ми - пишемо! ви - голосуйте!
На глямурному сайті проводиться конкурс від Карпи (vedmochka.com/ua/contests/story/).
Головна суть в тому, щоб доповнити і продовжити запропонований авторкою уривок.
я це зробив, прошу оцінити труди, зарегавшись і віддавши голос на сайті! : vedmochka.com/ua/contests/story/users/123715
Автобусом за кордон Віра не їздила з часів своєї студентської юності. А тут її скоротили на честь кризи, тож розкидатися грошима явно не час. Валізка й ще менший рюкзак, плеєр і фляжка з коньяком - це якщо зовсім стане тоскно. Коханець, що чекає її на іншому березі автобусного перевозу, в Бухаресті, розраджуватиме її, аж поки не почнуться гори Трансильванії, де не так понуро стане за вікном, але пропаде мобільний зв’язок. Наразі ж разом з прокруткою в голові сцен їх знайомства-флірту-сексу цифрове з ним спілкування.
Тягнулась низка кілометрів, порчених російськими кіновиробами з автобусного телевізора. На третій годині смс-флірт набув ознак автоплагіату - знайомі вони були не так давно, замало спільних подій, які можна активно обговорювати. Хіба що, сексуальні фантазії замасковані під обіцянки.
В якийсь момент Віра замість вже обридлого „я-люблю-тебе-мій сексі-котик” набрала кокетливе „А ти мене там дочекаєшся?” Натиснула „відіслати”, і забобонний холодок пробіг їй по спині: випадково замість імені бой-френда вона перескочила на наступний контакт. Начебто нічого страшного вона не написала та й знала того чоловіка більш-менш добре. Читала його романи й есеї, одну книгу навіть взяла з собою в дорогу. Все б нічого, от тільки він вже помер.
Рік минув, як старого письменника не стало, а у Віриному телефоні все ще жив цей номер, так само як і його адреса в її електронній пошті. Якось не піднімалася рука продублювати дію смерті - натиснути „видалити”.
Інколи такі контакти автоматично потрапляють у загальну розсилку, і мейли вам навіть не вертаються, наче там їх хтось таки читає. Інколи туди хочеться відіслати sms із якимсь життєво-важливим питанням, витративши на цей спіритичний сеанс усього 50 копійок. Але нічого важливого в голову не приходить. А тут - маєш тобі. „Ти мене там дочекаєшся?”
З думками про письменника, про героїв його повісті, про гори Трансильванії, котрі навряд чи вдасться розгледіти в темряві, Віра заснула. Невідомо, скільки вона проспала, аж тут автобус зупинився на заправку, колективний похід у туалет і чистку зубів. Сонна Віра мовчки чекала своєї черги, не дослухаючись розмов контрабандисток, чесних студенток і майбутніх нелегалок. Вона не вміла штовхатися ліктями, тому традиційно в усіх чергах опинялася наприкінці.
* -
От чорт... - вилаялася вона. Несподівано почалися місячні. Мало того, що до коханця такою не зовсім в тему, так ще й жодного тампона при собі. Жінок в туалеті вже не було. Довелося щось мудрувати з сіруватого туалетного паперу. Вірі було гидко й вона зареклася знову колись автобусом їздити - ліпше вже на велосипеді. А дорога попереду ще далека.
* -
Щоб він пропав, цей автобус! - вголос промовила Віра й вийшла надвір.
Автобус пропав.
- Йопт! - глухо впало в Віриній голові. Таке ж кому розповіси - не повірять.
Відразу потяглась до телефону (незрозуміло чому, але це найперша дія в будь-якій ситуації), який в туж саму мить випустив звичне пілікання і подригування. Прийшло смс. „Майже дочекався...” - прочитала, прикриваючи екран телефону від палючого сонця Віра.
- Не кажи „гоп”... - пробурмотіла вона під ніс, оглядаючи краєвиди подертої заправки і намагаючись переварити ситуацію, що сталася.
Але раптом невідоме відчуття змусило дівчину взяти телефон і придивитись в останнє повідомлення. А точніше в його адресата. „Хіба це можливо? Він жеж...” - не встигла додумати Віра, як узріза краєм ока шалений рух переду вже знайомого автобуса на неї.
Бам!
Поштовх. Ще один. „Да блін...” - підсвідомо вирвалось з уст відкриваючої очі Віри. Прямуючи до виходу автобуса, чіплялись за сплячу дівчинку пасажири, що хотіли першими скористатись „зручностями” заправки, на якій зупинився автобус.
