Хочете лавочку - напишіть своєму меру
Волею долі Через те, що гуртожитки одного з кращих університетів країни розкидані по різних околицях Києва, я зараз живу в одному з найбільших спальних масивів України. Якщо подивитися на якого схему спрощено, можна побачити, що магістральні вулиці ділять район на різної форми квартали. Посередині кожного з кварталів зазвичай є довга і широка пішохідна доріжка, добре убезпечена від руху автомобілів. Ідеальне місце для проведення часу, не виїжджаючи "в місто": тут можна вигулювати собак, робити пробіжки, гуляти з дітьми і їздити з візочками. А ще, навколо доріжки сконцентровані кілька шкіл і дитячих садків, які обслуговують квартал.
Одного дня я зрозумів, що для того, щоб погортати книжку на свіжому (припустимо, воно свіже) повітрі, мені потрібно їхати заледве не в центр міста. Начитавшись всяких мудрих урбаністичних блогів я знав, що проблема в непристосованості інфраструктури в мене на районі до проведення дозвілля, і цю задачу можна вирішити просто поставивши вздовж пішохідної доріжки лавочки. Всі будуть щасливі: пенсіонери, які матимуть де перепочити; діти, які зможуть тут бавитись; і навіть знамениті місцеві гопи, які будуть мати де випити пиво. От тільки як я - звичайний студент - можу добитися тих лавок? Ну не буду ж я ходити від квартири до квартири в не дуже рідному місті і збирати на це гроші. Та й що потім з тими грошима... Я, звичайно, захоплююсь діяльністю alex-shutyuk, але зробити так само не можу (чи можу насправді? але зараз не про це).
Одного прекрасного дня до мене прийшла геніальна в своїй простоті ідея. Насправді потрібно зробити хоч щось, навіть якщо це нічого не дасть. Для початку написати нашому шанованому недомеру Попову і голові місцевої районної адміністрації і попросити поставити лавки, пояснивши, чому вони мені треба. Я ж знаю, що ці звернення не просто так, на них потрібно відповідати по суті на протязі якоїсь-там кількості днів. Принаймні, буду мати відписку. Тому я написав два листи і став чекати.
Пройшло трохи часу, але відповідей не було. Я поїхав до Львова, потім в Крим. А коли повернувся - побачив вздовж доріжки лавочки. Місцями погано встановлені, часом трохи криві. І я навіть не згадую про їхній дизайн, який дуже пасує до панельних будинків. Але вони стоять. На них відпочивають пенсіонери і мами з візочками, бавляються діти і бухають увечері алкаші. Вуаля! Листа-відповіді, попри Закон України про звернення громадян, я, між тим, досі не отримав :)
Мораль історії в тому, що якщо тебе щось не влаштовує в твоєму місті, вочевидь, малоймовірно, що ти очолиш громадський рух за якісну зміну урбаністичного простору. Не потрібно дивитися на успішні приклади діяльності активістів і думати, що тобі так не під силу. Потрібно взяти і зробити хоч щось найпростіше. Навіть якщо це щось незначне, і малоймовірно, що воно принесе результат - навіть незначна ймовірність, яку дає дія, значно більша за 0%, які гарантує бездіяльність. Якщо ви хочете змінити простір довкола себе, але не чуєтеся здатними організувати громадський рух - для початку просто напишіть своєму меру. Це краще, ніж нічого, але навіть це може спрацювати!
Фотографія 1 листопада 2013