Те, чого не осягнути розумом, або смерть не жаліє нікого.
Починаю розуміти, що таке є смерть і, що від неї не втекти нікому. Немає більше мого найкращого друга. То не просто друга…
Ми виросли разом. Разом в Теребежах дуріли, грали в карти, бавились в лови, хованки чи «вище землі». Та проходили роки ми ставали старшими і на деякий час забули один про одного.
Декілька років тому випадково зустрілись і… почали відновлювати те, що колись ледь не втратили - дружбу. Їздити влітку в Теребежі для мене набуло якогось зовсім іншого значення. Самі Теребежі змінились після того, як ми знову почали спілкуватись. Тільки тепер це спілкування було на вищому рівні. Ми гуляли разом, я познайомила його з Орисею. Потім ми утрьох почали шастати по дискотеках. Після повернення до Львова, ми не втратили зв’язку, не забули один про одного і часто зідзвонювались, ходили в гості… Словом, він став для мене і Орисі справжнім другом, ба навіть старшим братом, про якого так давно мріяли. А як ми любили подискутувати на філософські теми!!! У кожного із нас - своє бачення життя, свій світогляд, та тепер… Такого вже не буде, бо… Бо і його вже не буде. Наш найкращий друг, старший брат і особливо близька людина (в «династії» він же був моїм «синочком») Петро помер. Він втопився в суботу 16 червня 2007 року о 19 годині (так каже бабусі знайомий, який допомагав його шукати). Я цього не можу уявити! Нашого Петра уже нема і більше не буде…
А ще, вночі з п’ятниці на суботу (цей жахливий день я ніколи не забуду) він до мене дзвонив. Ми, як завжди, спілкувались півтори години , бо у нас же діджус-ніч. Згадували відпочинок минулого літа, дискотеки, синець, який він мені набив запрошуючи на танець… рахували години до приїзду Орисі і… Вкінці розмови Петро мені сказав, що планує іти на день народження до друга, а я натомість, похвалилась, що буду міняти імідж. Та у той момент ні я, ні він не могли подумати, що так станеться. Що на рівному місці, де вода - по коліна, Петро провалиться, його проковтне озеро.
Багато людей кинулось на порятунок, друзі ниряли за ним, але ніхто не знайшов його. Петро заплутався у водоростях і його ледь знайшли… наступного дня.
Все, наступив кінець життю одного надзвичайно хорошого і доброго хлопця, мого НАЙКРАЩОГО ДРУГА, а по сумісництву - «синочка». Навіть не уявляєш, як мені зараз погано! Наїлась заспокійливого і плакати не можу. Я - без емоцій. Це жах! Наче і вже трошки часу пройшло, була на похороні, виплакала всі сльози, але… І далі боляче. Серце болить так, наче… Чесно, словами не описати всього, що зараз зі мною відбувається. Найстрашніше зараз не Петрові, а тим, хто залишився тут, на землі… Нічим тепер не зараджу, а от нерви з’їм, та заспокоїтись зараз не можу, має пройти час.
Немає більше мого друга! Тепер ні з ким не зможу спілкуватись по-ночах. Ніхто так, як він не підніме мені настрій і не порадить, як краще настроїти ту, чи іншу програмку на комп’ютері. Як же бракуватиме його жартів і коронних висловів, які він вимовляв з такою інтонацією, яку не повторить ніхто!
Йому було 20 років. До свого 21 дня народження (яке мало бути на 2 дні швидше за моє) він не дожив. А так мало залишалось!
А ще, в п’ятницю вночі він записував день моїх іменин, сміявся, що я навіть про них і не знала. Я обіцяла скинути йому на «мило» лінк форуму, у якому я часто створюю свої теми. Петро розповідав плани на майбутнє. У понеділок мав відсилати резюме на роботу…
Не можу усвідомити того, що сталось. Але, як би не було важко це казати, так мало бути. Все у цьому світі заплановано і має свій початок і кінець. Просто так заведено, так прийнято, що помирають старші люди, а не ті, що тільки починають жити, ті, які насправді дуже добрі. Віриш, НІКОЛИ не бачила Петра у поганому настрої. Він завжди посміхався, навіть тоді, коли йому було справді погано.
То була людина, про яку можна говорити безперестанку тому, що насправді на світі таких є небагато, сказала б - одиниці. І я вдячна Богові, що він мені дав таку можливість познайомитись і бути хорошою подругою Петрові. Вічна йому пам'ять!
