдної розмови, де мені висунули таку геніальну фразу як "охлократія та клептократія ТАКОЖ є демократією. Її різновидами, якщо точніше. Можна вважати ті різновиди виродженою демократією, або ще якось, але суть від того НЕ змінюється," я собі подумав, що добре би було написати таке невеличке роз'яснення певних термінів. Ось про це тут і йдеться.
І. ПРОСТІ ВИЗНАЧЕННЯ.
Отже, почнемо. Мова йде про способи управління суспільством та державою. В наш час є декілька способів класифікувати різні режими, але здебільшого вони зводяться до наступних трьох вимірів, які є взаємодоповнюючими, а не взаємовиключними:
1. А) Демократія чи Б) диктатура
2. А) Плюралізм чи Б) тоталітаризм
3. А) Правовий чи Б) авторитарний режим
Спробуймо розпакувати цей клубок. Почнемо з простих визначень.
1А. Демократія - це форма урядування, в якій всі повноправні громадяни мають можливість брати однаково рівну участь (прямим шляхом або за посередництвом вибраних представників) у пропонуванні, розвитку та творенні законів. Це включає соціальні, економічні та культурні умови, які уможливлюють вільну та рівну практику політичного самовизначення.
1Б. Диктатура (також: абсолютизм) - це автократична або авторитарна форма урядування, в якій урядом керує або одна особа - диктатор, або авторитарна партія, як, наприклад, в олігархічному режимі. Влада не обмежена жодними правовими нормами, конституцією, чи дієвою політичною опозицією тощо.
Тут слід додати визначення автократії - системи урядування, в якій верховна влада концентрована в руках однієї особи, чиї рішення не піддаються жодним зовнішнім правовим обмеженням чи врегульованим механізмам народного контролю (окрім, хіба що, загрози державного перевороту чи масового народного повстання).
2А. Плюралізм - можливість практикувати різноманітні стилі життя та мати різні думки, зокрема щодо уряду та суспільства.
2Б. Тоталітаризм - прагнення уряду (якої би форми він не набрав) мати контроль над усіма аспектами життя людей.
3А. Правова держава - режим урядування базується на верховенстві права, перед яким рівні всі громадяни держави. Зазвичай існує Основний Закон - Конституція.
3Б. Авторитаризм - форма урядування, яка базується на абсолютному, сліпому послуху у відношенні до правлячого авторитету, на відміну від особистої свободи.
ІІ. ГЛИБШИЙ І СИСТЕМАТИЧНІШИЙ ПОГЛЯД
Тепер відступимо на кілька кроків і глянемо на ширшу перспективу, яка відкривається.
1. ДЕМОКРАТІЯ: Народовладдя
Як вже мимохідь згадувалося, демократія як явище також може набувати різних іпостасей, серед яких найбільш відомими різновидами є пряма, представницька, ліберальна, соціальна демократії. Розгляньмо спочатку перші дві іпостасі.
Пряма (або чиста) демократія - це система, у якій самі люди (народ) визначають політику уряду і часто також безпосередньо її виконують (існують різні механізми втілення). Сьогодні найбільш типовими прикладами є всенародні референдуми, на якому люди голосують безпосередньо над якоюсь конкретною пропозицією - скажімо, встановити новий податок, виділити гроші на якийсь проект, уповноважити якусь ініціативу на рівні закону.
Представницька демократія. Оскільки на рівні цілої країни, а особливо територіально простяжної, пряма демократія неможлива з практичних міркувань, тому зазвичай практикується представницька демократія - система, у якій люди вибирають уповноважених представників своїх інтересів, які в свою чергу служать в дорадчій, законодавчій гілці влади (парламенті). В сучасному світі, представницька демократія здебільшого набирає форми республіки (парламентської або президентської) чи конституційної монархії. У президентській республіці президент як голова держави обирається народом або його представниками і виконує також функцію голови уряду. А у парламентській республіці та у конституційній монархії, президент та монарх, відповідно, не мають впливу на політику уряду, а служать лише в символічній та церемоніяльній якості (тому іноді конституційну монархію також називають коронованою республікою), в той час як функцію голови уряду виконує прем'єр-міністр, який визначається на основі парламентських виборів і формування парламентської більшості.
2. УЧАСНИЦЬКА ТА ДЕЛІБЕРАТИВНА ДЕМОКРАТІЯ: Різновиди та поєднання прямої та представницької демократій
Учасницька демократія. На місцевому або регіональному рівні, пряма демократія цілком можлива і навіть бажана, залежно від обставин і контексту. Сьогодні пряму демократію часто називають також учасницькою демократією (participatory democracy), хоча насправді остання (здебільшого в теорії, але подекуди вже і на практиці) є сумішшю прямої та представницької форм демократії і побудована на принципі якомога ширшої участі кожної людини в законодавчому процесі та керівництві державними справами (а не лише час до часу в референдумах, виборах та плебісцитах).