Головна суть в тому, щоб доповнити і продовжити запропонований авторкою уривок.
я це зробив, прошу оцінити труди, зарегавшись і віддавши голос на сайті! : vedmochka.com/ua/contests/story/users/123715
Автобусом за кордон Віра не їздила з часів своєї студентської юності. А тут її скоротили на честь кризи, тож розкидатися грошима явно не час. Валізка й ще менший рюкзак, плеєр і фляжка з коньяком - це якщо зовсім стане тоскно. Коханець, що чекає її на іншому березі автобусного перевозу, в Бухаресті, розраджуватиме її, аж поки не почнуться гори Трансильванії, де не так понуро стане за вікном, але пропаде мобільний зв’язок. Наразі ж разом з прокруткою в голові сцен їх знайомства-флірту-сексу цифрове з ним спілкування.
Тягнулась низка кілометрів, порчених російськими кіновиробами з автобусного телевізора. На третій годині смс-флірт набув ознак автоплагіату - знайомі вони були не так давно, замало спільних подій, які можна активно обговорювати. Хіба що, сексуальні фантазії замасковані під обіцянки.
В якийсь момент Віра замість вже обридлого „я-люблю-тебе-мій сексі-котик” набрала кокетливе „А ти мене там дочекаєшся?” Натиснула „відіслати”, і забобонний холодок пробіг їй по спині: випадково замість імені бой-френда вона перескочила на наступний контакт. Начебто нічого страшного вона не написала та й знала того чоловіка більш-менш добре. Читала його романи й есеї, одну книгу навіть взяла з собою в дорогу. Все б нічого, от тільки він вже помер.
Рік минув, як старого письменника не стало, а у Віриному телефоні все ще жив цей номер, так само як і його адреса в її електронній пошті. Якось не піднімалася рука продублювати дію смерті - натиснути „видалити”.
Інколи такі контакти автоматично потрапляють у загальну розсилку, і мейли вам навіть не вертаються, наче там їх хтось таки читає. Інколи туди хочеться відіслати sms із якимсь життєво-важливим питанням, витративши на цей спіритичний сеанс усього 50 копійок. Але нічого важливого в голову не приходить. А тут - маєш тобі. „Ти мене там дочекаєшся?”
З думками про письменника, про героїв його повісті, про гори Трансильванії, котрі навряд чи вдасться розгледіти в темряві, Віра заснула. Невідомо, скільки вона проспала, аж тут автобус зупинився на заправку, колективний похід у туалет і чистку зубів. Сонна Віра мовчки чекала своєї черги, не дослухаючись розмов контрабандисток, чесних студенток і майбутніх нелегалок. Вона не вміла штовхатися ліктями, тому традиційно в усіх чергах опинялася наприкінці.
* -
От чорт... - вилаялася вона. Несподівано почалися місячні. Мало того, що до коханця такою не зовсім в тему, так ще й жодного тампона при собі. Жінок в туалеті вже не було. Довелося щось мудрувати з сіруватого туалетного паперу. Вірі було гидко й вона зареклася знову колись автобусом їздити - ліпше вже на велосипеді. А дорога попереду ще далека.
* -
Щоб він пропав, цей автобус! - вголос промовила Віра й вийшла надвір.
Автобус пропав.
- Йопт! - глухо впало в Віриній голові. Таке ж кому розповіси - не повірять.
Відразу потяглась до телефону (незрозуміло чому, але це найперша дія в будь-якій ситуації), який в туж саму мить випустив звичне пілікання і подригування. Прийшло смс. „Майже дочекався...” - прочитала, прикриваючи екран телефону від палючого сонця Віра.
- Не кажи „гоп”... - пробурмотіла вона під ніс, оглядаючи краєвиди подертої заправки і намагаючись переварити ситуацію, що сталася.
Але раптом невідоме відчуття змусило дівчину взяти телефон і придивитись в останнє повідомлення. А точніше в його адресата. „Хіба це можливо? Він жеж...” - не встигла додумати Віра, як узріза краєм ока шалений рух переду вже знайомого автобуса на неї.
Бам!
Поштовх. Ще один. „Да блін...” - підсвідомо вирвалось з уст відкриваючої очі Віри. Прямуючи до виходу автобуса, чіплялись за сплячу дівчинку пасажири, що хотіли першими скористатись „зручностями” заправки, на якій зупинився автобус.