Засліплені світлом
Пропоную переклад вступу до нової книжки Барбари Еренрайх під назвою "Засліплені світлом: Як невпинне просування позитивного мислення підриває Америку" (2009) ( Колись я вже пропонував переклад одного есе з її попередньої книги). Я вважаю, що більшість з її спостережень і роздумів є напрочуд влучними і великою мірою стосуються не лише Америки, а й світу загалом, в тому числі України. Можна з чимось не погоджуватися, але ні в якому разі не можна залишатися байдужим. Отже...
ВСТУП
Американці - «позитивні» люди. Це наша репутація, це наш власний образ. Ми багато усміхаємося і часто не розуміємо людей з інших культур, які не відповідають взаємною усмішкою. Згідно з заношеним стереотипом, ми піднесені, веселі, оптимістичні, а також поверхневі, тоді як іноземці переважно є витончені, стомлені світом і, можливо, декадентні. Американські письменники-емігранти, як ось Генрі Джеймс та Джеймс Болдвін, боролися з цим стереотипом, часом його підсилюючи. Одного разу у 1980-х, я зіткнулася з цим явищем, коли радянський поет-емігрант Йосиф Бродський відмітив, що проблема з американцями є в тому, що вони «ніколи не зазнали страждань». (Очевидно, він не знав, хто винайшов блюз.) Чи американці соромляться цього, чи гордяться цим, але позитивність - у манерах, настроях, світогляді, - здається, глибоко вкорінена у нашому національному характері.
Хто може бути настільки грубим і розчарованим, щоб піддавати сумніву такі щасливі риси американського характеру? Візьміть, наприклад, позитивні «манери», себто настрій, який ми показуємо іншим за допомогою наших усмішок, наших привітань, наших запевнень у впевненості та оптимізмі. Науковці дослідили, що сам акт усміхання може створити всередині у нас позитивні почуття, принаймні якщо усмішка не є вимушеною. Крім того, добрі почуття, висловлені через наші слова та усмішки, начебто є заразними: «Усміхнись, і світ усміхається з тобою». Хіба можуть бути сумніви, що світ був би кращим і щасливішим, якщо б ми всі вітали одне одного з теплом і зупинялися, щоб здобути усмішки від немовлят - навіть якщо це досягалося б за допомогою добре відомого соціально-психологічного механізму «заразності настрою». Нещодавні дослідження показують, що щасливі почуття легко переносяться по соціальних мережах, так що успіх однієї людини може покращити день навіть тим іншим, які пов’язані з нею лише через великі дистанції.
Більше того, сьогодні психологи погоджуються, що позитивні почуття, наприклад, вдячність, задоволення та впевненість у собі, можуть фактично продовжити наше життя та покращити наше здоров’я. Деякі з цих тверджень перебільшені, як ми побачимо, хоча позитивні почуття загалом не потрібно якось виправдовувати, так само як фізичні вправи чи вітаміни, як частину здорового способу життя. Люди, які оповідають про наявність в них позитивних почуттів, мають більшу ймовірність вести багате товариське життя, і навпаки, а соціальна поєднаність виявляється важливим захистом проти депресії, яка, в свою чергу, є відомим фактором ризику для багатьох фізичних захворювань. Ризикуючи багатослівністю чи навіть тавтологією, можна сказати, що на багатьох рівнях, особистому та соціальному, добре бути «позитивним», і вже безперечено краще, ніж бути замкненим у собі, скривдженим, чи хронічно сумним.
Отже, я сприймаю це як ознаку прогресу, що приблизно за останнє десятиліття економісти почали проявляти інтерес у використанні щастя, радше ніж валового національного продукту, як міри успіху економіки. Щастя, звичайно ж, важко виміряти чи визначити з точністю. Філософи століттями намагаються пояснити, що воно таке. Навіть якщо ми визначимо щастя просто як переважання позитивних почуттів над негативними, коли ми питаємося людей, чи вони щасливі, ми просимо їх знайти якесь середнє арифметичне багатьох різних настроїв та моментів. Можливо раніше сьогодні я була розстроєна, а потім втішилася якоюсь доброю новиною, то якою ж я є насправді? У одному добре відомому психологічному експерименті, суб’єктів попросили виповнити опитник про задоволення від життя - але після того, як вони виконали одне начебто непов’язане завдання для дослідника, а саме скопіювали якусь одну сторінку паперу. Для половини випадково вибраних суб’єктів було залишено десятицентну монету на копіювальному апараті, щоб вони її могли «випадково» знайти. Як двоє економістів підсумували результати, «Знайдення монети грунтовно підняло рівень задоволення життям - явно не наслідок прибутку як такого».
