Друга половина статті Андрія Окари (в моєму перекладі)
ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛЬНОСТІ: МІЖ АВТОРИТАРИЗМОМ І АНАРХІЄЮ
Одна з головних проблем неуспіху створення ідей в сучасній Україні - відсутність амбітної еліти (політичної, ділової і інтелектуальної), яка здатна стати генератором і виконавцем модернізаційного проекту. В результаті суспільній свідомості нав'язується помилковий вибір з двох альтернатив: авторитарною і анархістською.
Авторитарна альтернатива - це різноманітні уявлення про те, що тільки «сильна рука» здатна «покінчити з бардаком» і «витягнути країну з кризи», що для стійкості конструкції необхідно «закрутити» (або хоч би «підтягти») «гайки» тощо. В українських умовах авторитарна модель - це як правило феномен колоніальної свідомості і апеляція до одного з варіантів імперського «порядку» і «стабільності» (російському дореволюційному, австро-угорському, радянському, російському пострадянському).
Анархістська альтернатива - це або позитивні або принизливі характеристики української «бездержавної» свідомості, це спроба апологетизувати або навпаки - дискредитувати (з подальшою апеляцією до авторитарної моделі) нестабільний стан української соціальності, при якому Україна як країна вимушена обходитися без України як держави.
Але жодна з цих моделей не передбачає розвитку України і модернізації української економіки і соціально-політичної системи.
Авторитаризм і анархія в українських умовах ведуть до стагнації, до уповільнення і зупинки суспільного розвитку, до домінування екстенсивних підходів в соціальному управлінні, до відсутності громадянської культури у суспільства, до «втрачених поколінь», які не змогли реалізувати свій «великий проект» тут і зараз, до ентропії соціального потенціалу - виключення з актуальних соціально-політичних і економічних процесів творчого класу - всіх тих, завдяки кому Україна могла б стати розвиненою країною. Зрештою авторитарні стратегії влади і відмова від розвитку ведуть до розсіювання соціальної енергії, демодернізації і загнивання держави зсередини. Анархістські - до загальної некерованості, деструкції і Руїни. Знаходячись в подібному стані, Україна кожного разу, як правило, зникала з політичної карти - позбавлялася суверенітету або автономії. У 2000-х роках цього не сталося лише внаслідок відсутності серйозних зовнішніх викликів і відносної слабкості сусідів - Росії, Польщі, Угорщини, Румунії, Молдови, Туреччини. Українське суспільство в значно більшій мірі, аніж російське, білоруське або польське, здатне до самоорганізації. Але без ефективної держави в нинішніх умовах воно не має здатності до саморозвитку.
Саме у силовому полі між цими двома полюсами - авторитарним і анархістським - виникає «зачароване коло» українського історичного розвитку, в якому працює механізм зміни політичних циклів: «деструктивна політична конкуренція => анархія і некерованість => втрата суверенітету (автономії) => становлення авторитарного політичного режиму => боротьба за незалежність => отримання незалежності => деструктивна політична конкуренція». У такій ситуації будь-які модернізації залишаються незавершеними.
Тому задля ефективного розвитку Україна зацікавлена в якнайшвидшому подоланні патологічних наслідків деструкції держави, кризових циклів і дисбалансу між державою і суспільством.
Принципове питання полягає в наступному: чи можлива в українському ідеологічному просторі неавторитарна і неанархістська альтернатива, здатна вивести розвиток України з порочного кола циклічної деструкції і відтворити в країні широкі горизонтальні соціальні зв'язки?
СОЦІАЛЬНА СОЛІДАРНІСТЬ ЯК ЗОЛОТИЙ ПЕРЕТИН УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
Ідеологічна «третя альтернатива», яка відкидає як авторитарні, так і анархістські утопічні установки, в історії української суспільно-політичної думки є - більш того, вона є провідною ідеєю і заснована на широкій соціальній солідарності - на гармонійному типі відносин між владною елітою, активною частиною суспільства і народом (відносно пасивними позаелітними верствами). При цьому залежно від різних обставин мова може йти і про широку загальногромадянську солідарність, і про баланс або компроміс групових (корпоративних) інтересів.
Солідарність і солідаризм - це зовсім не ідеологічне середнє арифметичне і не золота середина між авторитарним і анархістським трендами, а принципово відмінна ідеологічна стратегія, спочатку орієнтована на створення оптимальних умов для розвитку країни і суспільства, на подолання руйнівної для України хвилевої динаміки розвитку «деструктивна політична конкуренція => анархія і некерованість => втрата суверенітету (автономії) => становлення авторитарного політичного режиму => боротьба за незалежність => отримання незалежності => деструктивна політична конкуренція».
В українській, а частково і в російській, соціальній філософії і суспільно-політичній думці неліберальної спрямованості ідея солідарності має глибоке коріння - починаючи з уявлення про «споріднену працю» у Григорія Сковороди, далі розвивається в концепції соборності російського філософа-слов'янофіла Олексія Хом’якова, в метафізиці всеєдності Володимира Соловйова, в уявленнях про взаємодопомогу як чинник розвитку людства Петра Кропоткіна, в концепції «замирення» і «замиреного середовища» харківського і петербурзького соціолога Максима Ковалевського, у вченні про кооперацію українського ученого зі світовим ім'ям Михайла Туган-Барановського, в культурі релігійно-філософського ренесансу початку XX століття, яскраві сторінки якої були написані в дореволюційному Києві, у вченні Владимира Вернадського про ноосферу. Чи не найвідоміший українець в світі, анархо-синдикаліст Нестор Махно може вважатися одним з небагатьох, кому хоч в якійсь мірі вдалося на практиці реалізувати солідаристські моделі самоорганізації.