Деліберативна демократія. Як пряма, так і представницька демократії також можуть набирати форми деліберативної (або дискурсивної) демократії, себто такої, де рішення і політика формується в результаті глибшого обговорення (або ж деліберації, дискурсу), а не лише простого голосування чи референдуму. У випадку представницької демократії, законодавчий орган парламенту фактично є тим місцем, де відбуваються обговорення (елітарна деліберативна демократія). Однак існує думка, що цей термін повинен бути обмеженим лише до випадку прямої демократії, коли обговорення відбувається між особами без жодного впливу можливої різниці у соціальному статусі (заможності, впливовості, символічного та культурного капіталу тощо - народна деліберативна демократія, про яку ще буде згадано далі).
3. ЛІБЕРАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ: Вільне суспільство
Ліберальна демократія - це фактично форма репрезентативної демократії, яка поєднується з принципами лібералізму, а саме:
1. Захист прав та свобод особи та меншостей (сюди входить свобода слова, зборів, преси, культури, віросповідання, різноманітні процедурні юридичні права тощо - ширше кажучи, політичні, громадянські, економічні та культурні права);
2. Вільні, чесні та конкуретні демократичні вибори (пункт 1А в розділі І вище), в яких можуть брати участь багато різних політичних партій - плюралізм (пункт 2А у розділі І вище);
3. Поділ влади на різні гілки уряду, з контролем різних гілок одна за одною;
4. Верховенство права (пункт 3А у розділі І вище) у щоденному житті в відкритому суспільстві.
Зазвичай, ліберальні демократії покладаються на конституцію, щоб забезпечити усі перечислені пункти та увіковічнити соціальний контракт, тому їх також називають конституційними демократіями. Зазвичай ліберальна демократія виникає у тих суспільствах, де вже існує певна міра економічної та індивідуальної свободи, достатньо усталений середній клас та достатньо міцне громадянське суспільство.
Сьогодні ліберальним демократіям зазвичай також притаманний демократичний капіталізм (або ж капіталістична демократія) - ринкова економічна система, яка поєднується з демократичним суспільством та фіскальною дисципліною, а також соціальною державою.
3. СОЦІАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ: Захист соціально-економічних прав
Соціальна демократія - це А) політична ідеологія, яка має за мету встановлення демократичного соціалізму шляхом поступових реформ (а не революційним), або Б) режим, якому притаманні універсальна соціальна держава та механізми колективних переговорів між профспілками і роботодавцями у загальній структурі ринкової капіталістичної економіки. Здебільшого цей термін застосовується щодо суспільних моделей та економічної політики у Західній та Північній Европі у другій половині ХХ ст.
А) Соціальна демократія як ідеологія виникла у середині ХІХ ст., коли у 1863 р. в Німеччині з'явилася перша робітнича партія - Загальний німецький робочий союз (Allgemeiner Deutscher Arbeiterverein, або ADAV) під керівництвом Фердинанда Ласалля. Згодом робітничий рух перейшов через численні переосмислення своїх політичних позицій та випливаючі з цих змін розколи між різними фракціями. Основними питаннями, які спричиняли палку полеміку та розпалювали пристрасті, було питання методів впровадження суспільних змін (революційний шлях і класова боротьба чи поступовий реформізм демократичним шляхом) та питання ролі держави у зміненому суспільстві (державний соціалізм чи держава як спосіб співпраці між різними класами і групами у суспільстві). Наприкінці ХІХ ст., "ревізіоністська" соціальна демократія (Фабіанські громади у Британії, Бернштайн у Німеччині) остаточно відкинула ідеї революційної класової боротьби та державного соціалізму, яких далі продовжували дотримуватися "ортодоксальні" марксисти, натомість наголошуючи на необхідності демократичної складової та на утворенні соціальної держави, яка містила би елементи як соціалізму, так і капіталізму.
Б) Соціальна демократія як режим. Після цього остаточного розколу, соціально-демократичні ідеали з часом стали загальноприйнятим і звичним явищем у більшості розвинених країн, перш за все у Европі. Найбільш типовим прикладом збалансованого і ефективного соціально-демократичного режиму є країни Скандинавії. У США профспілковий рух був достатньо потужним на початку ХХ століття і набрав форм соціальних програм "Нового Договору" Франкліна Д. Рузвельта та подальших реформ системи охорони здоров'я у 1960-х роках ("Чудове суспільство" Ліндона Б. Джонсона), після чого він дещо занепав. У країнах, що розвиваються, зокрема у Азії, питання побудови соціальної держави стоїть на порядку денному якраз у наш час - оскільки лише нещодавно деякі з цих країн досягнули рівня розвитку, коли для них теж настав час вирішити ці питання.