Окрім проблеми вимірювання, існують також культурні відмінності у тому, як щастя цінується і чи воно навіть вважається чеснотою. Деякі культури, як і наша, цінують позитивні манери, які начебто вказують на внутрішнє щастя; інші надають більшу вагу серйозності, самопожертві, чи тихій готовності до співпраці. Незважаючи на труднощі у визначенні, однак, щастя все-таки є більш відповідною мірою добробуту, з гуманістичної точки зору, ніж гул ділових операцій та угод, які складають ВНП.
На диво, коли психологи беруться вимірювати відносний рівень щастя у різних країнах, вони постійно виявляють, що навіть у часи процвітання, і незважаючи на нашу хвалену позитивність, американці не є дуже щасливими. Нещодавно, мета-аналіз результатів понад ста опитувань з самовизначенням щастя по цілому світі виявив, що американці знаходяться на двадцять третьому місці, після голланців, датчан, малайців, багамців, австрійців, навіть суворих, за загальною думкою, фінів. Ще одною потенційною ознакою відносного нездужання американців є те, що вони становлять дві третіх світового ринку антидепресантів, які також є найбільш виписуваними ліками у США. Наскільки я знаю, нікому не відомо як вживання антидепресантів впливає на результати опитувань щодо щастя: чи люди відповідають, що вони щасливі, тому що ліки допомагають їм відчувати щастя, чи вони відповідають, що вони нещасливі, тому що вони знають, що вони залежні від ліків, щоб почуватися щасливими? Без такого високого рівня вживання антидепресантів, американці могли би бути ще нижче у списку за рівнем щастя.
Коли економісти пробують оцінити країни більш об’єктивно за рівнем «добробуту», враховуючи такі фактори як здоров’я, підтримання навколишнього середовища та можливість висхідної соціальної мобільності, США опиняється на ще нижчій сходинці, ніж коли вимірюється лише суб’єктивний стан «щастя». Індекс «Щаслива Планета», наприклад, ставить нас на 150-е місце серед країн світу.
Як ми можемо бути такими винятково «позитивними» у власному образі та стереотипі, не будучи також найщасливішими людьми з найкращими умовами життя? Відповідь, на мою думку, є в тому, що позитивність є не стільки нашим станом чи нашим настроєм, як частиною нашої ідеології - як ми пояснюємо собі світ і як, на нашу думку, у ньому потрібно функціонувати. Ця ідеологія - «позитивне мислення», і ми так зазвичай називаємо два явища. Перш за все, це загальний зміст позитивного мислення - себто, сама позитивна думка - яку можна підсумувати ось як: Справи зараз йдуть непогано, принаймні якщо дивитися на світлу сторону життя, треба робити лимонад з лимонів [існує така приказка на тему життєвих труднощів: «якщо життя дає тобі лимони, треба робити з них лимонад»] тощо, і справи значно покращаться. Це оптимізм, і це не те саме, що надія. Надія - це емоція, прагнення, відчуття якої не цілком під нашим контролем. Оптимізм - це розумовий стан, свідоме сподівання, яке, гадається, кожен може розвинути з практикою.
