Про тата, маму і мої музичні вподобання
Мабуть, вони обоє лякалися моїх сліз - кожен по-своєму. Мама просто забороняла плакати. Тато помітно нервував, але сідав біля мене і питав, що сталося. «З однокласниками проблеми? Нічого. У мене теж однокласники тільки списувати хотіли, а друзів було мало. Ну, хіба що дядько Х. Пам’ятаєш його?...». І я заспокоювалась від того, що мене вислухали, і виявилось, що я не одна такий лузер)
Якщо усе спростити, то моя мама була для мене мінусом, а тато - плюсом. Мама боялася, що зі мною станеться щось погане, і тому забороняла, забороняла, забороняла. Мама вважала деякі речі моїм обов’язком, і тому часто казала мені: «Ти повинна». Хоча я зовсім не хотіла того робити, і не розуміла, чому повинна. Тато казав: «Подивись, як цікаво!». Тато казав: «Я розповім тобі секрет». Тато розповідав про своїх колишніх дівчат, про те, як посадив балакучу одногрупницю на шафу, про те, як одного разу вилив однокласниці за пазуху молоко (тут він посміхався і додавав: «Тільки мамі не кажи»).
На тата я могла образитись, показати характер, підвищити голос. І це не оберталося для мене жодними негативними наслідками. З мамою так не виходило ніколи. З нею треба було зважувати кожне слово. І я справді часто просто НЕ РОЗУМІЛА, що я сказала не так.
Я дуже добре усвідомлювала, скільки у мене маминих рис, коли жила у період-мінус - коли ходила до школи. Регламенти, заборони, «о-боже-навіть-валя-забула-зошит», «слухайся-старших-бо-ти-повинна».
Татовою донькою я вважала себе завжди. А у період-плюс - під час навчання в рідній альма-матер - я зробила для себе ще одне непросте (недо)відкриття. Я почала помічати в собі риси, які аж ніяк не можуть бути маминими. От тільки не знаю, татові вони чи мої.
**
Мої стосунки з музикою зараз дуже інтимні. Мені якось незручно ставити улюблену музику великій компанії. Мені часто хочеться слухати її в навушниках, якщо поряд є ще хтось. Але я зараз не про це.
Переглядала свій плейліст вконтакті - там досі не набралося сотні пісень. Бо кожна у свій період була особливою і проходила складний кастинг у моїй голові, емоціях, інтуїції. Останнім часом там лише олдскул: Guns N’ Roses, Beatles, Def Leppard, Pink Floyd, Scorpions, Наутілус. Чому мені так до душі саме ця музика?
Відповідь проста: коли я тільки зареєструвалася вконтакті, у моєму плейлісті були Воскресенье, Машина Времени, Queen, ті ж Scorpions і той же Наутілус. Майже усе це мені показав тато.
Моєю колисковою була пісня Наутілуса «Я хочу быть с тобой». «В комнате с белым потолком, с правом на надежду», - співав тато. А в кімнаті справді була біла стеля. І тоді здавалося, що тато з мамою ще справді хоч трошки закохані.
Щоправда, тато співав і інше - пісеньку Любэ «Атас». Коли доходило до слів «…мертвые с косами вдоль дорог стоят», мама починала сваритись, бо таке не можна співати дитині)) А як мене перли Брати Гадюкіни - «Наркомани на городі»!)
Я слухала з татом Машинку, і він зберігав у шафі пам’ятну статтю, про яку зараз навіть написано у Вікіпедії - «Рагу из синей птицы». Я слухала з ним Воскресенье і дивувалася словам: «Кто виноват, что жизнь одна, и так длинна, и так скучна, А ты все ждешь, что ты когда-нибудь умрешь». Тато показував мені кліпи Квінів, і хоч Фредді з волохатим торсом мене тоді трохи лякав, самі кліпи дуже подобались, а їхній перегляд був таким собі приємним ритуалом. А коли я сиділа на концерті Бутусова, і весь зал співав «Тутанхамона», я хотіла, щоб поряд був тато. Я через стільки років почула і впізнала ті слова, які були такими дивними, але так зачаровували в дитинстві: «Если ты выдернешь волосы, ты их не вставишь назад, И твоя голова всегда в ответе за то, куда сядет твой зад». Ця фраза - незвичайна і трохи смішна - мабуть, називалася б моїм повсякденним сакральним, якби про неї писав Лейріс) І з цим я дуже навіть згодна. І я б навіть хотіла, щоб вона стала сакральною для моєї дитини.
Я хочу сказати одну маленьку річ: мені ніхто не казав, що я повинна слухати цю музику. І ніхто не казав, що вона найкраща, цим самим натякаючи, що з цієї причини я маю слухати саме її. Я слухала багато іншого - пробувала, дізнавалася, відкривала. Але інколи (та й якщо бути точнішою, то досить-таки часто) після нелегкого шляху переоцінки цінностей раптом помічаєш, що ти пройшла коло (чи спіраль?) і опинилася у вихідній точці. Але тепер ти не відступишся від неї, бо дійшла до неї САМА.
**
Якщо вірити теорії про те, що все у цьому світі тягнеться до гармонії, то мої батьки створили ідеальний баланс. Але я сподіваюся, що цього балансу можна досягти й іншими шляхами.