П.С. Вибач за цей пост, просто мені потрібно було його написати, хоч це було насправді важко зробити. Тепер я усвідомила, що таке є смерть, і що вона не жаліє нікого. Разом із Петром померла якась частинка мене і цього вже ніколи не повернеш. Як же круто змінилось моє бачення світу…
Ми виросли разом. Разом в Теребежах дуріли, грали в карти, бавились в лови, хованки чи «вище землі». Та проходили роки ми ставали старшими і на деякий час забули один про одного.
Декілька років тому випадково зустрілись і… почали відновлювати те, що колись ледь не втратили - дружбу. Їздити влітку в Теребежі для мене набуло якогось зовсім іншого значення. Самі Теребежі змінились після того, як ми знову почали спілкуватись. Тільки тепер це спілкування було на вищому рівні. Ми гуляли разом, я познайомила його з Орисею. Потім ми утрьох почали шастати по дискотеках. Після повернення до Львова, ми не втратили зв’язку, не забули один про одного і часто зідзвонювались, ходили в гості… Словом, він став для мене і Орисі справжнім другом, ба навіть старшим братом, про якого так давно мріяли. А як ми любили подискутувати на філософські теми!!! У кожного із нас - своє бачення життя, свій світогляд, та тепер… Такого вже не буде, бо… Бо і його вже не буде. Наш найкращий друг, старший брат і особливо близька людина (в «династії» він же був моїм «синочком») Петро помер. Він втопився в суботу 16 червня 2007 року о 19 годині (так каже бабусі знайомий, який допомагав його шукати). Я цього не можу уявити! Нашого Петра уже нема і більше не буде…
А ще, вночі з п’ятниці на суботу (цей жахливий день я ніколи не забуду) він до мене дзвонив. Ми, як завжди, спілкувались півтори години , бо у нас же діджус-ніч. Згадували відпочинок минулого літа, дискотеки, синець, який він мені набив запрошуючи на танець… рахували години до приїзду Орисі і… Вкінці розмови Петро мені сказав, що планує іти на день народження до друга, а я натомість, похвалилась, що буду міняти імідж. Та у той момент ні я, ні він не могли подумати, що так станеться. Що на рівному місці, де вода - по коліна, Петро провалиться, його проковтне озеро.
Багато людей кинулось на порятунок, друзі ниряли за ним, але ніхто не знайшов його. Петро заплутався у водоростях і його ледь знайшли… наступного дня.
Все, наступив кінець життю одного надзвичайно хорошого і доброго хлопця, мого НАЙКРАЩОГО ДРУГА, а по сумісництву - «синочка». Навіть не уявляєш, як мені зараз погано! Наїлась заспокійливого і плакати не можу. Я - без емоцій. Це жах! Наче і вже трошки часу пройшло, була на похороні, виплакала всі сльози, але… І далі боляче. Серце болить так, наче… Чесно, словами не описати всього, що зараз зі мною відбувається. Найстрашніше зараз не Петрові, а тим, хто залишився тут, на землі… Нічим тепер не зараджу, а от нерви з’їм, та заспокоїтись зараз не можу, має пройти час.
Немає більше мого друга! Тепер ні з ким не зможу спілкуватись по-ночах. Ніхто так, як він не підніме мені настрій і не порадить, як краще настроїти ту, чи іншу програмку на комп’ютері. Як же бракуватиме його жартів і коронних висловів, які він вимовляв з такою інтонацією, яку не повторить ніхто!
Йому було 20 років. До свого 21 дня народження (яке мало бути на 2 дні швидше за моє) він не дожив. А так мало залишалось!
А ще, в п’ятницю вночі він записував день моїх іменин, сміявся, що я навіть про них і не знала. Я обіцяла скинути йому на «мило» лінк форуму, у якому я часто створюю свої теми. Петро розповідав плани на майбутнє. У понеділок мав відсилати резюме на роботу…
Не можу усвідомити того, що сталось. Але, як би не було важко це казати, так мало бути. Все у цьому світі заплановано і має свій початок і кінець. Просто так заведено, так прийнято, що помирають старші люди, а не ті, що тільки починають жити, ті, які насправді дуже добрі. Віриш, НІКОЛИ не бачила Петра у поганому настрої. Він завжди посміхався, навіть тоді, коли йому було справді погано.
То була людина, про яку можна говорити безперестанку тому, що насправді на світі таких є небагато, сказала б - одиниці. І я вдячна Богові, що він мені дав таку можливість познайомитись і бути хорошою подругою Петрові. Вічна йому пам'ять!
П.С. Вибач за цей пост, просто мені потрібно було його написати, хоч це було насправді важко зробити. Тепер я усвідомила, що таке є смерть, і що вона не жаліє нікого. Разом із Петром померла якась частинка мене і цього вже ніколи не повернеш. Як же круто змінилось моє бачення світу…