Друге явище, яке ми називаємо «позитивним мисленням» - це саме та практика, чи дисципліна, старання мислити позитивно. Нам кажуть, що є практичні причини, щоб робити ці зусилля: позитивне мислення, начебто, не лише допомагає нам почуватися оптимістичніше, але й фактично збільшує ймовірність позитивних результатів. Якщо ви сподіваєтесь на покращення, воно прийде. Як може сам процес мислення це зробити? Згідно з раціональним поясненням, яке багато психологів сьогодні пропонують, оптимізм покращує здоров’я, особисту ефективність, впевненість та здатність відновлюватися, таким чином полегшуючи процес досягнення наших цілей. В американській ідеології також бушує значно менш раціональна теорія - ідея, що наші думки можуть, якимось загадковим чином, безпосередньо впливати на фізичний світ. Негативні думки якось призводять до негативних результатів, а позитивні думки реалізуються у формі здоров’я, процвітання та успіху. Отже, як з раціональних, так і з містичних причин, зусилля позитивного мислення, кажуть, вартує витрати нашого часу та уваги, а це значить або читання відповідних книжок, або відвідування семінарів та промов, які пропонують відповідне розумове тренування, або просто самостійне концентрування на бажаних результатах - на кращій роботі, на привабливому партнері, на мирі у світі.
Як бачите, в самому серці американського позитивного мислення закладено певний неспокій. Якщо загальна «позитивна думка» правильна і справи справді йдуть на покращення, якщо траєкторія всесвіту прямує до щастя та достатку, тоді навіщо докладати стільки розумових зусиль, щоб позитивно мислити? Очевидно, це потрібно тому, що ми не до кінця переконані у тому, що справи покращаться самі собою. Практика позитивного мислення є намаганням посилити це переконання на тлі багатьох суперечних доказів. Ті, хто стають інструкторами дисципліни позитивного мислення - тренери, проповідники та усілякі різноманітні гуру - описують ці зусилля такими термінами як «самогіпноз», «розумовий контроль» та «контроль думок». Інакше кажучи, це вимагає навмисного самозадурювання, включаючи постійні зусилля, щоб витіснити чи заблокувати неприємні ймовірності та «негативні» думки. Справді впевнені у собі люди, або ті, хто знайшов якийсь спосіб примирення з цим світом і своєю долею у ньому, не потребують витрачати зусилля на цензуру чи якийсь інший контроль своїх думок. Позитивне мислення може бути квінтесенцією американської поведінки і може для нас асоціаціюватися з особистими та національними успіхами, але воно є наслідком жахливого почуття непевності.
Американці не були позитивно мислячими з самого початку - принаймні заохочення до необгрунтованого оптимізму та методів його досягнення набули сформульованості та організованої форми лише кілька десятиліть по заснуванні республіки. У Декларації про Незалежність, засновники зв’язали одне одного обіцянкою, давши як запоруку «своє життя, свої статки та свою священну честь». Вони знали, що не було певності у їх перемозі у війні за незалежність, що вони брали на себе смертельний ризик. Сам акт підписання декларації робив їх усіх зрадниками корони, а зрада як злочин каралася стратою. Багато з них таки втратили у війні свої життя, своїх любимих і свої статки. Але суть в тому, що вони все одно боролися. Є суттєва різниця між позитивним мисленням та екзистенційною відвагою.
Систематичне позитивне мислення почалося у 19-му столітті серед різноманітної та захоплюючої групи філософів, містиків, цілителів та жінок з середнього класу. До 20-го століття воно набуло розголосу та вагомого статусу як невід’ємна складова частина таких могутніх систем переконань як націоналізм та капіталізм. Зазвичай, ми не говоримо про американський націоналізм, але ознакою глибини його вкорінення є те, що ми застосовуємо слово «націоналізм» до сербів, росіян та інших, водночас переконуючи себе, що ми володіємо унікально досконалішою версією під назвою «патріотизм». Центральним принципом американського націоналізму є переконання, що США є «найвеличнішою нацією на землі» - більш динамічною, демократичною та процвітаючою, ніж будь-яка інша нація, а також технологічно досконалішою. Основні релігійні провідники, особливо з християнської правиці, підпирають цю зарозумілість поняттям, що американці є Богом вибраним народом і що Америка є визначеним провідником світу - ідея, яка начебто отримала яскраве підтвердження у розпаді комунізму і у нашому виході в статус «єдиної супердержави» в світі. Проникливий британський спостерігач Ґодфрі Годжсон написав, що американське почуття винятковості, яке колись було "ідеалістичне та щедре, навіть якщо трохи соліпсистичне", стало "твердішим, більш зухвалим". Відповіддю Пола Кругмана на пануючу самовдоволеність став есей з 1998-го року під назвою "Америка, Хвалькувата" [America the Boastful, гра слів зі звичним виразом America the Beautiful], попереджуючи, що «якщо гордість передує падінню, на Сполучені Штати чекає до біса чимала розплата».
