Сім смертей Григорія Безсмертного
1.
Перший раз я помер ще до народження. Моя мама тоді була на п’ятому місяці вагітності. Якраз у той час ембріони починають відкривати очі. Мама була дуже дбайливою і старанно виконувала всі настанови лікаря. Щотижня ходила на обстеження.
Уся сім’я хотіла хлопчика. Вони вже й встигли накупляти цілу купу дитячих речей блакитного кольору.
Як мене назвати, ніхто не сперечався. Всі одноголосно заявили, що первісток буде зватися Григорієм: на честь його прапрадіда по маминій лінії, або по татовій - той теж був Григорієм. Ім’я мені начебто подобалося. Це батьки зрозуміли, коли я сильно штовхався у материнському лоні. Тато тоді лагідно через стінки живота звернувся до мене по імені, і стусани перестали сипатися.
Радості батьків не було меж. Вагітність проходила, як треба. Аби мама взагалі не надривалася, тато буквально носив її на руках. Ніхто навіть не міг подумати, що щось може піти не так.
Але одного жовтневого четверга, коли мама черговий раз пішла на обстеження, вияснилося, що в мене досі не сформувалися належним чином легені, хоча вже було пора. Лікар, котрий був хорошим татовим знайомим, не хотів нічого казати мамі, але вона ж побачила, що щось не так. Коли вона взнала, то довго плакала. Це був наче бейбі блюз ще до народження дитини. А вже через декілька тижнів лікар повідомив страшну новину. Я помер. Плід на моніторі не рухався і не подавав жодних ознак життя. Необхідне було хірургічне втручання.
Після цього маму надовго полонила депресія. Одного разу вона навіть хотіла вчинити самогубство, наковтавшись снодійного. На щастя, нічого в неї не вийшло, бо сплутала снодійне з аскорбінкою.
Тато з горя почав пиячити, відростив довжелезну бороду і закинув роботу. Його, до речі, вже на третій день відсутності звільнили. А мої дідусі та бабусі навіть не приходили до нещасних дітей.
Але горювати їм довелося недовго, бо через два місяці після моєї смерті мама знову завагітніла. Сім’я ожила, і все почало бути, як колись.
2.
Другий раз зі мною трапилася смерть у зовсім юному віці. Мені тоді стукнуло п’ять. Хороші були часи. Можна навіть сказати, прекрасні. Не знаю, як вам, а мені за Леоніда Даниловича жилося добре.
Ми з дідом почали тоді активно готуватися до школи. Бо залишився лише рік, а школа - то вам не хухри-мухри.
Цифри мені давалися легко. До десяти - тільки так, навіть без пальців і всяких там яблук. На своїй вулиці я рахуванням взував не лише ровесників, а й на рік старших дітей. Мені навіть дали прізвисько, яке точно відображало склад мого розуму, - Арифметик.
А от букви були для мене нестерпними. Каліграфія - явно не моє друге ім’я. Бачили б ви мій зошит у косу лінійку. Мама, яка за освітою була філологом, не могла спокійно дивитися на ті каракулі. Видовище, дійсно, було не для людей зі слабкими нервами. Та хіба ж я винен, що ті букви такі важкі, особливо «ж», «щ» і «ф»? Але карати кутком мене ніхто навіть не збирався.
Тато мені регулярно купляв цілу купу дюшесок і барбарисок. Тоді ці цукерки були дуже популярні. Кожен другий мав у кишені як мінімум три барбариски або дюшески. Ці цукерки були цілою субкультурою. Але тоді я ще не знав такого слова.
Якось дідо придумав використовувати цукерки в навчальному процесі. Одна задача - одна цукерка. Все чесно і демократично. З цукерками ефективність навчання значно підвищилася. Самі розумієте - стимул. На письмі я, певна річ, винагороди не отримував, тому надолужував все на арифметиці. Барбариски і дюшески стали частиною мого життя. Без них рішати задачі було зовсім не цікаво.
Кожного разу після чергового успішного розв’язання задачі я смакував барбариску і співав переможну коду. Її я, до речі, сам придумав - і музику, і слова. Деколи я ще танцював переможний танок. Також авторський. Кожного разу дідо пояснював мені, що не можна з цукеркою в роті співати і танцювати водночас. Але смак перемоги неможливо перервати. Щоб цей смак був максимально довгий, я спеціально не розкушував цукерку, а неквапно її розсмоктував.