Період УНР в історії України був тим моментом, коли соціально-демократичні ідеї мали нагоду сформувати Українську Державу. Однак під тиском імперіалізму сусідніх держав ці спроби зазнали невдачі, в результаті чого почалася радикалізація суспільства, а соціально-демократичні ідеали були витіснені більш авторитарними, а подекуди навіть тоталітарними, націоналістичними ідеями. Національно свідомі демократи або були змушені еміґрувати, або були винищені тоталітарною системою Сталіна перед та впродовж Другої Світової війни. Відомо також, що наприкінці війни УПА та деякі течії ОУН знову повернулися до соціально-демократичних принципів, але вони ніколи не мали змоги реалізувати цих принципів на практиці.
Отже, підсумок: для соціальної демократії єдиною прийнятною конституційною формою урядування є репрезентативна демократія з системою верховенства права. Більше того, демократичне прийняття рішень простягається поза суто політичну демократію і включає також економічну демократію, яка гарантує достатньо прав робітникам та іншим співучасникам економіки. Економіка є мішаною - вільноринковий та командний принципи організації відкидаються на користь регульованого капіталізму, який протидіє ексцесам вільних ринків (зростання нерівності та бідності, забруднення довкілля, гніт та марґіналізація різних меншостей і груп та інші). У соціальній демократії надзвичайно важливим є захист універсальних соціальних прав доступу до громадських послуг - освіти, охорони здоров'я, компенсації робітників за зазнану в час роботи шкоду чи травму, а також інші послуги, наприклад піклування про дітей та старших.
4. ДЕГРАДАЦІЯ І ВИРОДЖЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ
А. Елітарність
Ідеал народної деліберативної демократії, зауважмо очевидне, є достатньо високим і дещо утопічним стандартом. Тому зазвичай саме елітарна форма деліберативної демократії переважає в сучасному світі. Аристократія та елітарна форма деліберативної демократії мають цей спільний елемент політичної еліти, хоч у випадку демократії, очевидно ж, ця політична еліта вибирається і є тимчасовою, а не передається у спадок чи існує як окремий соціальний стан. Однак в історії вже неодноразово формувалася така соціальна система, у якій лише заможні особи фактично мали можливість формувати політичну еліту, або ж хоча б мати непропорційний вплив на її формування.
Ось і за останні кілька десятиліть соціоекономічна нерівність у більшості країн світу - фактично на глобальному масштабі, враховуючи високий рівень інтеграції світової економіки - досягла таких масштабів, що фактично можна говорити про існування плутократії, тобто такої системи, у якій де факто політика здійснюється відповідно до інтересів незначного відсотку надзвичайно заможних осіб та корпорацій. Плутократія є одним з різновидів олігархії - системи, у якій правління (зазвичай тиранічне) здійснюється невеликою кількістю людей, які можуть бути пов'язані родовим станом, багатством (власне плутократія), титульно (аристократія), освітою, або ж контролем над корпоративними чи військовими структурами. Власне кажучи, олігархія - це аристократія, зіпсована корупцією.
На глобальному рівні, глобалістам плутократичної верхівки протистоїть сукупність різноманітних суспільно-політичних рухів, які або просто гуртуються довкола опору глобалізації (анти-глобалісти), або пропонують свою альтернативну версію глобалізації, яка краще відображає інтереси людей і народів (альтер-глобалісти). Ці процеси якраз розгортаються і набувають сили, тому прогнозувати результат цього протистояння поки що важко. Подібно до того як соціальна держава виникла в результаті компромісу між соціалістичним рухом робітників та селян та представниками капіталу на початку ХХ століття, це глобальне протистояння, мабуть, теж зрештою знайде свій компроміс, або щонайменше динамічну рівновагу.
Ця потреба сумістити елементи обидвох форм - прямої та представницької - виникла в результаті критики останньої, яка нерідко має властивість деградувати до партократії - системи, в якій фактично домінують одна, дві чи декілька політичних партій, а не воля народу виражена через його представників (яскравий приклад - сучасний стан справ у США, де нещодавно уряд змушений був припинити виконання деяких свої функцій через безглузде партійне протистояння, яке йде цілком проти інтересів виборців). Це пов'язано з недоліками найбільш поширеної у світі на даний час форми демократії - ліберальної демократії.
Б. Авторитарність: деградація ліберальних цінностей
Найбільш загальний термін - це деспотизм, форма урядування, у якій є одне джерело абсолютної влади. Це джерело може бути особою (автократія) або групою (олігархія). Деспотизм може означати тиранію (домінування за допомогою загрози покарання чи насильства) або диктатуру (абсолютна влада, необмежена правовими нормами чи народом). Диктатура може набирати форми тоталітаризму чи авторитаризму. Часто тоталітаризм вважають найбільш екстремальною формою авторитаризму.