Звичайно, що потрібно прикласти зусилля позитивного мислення, щоб уявити Америку як «найкращу» чи «найвеличнішу». Військово, так, ми є наймогутніша нація на землі. Але у багатьох інших відношеннях, Америка має гнітючий рахунок, який був гнітючим ще до економічного спаду, який почався у 2007-му році. Наші діти постійно виявляються більш неосвіченими у таких базових предметах як математика і географія, у порівнянні з іншими індустріалізованими країнами. Вони також мають більший шанс померти у віці немовляти чи вирости у бідності. Майже кожен визнає, що наша система охорони здоров’я є «зламаною», а наша фізична інфраструктура розвалюється. Ми втратили таку значну частину нашого передування у науці та технології, що американські компанії починають передавати дослідження та розвиток нових технологій за межі країни. Навіть гірше, деякі показники, за якими ми передуємо у світі, є радше приводом для сорому, а не гордості: у нас найвищий відсоток ув’язненого населення, а також найвищий ступінь нерівності за достатками та прибутками. Нас постійно переслідують випадки насилля з використанням вогнепальної зброї та наявність особистих боргів.
Позитивне мислення підсилило і знайшло для себе підтримку у американській національній гордості, водночас входячи у симбіоз з американським капіталізмом. Немає якоїсь природної, вродженої спорідненості між капіталізмом і позитивном мисленням. Один з класичних текстів соціології, «Протестантська етика та дух капіталізму» Макса Вебера, презентує ще досі вражаюче переконливу аргументацію, що корені капіталізму лежать у похмурому, каральному світогляді кальвіністського протестантства, який вимагає від людей відкладати задоволення бажань та опиратися усім приємним спокусам на користь важкої роботи та накопичення багатства.
Але якщо ранній капіталізм був непривітним до позитивного мислення, «пізній» капіталізм, або споживчий капіталізм, є значно більш сприятливим, оскільки він залежить від ненаситної жадоби індивідуальних осіб і настійної потреби росту компаній. Культура споживання заохочує осіб хотіти більше - автомобілів, більших домів, телевізорів, мобільних телефонів, усіляких приладів, - а позитивне мислення вже напоготові, щоб розказати їм, що вони заслуговують більше речей і можуть їх мати, якщо справді цього хочуть і готові докласти зусиль, щоб їх отримати. Тим часом, у світі ділової конкуренції, компанії що виробляють усі ці речі і забезпечують зарплати, на які ці речі купуються, не мають жодної іншої альтернативи крім росту. Якщо постійно не збільшувати частку ринку і прибутки, існує ризик бути витісненим з бізнесу або бути проковтненим більшим підприємством. Неперервний ріст, чи то окремих компаній, а чи цілої економіки - це, звичайно ж, абсурд, але позитивне мислення видає це за можливість, або й навіть за визначеність.
У додаток, позитивне мислення стало у пригоді як виправдання жорстокіших елементів ринкової економіки. Якщо оптимізм є ключем до матеріального успіху, і якщо можна досягнути оптимістичного світогляду за допомогою дисципліни позитивного мислення, тоді немає вибачення за невдачі. Отже, протилежною стороною позитивності є суворе наполягання на особистій відповідальності: якщо бізнес зазнає краху, або якщо людину скорочують з роботи, значить це через те, що вона недостатньо старалася, була недостатньо міцно переконана у неминучості успіху. Відколи економіка привела до масових звільнень та фінансових труднощів середнього класу, прибічники позитивного мислення щоразу більше наголошують це негативне судження: почуватися розчарованим, скривдженим, чи пригніченим означає бути «жертвою» та займатися «ниттям».
