Записки зеленого апосюма, No 2

[zmijuka]

Я сидів у темній кімнаті і крапав у щоденник свіжі враження від найяскравіших з людей. Що цікаво, майже всі яскраві люди за замовченням налаштовані на негатив, хоча очікують від цього максимальної віддачі. Це парадокс. Ми не будемо лялякати про погоду та про чужі проблеми з метою запам'ятатися з найкращого боку, ми хочемо підтримки зараз і негайно. Людині скрутно самій, тому вона хоче поділитися ще з кимось своєю скрутою, щоб іще хтось так само відчував усю хіровість ситуації. Тоді людина почуватиметься задоволеною. Зрештою, "Ти не один"!

Не можу сказати, що мене розчаровують люди. Як на мене, вони прекрасно-огидні, і це є нормально. Кому не подобається слово "нормально", прошу не надувати щоки, нібито це страшне як погано і сіро. Просто подивімося правді в очі: ми примітивні і однакові. Все інше - надумане. Наскільки я в них розчаровуюся, настільки й краще ставлюся, бо все-таки, нема у світі чогось абсолютно поганого чи абсолютно хорошого. І жити, усвідомлюючи радість існування, не є кращим чи гіршим за життя в боротьбі. Нема відповіді "Ні", нема відповіді "Так", це казочка, з якою ми засинаємо і прокидаємося, намагаючись потім втілити її в життя.

Правда жизні полягає в тому, що за будь-яку з відносних відповідей (так, ні) бодай хтось, та й норовить або прибити тебе, або вилаяти, або засипати погрозами. Де береться стільки гордості? Я теж хочу!

Пи. Си. Можете повчити мене уму-разуму та конкретиці? Будь ласочка :)