Незважаючи на контроверсійне і провокаційне твердження Франсіса Фукуями про "кінець історії"та про домінантність ліберальної демократії та капіталізму на зламі 1990-х, зростання державного капіталізму останніми роками (Китай, Росія, Бразилія та інші) достатньо яскраво демонструють, що капіталізм і ліберальна демократія не завжди йдуть разом. Також вже стало очевидним те, що так званий перехід до консолідованої демократії (термін, який застосовувався, між іншими, до пост-комуністичних країн, в тому числі пост-совєтських) не забезпечений. Більше того, авторитаризм не є фундаментально протилежний до демократії, оскільки обидві форми правління включають принцип підпорядкування авторитетові уряду, хоч і на різній основі. Тобто цілком можливо, що позірно "демократичний" режим може мати чітко виражені авторитарні елементи - т.зв керована або неліберальна демократія, класичним прикладом якої вважається Сінгапур. Фактично, більш точним терміном в цьому випадку є квазі-демократія чи псевдодемократія. Наприклад, у переважаючій більшості країн (за вийнятком Прибалтії), які колись формували СССР, на сьогодні встановилися саме такі режими керованої демократії (Грузія, Україна) або навіть конкурентного авторитаризму (Росія, країни Центральної Азії).
У цьому ряді гібридних режимів також слід згадати ліберальну автократію, прикладом якої вважається Австро-Угорська Імперія кінця ХІХ ст., де універсального виборчого права не існувало, однак було забезпечено деякі конституційні свободи, хоча, як на сучасні стандарти, достатньо обмежені.
Також існує таке парадоксальне, на перший погляд, поняття як авторитарна/тоталітарна демократія. Здебільшого тут мається на увазі значна деградація прав і свобод у ліберальній демократії, коли насаджування певної ідеології та точки зору ставиться вище у ієрархії пріоритетів і цінностей, ніж забезпечення прав і свобод. Серед прикладів можна назвати часи сенатора МакКарті в США у 1950-х, переслідування і "полювання на відьом" з метою "викорінити комунізм", "контррозвідувальні" операції ФБР під керівництвом Дж. Едґара Гувера у 1960-х, які часто були нелегальними і переслідували або шпигували за людьми на основі їхніх політичних поглядів, а також закручування гайок режимом Буша-Чейні після нападу на Світовий Торговий Центр в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року.
Певним чином, фашистська Італія Муссоліні, нацистська Німеччина Гітлера та комуністична СССР Сталіна поділяють деякі характерні риси притаманні прикладам з цієї категорії, тому що формально Муссоліні та Гітлера вибрали демократично і вони мали значну підтримку народу протягом війни, аж доки не почали програвати, а Сталін теж користувався величезною підтримкою населення завдяки своєму культу особистості і керував системою, яка мала формальну демократичну конституцію на папері і формальні вибори, які, очевидно, були цілком контрольованими.
В. Безлад і корупція
Охлократія (правління натовпу, юрби) - форма правління натовпом чи народною масою, або шляхом залякування легітимних владних структур. Подібним сучасним, неформальним терміном, який виник значно пізніше, є юрбократія. Інколи під цим словом розуміють демократію, яка деградувала під впливом демагогії, тиранії більшості, та верховенства пристрастей понад розумом. Аналогічно, олігархія - це аристократія, зіпсована корупцією, а тиранія - це монархія, зіпсована браком чеснот у характері монарха.
Клептократія (або клептархія, правління злодіїв) - форма політичної та урядової корупції, коли уряд існує для того, щоб збагачувати та збільшувати владу правлячого класу за рахунок народу, здебільшого без жодного фасаду чесної служби. Цей тип урядової корупції часто досягається шляхом розкрадання державного майна.
5. ГІПОТЕТИЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ТЕРМІНИ
Класократія - Липинський, суспільна ієрархія як природне явище
Націократія - Микола Сціборський, ОУН; інтегральний націоналізм, близький до фашизму; тоталітарний режим, повністю підпорядкований Нації та єдиній керівній Націоналістичній партії.
Меритократія - соціальний дарвінізм, культ ІQ, self-help industry, психологічне тестування на особистість тощо. Спосіб оправдати нерівність чи легітимний принцип?
Технократія - здебільшого гіпотетичний термін, хоча останніми роками, в час фінансової кризи 2008-го року (Велика Рецесія, як її ще називають), в ряді европейських країн (Італія, Іспанія, Греція та інші) було призначено уряди, які складалися здебільшого з технічних експертів (фінансистів, академічних економістів, науковців, інженерів тощо), а не політиків, бізнесменів та політичних економістів, як звично. В ширшому розумінні, технократія означає систему, у якій найбільш кваліфіковані особи керують державою, і вибираються ці особи недемократичним способом. Часом технократію розглядають як особливий випадок меритократії.