Але позитивне мислення є не лише носієм води для ділового світу, прощаючи його надмірності та маскуючи його безглуздя. Просування позитивного мислення стало другорядною індустрією само по собі, продукуючи безкінечний потік книг, дисків та інших виробів; забезпечуючи роботу десяткам тисяч «життєвих тренерів», «виконавчих тренерів» та мотиваційних промовців, а також зростаючим кадрам професійних психологів, які в свою чергу прагнуть їх натренувати. Немає сумніву, що зростаюча фінансова непевність середнього класу додає до попиту на ці вироби і послуги, але я вагаюся приписувати комерційний успіх позитивного мислення будь-якій окремій економічній тенденції або окремому повороту бізнес-циклу. Америка історично надавала простір усіляким сектам, культам, цілителям вірою та постачальникам зміїної олії, більш прибуткові з яких, аналогічно до позитивного мислення, мали змогу процвітати.
На зламі 21-го століття, американський оптимізм, здавалося, досягнув маніякального крещендо. У його останній промові про стан країни у 2000-му році, Білл Клінтон озвучив тріумфальну ноту, проголошуючи, що «ніколи раніше наша нація не зазнавала водночас такого процвітання і соціального прогресу і такої майже повної відсутності внутрішніх криз і зовнішніх загроз». Але у порівнянні з його наступником, Клінтон здавався майже похмурим. Джордж В. Буш був у команді підтримки [cheerleading] у приватній середній школі, а команду підтримки - виразно американський винахід - можна вважати атлетично орієнтованим попередником усього цього тренування і «мотивування», яке включає у себе пропагування позитивного мислення. Він використав посаду президента як нагоду продовжити цей напрямок праці, визначаючи свою роботу як надихання впевненості, розвіювання сумнівів та підсилюючи національний дух самопохвали. Якщо можна сказати, що він повторно наголошував на якомусь прикметнику, то це був «оптимістичний». З нагоди свого 60-ліття, він сказав журналістам, що він почувався «оптимістично» щодо різноманітних труднощів у зовнішній політиці, пропонуючи такий підсумок, «Я оптимістичний, що усі проблеми буде вирішено». Він також не терпів яких-небудь сумнівів чи вагань з боку своїх близьких радників. Згідно з Бобом Вудвардом, Кондоліза Райс не змогла висловити деяких зі своїх занепокоєнь, тому що, як вона сказала, «президент майже вимагав оптимізму. Йому не подобалися песимізм, ламання собі рук чи сумніви».
Тоді справи почали погіршуватися, що само по собі не є незвичайним явищем, але така можливість була виключеною офіційним переконанням Америки, що справи йдуть добре і щоразу покращуються. Спочатку відбувся біржовий крах комп’ютерної індустрії, який почався кілька місяців після проголошення Клінтоном безпрецедентного процвітання у його останній промові, тоді терористичний напад 11 вересня 2001-го року. Більше того, справи почали погіршуватися у спосіб, який вказував на те, що позитивне мислення все-таки не може гарантувати успіху, а навпаки, що воно може послабити нашу здатність відвертати справжні загрози. У своїй видатній книжці, «Не передбачили: Культурні перешкоди для уявлення найгіршого», соціолог Карен Серуло перечислює різні шляхи, якими звичка позитивного мислення, або, як вона це називає, оптимістичне упередження, підірвало готовність та запросило нещастя. Вона цитує висновок журналістів «Ньюзвік» [тижневик новин] Майкла Гірша та Майкла Ісікофа, що «ціле літо пропущених натяків, взятих разом, здавалося б, віщували жахливий вересень 2001-го». У 1993-му вже був терористичний напад на Світовий Торговий Центр; влітку 2001-го було достатньо попереджень про можливий напад літаком, а школи пілотів звітували про підозрілих студентів, які хотіли навчитися як «керувати літаком, але не дбали про посадку чи зліт». Те, що ніхто - ні ФБР, ні ІНС [іміграційна та натуралізаційна служба], ні Буш чи Райс - не прислухався до цих тривожних натяків, пізніше списали на «брак уяви». Але насправді уява працювала достатньо добре - уявляючи невразливу націю та вічно зростаючу економіку - просто не було здатності чи схильності уявити найгірше.
