Славутич: остання радянська утопія
Славутич називають останньою радянською утопією. Це наймолодше місто України, яке вирішили будувати через 5 місяців після аварії на Чорнобильській АЕС, коли стало зрозуміло, що Прип'ять більше непридатна для життя людей. Спочатку місто планувалося збудувати на березі Дніпра, це робило б його ще більш крутим. Але там виявилися погані ґрунти, тому з природних переваг лишився тільки довколишній ліс.
В другій половині 80-х, коли Славутич планували, до радянських проектантів вже дійшло, що мікрорайони з багатоповерхівок - це не так вже й добре. Тому частина міста - це котеджі, а не багатоповерхівки. Через стислі терміни будівництво було всесоюзним: до нього залучили проектні інститути і будівельників з різних частин країни. Місто поділили на квартали, які розподілили між союзними республіками, точніше містами: Баку, Бєлгородом, Вільнюсом, Єреваном, Києвом, Ленінградом, Москвою, Ригою, Таллінном, Тбілісі. В Білорусі тоді було купа своїх проблем (однак вони побудували кілька магазинів), з Середньої Азії було вже аж надто довго везти будівельні матеріали (так, кожен використовував свої).
Директор місцевого музею називає Славутич пам'ятником Радянському Союзу - це справді останній масштабний проект, який реалізувався з претензією на створення ідеалу. Щоправда, невдовзі стався землетрус у Вірменії, тому частину ресурсів було переспрямовано на її відбудову. Як наслідок, не всі проекти зреалізувалися. Ідеал залишився недосяжним.
Згодом виявилося, що наявних кварталів замало (спочатку про закриття АЕС не йшлося і населення міста швидко зростало). Виник проект будівництва другого кільця кварталів, але вже без амбіцій створення ідеального. Так з'явилися Чернігівський і Добринінський (на честь Добрині Микитича, який за переказами мешкав десь в довколишніх лісах) квартали, однак вони куди більше нагадують звичайні (пост)радянські спальники, ніж спроби створення пізньорадянської утопії. Наступним буде Печерський квартал - на честь Антонія Печерського, який народився поруч в Любечі. Будівництво триває. Триває і перебудова. В часи капіталізму утопія пристосовується до потреб суспільства споживання і починає ставити пластикові вікна.
Кілька історичний фотографій і більш-менш повний огляд міста можна побачити, наприклад, тут. Я приїхав в Славутич заради дуже милого і крутого фестивалю кіно і урбаністики "86" (цими днями, до речі, в Києві будуть демонструвати найкраще з нього). Пішли погуляємо!
На горішній фотографії - частина Центральної площі (вона так і називається, правда спочатку носила ім'я Леніна). Це велика пішохідна зона, навколо якої розташовані об'єкти соціальної інфраструктури: готель, мерія, торговий центр, школа мистецтв, стадіон, а також кіноконцертний комплекс, в якому власне відбувався кінофестиваль.
1. Логотип фестивалю, виконаний художником кіноконцертного комплексу. Хіба це не круто? Зовсім скоро мальовані в такому стилі афіші можуть зникнути з наших міст.
2. Для порівняння - оригінал.
3. Логотип, до речі, створений за мотивами он тої будівлі з годинниковою вежею. Там на циферблаті зображено один з символів міста - алюзію на біблійську Зірку Полин, яку пов'язують з Чорнобилем (народна назва рослинки полин звичайний - чорнобиль).
4. Другий символ Славутича - білий ангел, скульптура якого нещодавно встановлена на Центральній площі.
5. Отже, Талліннський квартал, дерев'яні одноповерхові котежні.
6. Хіба не шик?
7. Естонська малоповерхівка.
8. Латвійські котеджі. Кажуть, під час розподілу житла орери на котежді давали в залежності від кількості дітей в сім'ї, а не айманої посади чи матеріального статусу.
9. Скажіть, чому в цьому будинку в Ризькому кварталі Славутича можна зробити поріг під'їзду в однин рівень з тротуаром, а у всіх інших будинках України це неможливо? Невже знущання з неповносправних є таким важливим для нас?
10. Десь так насправді я собі і уявляю Прибалтику (перепрошую за некоректний, як дехто вважає термін, але кращого незнаю)
11.
12. Передбачені підземні гаражі.
13. Перше, що разить око в Славутичі - мала кількість автомобілів. Вірніше, навіть не це. А те, що вони не посягають на весь міський простір включно з тротуарами і зеленими зонами. З іншого боку, в місті створена зручна інфраструктура пішоходів і велосипедів. Це мало би бути нормою насправді, але після Києва просто вражає.
14. Вільнюський квартал. Так, димарі.
15. Бєлгородський квартал.
16.
17. Велодоріжки.
18.
19. Ризький дитячий садочок.
20. Хіба не круто мати таку природу в дворі своєї п'ятиповерхівки?
21. Чи Україна це взагалі? Охайні одноповерхові будинки з квітниками в дворі. Рівна дорога і рівний тротуар. Та ще й ліхтарі з дротами під землею. Як таке ввзагалі можливо? Виглядає крутіше за будь-яке елітне котежне містечко під Києвом.
22. Знову ж таки. Чому ми не робимо великі вікна в кімнатах? Хіба не бажання мати велике вікно є однією з причин, чому люди шклять балкон? Виходить, що в нас немає ні нормальних великих вікон, ні нормальних балконів.
23. Проспект Дружби Народів.
24. Київський квартал. В ньому ще цікаві котеджі, але мені не вдалося їх пофотографувати. Як і Ленінгадський і Московський квартали.
25. Нумерація будинків відбувається за кварталами.
26. Котежді Бакинського кварталу, облицьовані природним камнем.
27. Національний мотив.
28. Чомусь подобається ця фотографія.
29. В Тбіліському кварталі всі котеджі початково були дуже крутими. Якщо я не помиляюся, зараз жоден з них не зберігся в первісному вигляді з пласким дахом і початковою конфігурацією вікон.
30. А це - грузинська багатоповерхівка.
31. Праворуч - азербайджанський будинок.
32. Від первісного вигляду бакинських котеджів теж місцями мало що залишилося.
33. Дитячий садочок.
34. Переходимо до Єреванського кварталу.
35. Тут кілька фішок.
36. Ставні від палючого сонця.
37. Цікаві декоративні елементи.
38. Є ще стаціонарні мангали в дворах (знову ж таки, чому всій іншій Україні слабо?), але я на них не натрапив.
39. Але основна фішка - це вірменський вулканічний туф, яким облицьовано всі будівлі.
40.
