Одкровення Сковороди
Ковраї значимі в біографії мислителя внутрішньою лінією, що визначила подальший життєвий шлях філософа, зрештою, почала формувати Г.Сковороду такого, як знаємо. Можна це назвати містикою у філософському розумінні цього слова, власне, відчуттєвим пізнанням через внутрішнє споглядання, а можна означити простіше, як одкровення чи одкриття.
Ось що про це пише Ковалинський, учень та перший біограф Григорія Сковороди:
«Коли людина виходить із кола зарозумілості, свавільності, самолюбства свого, порівнюючи все те з порожньою, непрохідною і безводною землею, тоді чистий Дух Святий заполонює всі її почуття і відновлює Боже Царство істини, тобто вогнем любові своєї запалює в людині здатності внутрішнього чуття. Тоді високе пізнання і розуміння в міру внутрішньої і зовнішньої схильності виникає з осереддя всіх речей як найтонший, найпроникливіший вогонь, із невимовним задоволенням поглинаючись безоднею світу. В такому стані чуття людина дивиться на Дух вседержителя з радістю і поклонінням, і таким способом смиренне самозречення людське може бачити те, що є у вічності і в часі, бо все поблизу нього, все довколо нього, все в ньому є».
При цьому М.Ковалинський указує, що це прочуття привело Г.Сковороду до творчості; зрештою, і раніше він писав байки та вірші, але з прикладною, навчальною метою, відтепер же починалася творчітсь на основі цього одкровення.
Другий такий випадок у житті Г.Сковороди стався в Охтирці (1770 р.), бо там про це оповідається від «я» самого мислителя. Ось це місце:
«Маючи думки й почуття душі моєї, - розповів учневі Г.Сковорода, - розпалені святобливістю і подякою до Бога, вставши рано, пішов я до саду прогулятися. Перше відчування, яке сприйняв я серцем моїм, була якась розкутість, свобода, бадьорість, надія, що все сповниться. Додавши до цього стану всю волю, всі бажання мої, відчув я в собі надзвичайний порух, який переповнює мене незбагненною силою. Миттю якийсь найсолодший вилив наповнив душу мою, від чого все нутро моє запалилося вогнем і здавалося, що в жилах моїх полум’яна течія оберталася. Я почав не ходити, а бігати, ніби мене рухало якесь захоплення, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, немовби весь я складався з вогненної речовини, що носилася в просторі кругобуття. Весь світ зник переді мною; тільки почуття любові, добронадійності, спокою вічності оживляло існування моє. Сльози полилися з очей моїх струменями і розлили якусь розчулену гармонію в усій істоті моїй. Я прозирнув у себе, відчув немовби запевнення в синівській любові і відтоді присвятив себе синівському послушенству Духові Божому».
Джерело: Валерій Шевчук. Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима. Розмисел. Кур'єр Кривбасу, №220/221 (березень/квітень 2008), с. 315