Подібний необачний оптимізм поширився на американське вторгнення в Ірак. Попередження про можливий опір з боку жителів Іраку були зметені вбік провідниками, які обіцяли «легку прогулянку» та уявляли місцевих жителів, які зустрічають наші війська квітами та схвальними вигуками. Ураган Катріна так само не був непередбачуваною катастрофою. У 2002-му, газета «Таймз-Пікаюн» з Нового Орлеану опублікувала серію статей, що згодом виграли премію Пулітцера, які попереджували про те, що дамби міста не могли би захистити його від навали води, яку може спричинити ураган 4 чи 5 категорії. У 2001-му, журнал «Саєнтифик Американ» випустив подібне попередження про вразливість міста. Навіть коли ураган вдарив і дамби прорвало, жодний дзвін тривоги не зазвучав у Вашингтоні, а коли співпрацівник ФАНС [Федеральна Агенція з Надзвичайних Ситуацій] у Новому Орлеані послав панічного листа е-поштою до директора ФАНС Майкла Брауна, повідмоляючи його про зростаючу кількість смертей та нестачу їжі у тонучому місті, йому передали, що Брауну потрібно одну годину, щоб з’їсти обід у ресторані в м. Батон Руж. Кримінальна недбалість чи знову «брак уяви»? Правда в тому, що американці десятиліттями важко працювали над тим, щоб набути навиків позитивного мислення, а це включало здатність рефлекторно відмахуватися від тривожних новин.
На даний час, найбільшою «розплатою», вживаючи термін Кругмана, був фінансовий крах 2007-го та слідуюча за ним економічна криза. Наприкінці першого десятиліття 21-го століття, позитивне мислення стало всюдисущим та практично неоспореним в американській культурі. Його пропагували на деяких з найбільш популярних телевізійних шоу, наприклад «Ларрі Кінг наживо» та «Шоу Опри Вінфрі»; воно було темою надзвичайно успішних бестселлерів, як от книжка «Секрет» 2006-го; його прийняли як богословську доктрину найбільш успішні євангелістські проповідники Америки; воно знайшло місце в медицині як потенційна помічна терапія майже будь-якої хвороби. Воно навіть проникло в академію у формі нової дисципліни «позитивної психології», пропонуючи курси, які вчать студентів як посилити свій оптимізм та плекати свої позитивні почуття. І його обсяг зріс до глобального масштабу, спочатку в англомовних країнах, а незабаром і в зростаючих економіках Китаю, Південної Кореї та Індії.
Але ніде воно не знайшло теплішої зустрічі, ніж в американському бізнесі, який, звичайно ж, є водночас глобальним бізнесом. До певної міри, позитивне мислення само перетворилося у бізнес, а бізнес став його основним клієнтом, охоче поглинаючи добрі новини, що все можливо з допомогою розумових зусиль. Це було корисною звісткою для працівників, від яких на зламі 21-го століття вимагалося працювати довше за менше, та ще й в умовах меншої захищеності робочого місця. Але це також було визволяючою ідеологією для керівників найвищого рівня. Навіщо агонізувати над балансуванням рахунків та нудними аналізами ризику - і навіщо переживати про неймовірні суми заборгованостей та можливості потенційної неплатоспроможності - коли все добре приходить до того, хто є достатньо оптимістичним, щоб його сподіватися?
Я не пишу цього у дусі сердитості чи якого-небудь особистого розчарування, як також не маю жодної романтичної прихильності до страждань як джерела розуміння чи чеснот. Навпаки, я б хотіла бачити більше усмішок, більше сміху, більше обіймів, більше щастя і, ще краще, радощів. В моєму власному баченні утопії є не лише більше комфорту і надійності для усіх - кращі роботи, охорона здоров’я тощо - а також більше забав, фестивалів та можливостей танцювати на вулицях. Коли наші базові матеріальні потреби будуть задовільнені - в моїй утопії, принаймні - життя стане вічним святкуванням, до якого кожен може додати свій талант. Але ми не можемо підняти себе до цього блаженного стану лише за допомогою бажання. Ми повинні зібратися силами для боротьби з жахаючими обставинами, спричиненими як нами самими, так і природним світом. І перший крок - це видужати від масової омани, яким є позитивне мислення.