Про Волинську трагедію
Читаю останнім часом нове видання "Страстей за націоналізмом" префесора Грицака. Серед його "Тез до дискусії про УПА" остання, п'ятнадцята присвячена Волинській трагедії, точніше нашому відношенні до неї і відповідальності, яку воно породжує. Наводжу її майже повністю:
Остання теза стосується не так історії та істориків, як питання відповідальности теперішніх українських інтелектуалів (чи інтеліґентів, якщо комусь не подобається слово "інтелектуал"). У контексті нашої дискусії це питання зводилося до того, варто чи не варто вибачатися перед поляками за Волинь. Зрозуміло, що в цьому дуже делікатному й надзвичайно чутливому, бо замішаному на кривді та крові десятків тисяч жертв, часто наших родичів і близьких - ніхто не має права накидати свої погляди іншому. Тому далі я говоритиму тільки за себе й про себе, хоча припускаю та сподіваюся, що багато хто з українців підпишеться під моїми міркуваннями. Коли говорю чи пишу про потребу вибачитися, роблю це не для того, щоби сподобатися польській стороні, чи тому, що ставлю надусепотреби українсько-польського партнерства. Просто існує щось таке як моральна відповідальність інтелектуалів за своєсуспільство, і в критичні моменти вони повинні мати мужність і сміливість її визнати.
Дозволю собі таку паралель, добре зрозумілу людям віруючим: коли йдете до сповіді, робите це задля священника чи заради себе? Якщо ми віримо, що створені за образом і подобою Бога, то визнання горости за це не має позбавляти нас сорому за свої гріхи. Навпаки - це умова нашого наближення до Нього. І остаточно важливі стосунки не зі священником, а з Богом.
Так само й із визнанням національної провини. Якщо я відчуваю гордість за найкращі злети спільноти, до якої емоційно належу, то не маю права відмовлятися від сорому за негідні її вчинки. Інакше моя позиція вибіркова та неправдива. Таке саме правило має діяти щодо оцінки діяльности УПА: яко я поділяю захоплення нею та виводжу себе - принаймні почасти - з її традиції, то мушу визнати її окремі прорахунки й навіть злочинний характер рішень її певної частини, як-от у випадку з антипольською акцією на Волині.
А позаяк я приймаю рішення в набагато комфортніших умовах, аніж мої попередники, - бо ж ніхто не прийде вночі заарештовувати чи винищувати мене та мою родину, - то мушу це робити й поготів. Я роблю те, що можливо, за моїх умов зробили б вони; а з другого боку, я не певен, чи в їхніх умовах я повівся б інакше, ніж вони. Бо коли бачу, як у набагато вільніших умовах мільйони моїх теперішніх співвітчизників живуть у леатах страху і конформізму пеед скорумпованою владою - котра не має й десятої частки тої застрашувальної сили, що нацистський чи совєтський окупаційний режими! - то як можу бути певний, що вони та я разом з ними зроблені з іншого людського матеріялу?
За умов, коли спить суспільство, інтелектуали та політики або просто відповідальні люди повинні брати на себе відповідальність говорити правду від їхнього імені, хоч би якими неприємними прозвучали для нашої гордині одкровення цього голосу. ... Правда оплачується всюди й за будь-яких обставин. Комусь скороплинна політична кон'юнктура може навіяти протилежні враження, нібито говорення напівправди-напівбрехні дає більше шансів на успіх. Однак у перспективі такі маніпуляції заводять у глухий кут, а не переосмислений критично спадок минулого гальмує можливості змін у майбутньому.
Цитується за: Ярослав Грицак. Страсті за націоналізмом: стара ісорія на новий лад. - Київ: Критика, 2011. - с. 91-93
Варто також почитати науково-популярне пояснення Яндрія Козницького на Історичній правді, чому волинські події помилково називати геноцидом.
Остання теза стосується не так історії та істориків, як питання відповідальности теперішніх українських інтелектуалів (чи інтеліґентів, якщо комусь не подобається слово "інтелектуал"). У контексті нашої дискусії це питання зводилося до того, варто чи не варто вибачатися перед поляками за Волинь. Зрозуміло, що в цьому дуже делікатному й надзвичайно чутливому, бо замішаному на кривді та крові десятків тисяч жертв, часто наших родичів і близьких - ніхто не має права накидати свої погляди іншому. Тому далі я говоритиму тільки за себе й про себе, хоча припускаю та сподіваюся, що багато хто з українців підпишеться під моїми міркуваннями. Коли говорю чи пишу про потребу вибачитися, роблю це не для того, щоби сподобатися польській стороні, чи тому, що ставлю надусепотреби українсько-польського партнерства. Просто існує щось таке як моральна відповідальність інтелектуалів за своєсуспільство, і в критичні моменти вони повинні мати мужність і сміливість її визнати.
Дозволю собі таку паралель, добре зрозумілу людям віруючим: коли йдете до сповіді, робите це задля священника чи заради себе? Якщо ми віримо, що створені за образом і подобою Бога, то визнання горости за це не має позбавляти нас сорому за свої гріхи. Навпаки - це умова нашого наближення до Нього. І остаточно важливі стосунки не зі священником, а з Богом.
Так само й із визнанням національної провини. Якщо я відчуваю гордість за найкращі злети спільноти, до якої емоційно належу, то не маю права відмовлятися від сорому за негідні її вчинки. Інакше моя позиція вибіркова та неправдива. Таке саме правило має діяти щодо оцінки діяльности УПА: яко я поділяю захоплення нею та виводжу себе - принаймні почасти - з її традиції, то мушу визнати її окремі прорахунки й навіть злочинний характер рішень її певної частини, як-от у випадку з антипольською акцією на Волині.
А позаяк я приймаю рішення в набагато комфортніших умовах, аніж мої попередники, - бо ж ніхто не прийде вночі заарештовувати чи винищувати мене та мою родину, - то мушу це робити й поготів. Я роблю те, що можливо, за моїх умов зробили б вони; а з другого боку, я не певен, чи в їхніх умовах я повівся б інакше, ніж вони. Бо коли бачу, як у набагато вільніших умовах мільйони моїх теперішніх співвітчизників живуть у леатах страху і конформізму пеед скорумпованою владою - котра не має й десятої частки тої застрашувальної сили, що нацистський чи совєтський окупаційний режими! - то як можу бути певний, що вони та я разом з ними зроблені з іншого людського матеріялу?
За умов, коли спить суспільство, інтелектуали та політики або просто відповідальні люди повинні брати на себе відповідальність говорити правду від їхнього імені, хоч би якими неприємними прозвучали для нашої гордині одкровення цього голосу. ... Правда оплачується всюди й за будь-яких обставин. Комусь скороплинна політична кон'юнктура може навіяти протилежні враження, нібито говорення напівправди-напівбрехні дає більше шансів на успіх. Однак у перспективі такі маніпуляції заводять у глухий кут, а не переосмислений критично спадок минулого гальмує можливості змін у майбутньому.
Цитується за: Ярослав Грицак. Страсті за націоналізмом: стара ісорія на новий лад. - Київ: Критика, 2011. - с. 91-93
Варто також почитати науково-популярне пояснення Яндрія Козницького на Історичній правді, чому волинські події помилково називати геноцидом.