До речі, саме в українській суспільно-політичній і науковій думці солідаристська тематика була розроблена значно докладніше, аніж в російській - це пояснюється відсутністю в українській політичній культурі уявлень про сакральне походження і моноцентризм верховної влади.
Згідно Дюркгейма, солідарність може бути механічною, заснованою на подібності елементів, і органічною, заснованою на взаємодоповненні різнорідних і різноякісних елементів (наприклад, на поділі праці). Солідаризм будується на принципі узгодження індивідуальних і загальних інтересів, він відкидає не лише ліберальний егоїзм, але і тоталітарний колективний альтруїзм. Його нерідко помилково плутають з ідеологією і практикою європейських тоталітарних режимів першої половини XX століття. Псевдосолідарність в комуністичному СРСР, а також в націонал-соціалістичній Німеччині, фашистській Італії і деяких інших європейських країнах зі схожими режимами, будувалася на тотальному підпорядкуванні, примусі, приниженні людини.
Солідарність в сучасному розвиненому суспільстві може ґрунтуватися виключно на реальній соціально-політичній налаштованості і вільній лояльності громадянина. При цьому влада повинна визнати за ним цю налаштованість і не порушувати її - інакше все може закінчитися розвалом політичної системи і бунтом, який, щоправда, в Україні, на відміну від Росії, зовсім не безглуздий і не нещадний, а тому може стати основою для соціальних нововведень - саме такі надії покладалися на Помаранчеву революцію. Російський філософ Іван Ільїн визначає вільну лояльність як основоположну якість соціальної ідентичності і соціальної функції індивіда: «Справжня держава тримається не примушенням і не страхом, а вільною лояльністю своїх громадян: їх вірністю обов’язку; їх огидою до злочинності; непідкупністю чиновників; чесністю суддів; патріотизмом виборців; державним сенсом парламентаріїв; цивільною мужністю письменників і учених; ініціативною хоробрістю і дисципліною солдатів. І цьому немає замінника. Людина - це самодіяльний вольовий центр, суб'єкт права, а не об'єкт терору і визиску. Він повинен будувати себе самого, володіти собою, управляти собою і відповідати за себе».
В умовах російської політичної системи, заручницею якої стала і продовжує залишатися сучасна Україна, сильна держава-опікун цілеспрямовано обрубує горизонтальні зв'язки всередині суспільства, замикаючи всі процеси на собі. Через моносуб'єктність влади і несуб'єктність суспільства всі російські реформи і модернізації проводилися і проводяться виключно «зверху», без підтримки амбітних еліт і народу - впродовж всієї історії держава прагне бути єдиним інноватором і монополістом модернізації. В умовах індустріальних модернізацій в XIX-XX століттях держава виступала головним агентом технологічних, економічних і соціально-політичних перетворень в усіх країнах. Але лише в Російській імперії і СРСР її роль була абсолютною.
У російському минулому і теперішньому складно відшукати приклади солідарності влади і народу, держави і суспільства (як одне з небагатьох виключень можна назвати столипінські реформи); замість цього спостерігається самоусунення, випадання, соціальна (а то і географічна - на незаселені східні території) «втеча» позаелітних верств, а нерідко і альтернативних політичному режиму елітних груп і угруповань. За такого устрою політичної системи відносини між владою і суспільством будуються не за моделями взаємодопомоги, взаємного посилення або конкуренції, а за моделями конфронтації, взаємного послаблення, а то і війни - холодної або навіть громадянської.
Будучи спадкоємцем радянської системи відносин, сучасна українська держава цілеспрямовано позбавляє суспільство інстинктів і здатності до самоорганізації.
За наявності соціальної солідарності всередині суспільства держава повинна ґрунтуватися на вільній лояльності громадян. У російському випадку народна лояльність завжди була вимушеною - вона не дозволяла громадянам ніякої самодостатності, «ідеальне» населення з погляду такої держави - це безмовні холопи. В українському випадку держава не в змозі ігнорувати суспільство: саме спроби вивести за дужки суспільні інтереси і суспільну волю привели в 2004 році до Помаранчевої революції. В російських умовах солідарність влади і народу підмінялася і підміняється різними формами примусової народної лояльності і ідеологічного консенсусу: «народність» зі знаменитої тріади графа Уварова, «Росія зосереджуєтся» князя Горчакова, «Росію треба підморожувати» Побєдоносцева, «Народ і партія єдині» радянських ідеологів, «суверенна демократія» Владислава Суркова, «соціальний консерватизм» і «консервативна модернізація» «Єдиної Росії» тощо.
В українських умовах є всі передумови для створення альтернативної соціальності - заснованої не на моноцентризмі влади, а на владній поліархії і реальній солідарності влади і народу, проте поки-що вона не знайшла ані ефективної теоретичної моделі, ані передумов для практичного втілення, ані навіть привабливої назви і девізу.