знову
Події в нашому житті рідко бувають точками. Та й чи бувають? Вони розростаються - по різних часах, по різних площинах. Чи існували б вони без цього?
Той нещасний сквер біля мого будинку два березні підряд бачив мене в навушниках та синьому пальті. В перший раз була прогуляна пара та естетизація коротких страждань. У другий - Наутілус та естетизація дитячих спогадів. «Группа названа в честь голожаберного моллюска, который от природы красив и обаятелен»… Я чекала. Я була на концерті вже за місяць до його початку.
[собі я цим уже навіть набридла =)]
Ні, не подумайте - я не так уже й добре розбираюся в історії гурту. І не так уже й люблю самого Бутусова - без Наутілуса. Я люблю мого тата, який співав мені їхні пісні. Та й пісні їхні люблю. Та й взагалі, дорослішаєш - це коли переходиш зі Сплінів на Наутілус.
Об’єктивно концерт був так собі. Але зала співала майже всі пісні. Хором. Усе врятував правильний весняний вечір - із правильними весняними запахами, звуками; із чимось невловним - але правильним. А ще - нові для мене знайомі. Тоді вони здалися мені дзеркалом нас. Але потім виявилися зовсім не такими. І я досі не можу їх розгадати. Мабуть, саме тому вони й здаються мені такими красивими.
Наступного дня (тижня? місяця?) в моїх навушниках, в голові, на зеленому балконі грав «Тутанхамон». Бо «правда всегда одна» - у це так хочеться вірити.
Тепер, коли я слухаю Наутілус, я згадую не тільки про тата, а й про К. і К., яких не можу розгадати. І думаю про те, що до і після концерту було, мабуть, краще, ніж під час.