Але якось під час святкування перемоги щось пішло не так. Я відчув, як похололи кінцівки, і запаморочилося в голові. Раптово всі забави припинилися. Я задихався. Ловлячи ротом повітря, яке й так не могло пройти через горлянку, я побачив, як перемінилося дідове лице. Щиру посмішку замінив страх. Він раптово почав діяти, все-таки колись працював сільським фельдшером. Дідо ляскав мене по спині, перевертав догори дригом… Більше я нічого не пам’ятаю, крім пітьми, яка густою пеленою закрила очі. Я й не можу більше щось пам’ятати, бо тоді я помер.
Яке то було горе для родини. Словами важко описати. Дідо, до речі, так за мною затужив, що майже через рік помер. Діда також всім було шкода, але менше, ніж мене. Певно, всі мене любили.
3.
Рідня ще не оговталася від моєї попередньої смерті, як я знову помер. Втретє. На цей раз я помер таким чином, що ніхто вже не звинуватив себе в моїй кончині. Я не любив цього, адже в тому, що я помер ніхто, крім мене, не винен.
Наша хата мала два входи і виходи. Стояла вона таким чином, що до парадного входу вела рівна стежка без будь-яких нерівностей, а щоб добратися до запасних дверей, потрібно було подолати круті сходи з одинадцяти сходинок. Таке вже нерівне місце нам дісталося. Хто був на Волині, той бачив, які там подекуди бувають горбки. Розказують люди, що то від бомб, які під час Другої світової тут вибухали. Але то неправда. Дідів дідо, себто мій прапрадід, в честь якого мене назвали, дідові розказував, що то Лісовики так постаралися. Вони не хотіли, щоби поряд з ними жили люди. Але ті, як бачите, пристосувалися до такого рельєфу. Не знаю я, чи вірити дідові, але казка хороша була. Я дуже любив, коли мені дідо розказував про всяких лісовиків, русалок, мавок й інших фантастичних жителів лісу. Я їх зовсім не боявся і часто ходив у ліс подивитися на них. Але вони ж не люблять людської присутності, тому я ще жодного разу нікого з них не бачив. Нічого, я не впадав у відчай і продовжував пошуки. Досі дивуюся, як мене відпускали в ліс самого. Певно, тому, що я не казав, куди йду. А ніхто й не допитувався.
Гратися я любив виключно машинками і конструктором, який мені подарували на п’ятирічний ювілей. Ну, а чим же ще хлопцеві бавитися? Деколи я грався з однолітками. Але після них лише збитки і втрати, тому я любив гратися на самоті. В хованки, певна річ, самому не пограєш, але для цього ж є тато, мама та інша рідня, яка в мене була великою. Тож ніякої пустоти з приводу відсутності брата чи сестри я не відчував. Не подобалося мені, до речі, коли хтось чіплявся до мене з питання, чи не хочу, бува, братика чи сестрички. У відповідь я лише заперечно кивав головою. А все тому, що мене добре виховали. Але деколи так хотілося сказати щось таке, чого від мене ніхто не чекав. Але я був чемний.
На тих крутих сходах я колись тренувався ходити. Вони для мене були неприступною горою, яка ніяк не хоче йти до Магамета, чи Мухамеда… ну, не важливо.
Коли вже був вправним ходуном, я на сходах грався. Батьки дозволяли там проводити час, адже не вбачали в тих сходах нічого небезпечного. От і добре, подумав тоді я.
На верхівці східців, перед самими дверима, я будував замок, в якому жили лицарі. Айвенгами я їх всіх називав. Замок був високий і різнокольоровий. Там у найвищій вежі жив дракон. Такий великий зубатий і страшний. Він плювався вогнем. Через це дракон звався Вогнеслин. Правда вдале ім’я для дракона?
Коли замок був добудований, я спускався до підніжжя гори (сходів) і починав штурм далекої і неприступної фортеці. Все було, як у кіно. Спецефекти також були.
Якщо мені набридало так гратися, то я перевіряв на міцність машинки. Думаю, ви розумієте, як це відбувалося. Але я все рівно продовжував бути чемним.
Одного разу тато приїхав з відрядження. Вже не пам’ятаю, куди він їздив. Привіз тато мені нову машинку. Джипа. Синього і великого. Джип, якого я зразу назвав Фордом, хоч він і не був марки Форд, здався мені міцним, тому я вирішив провести йому краш-тест. Сяючи посмішкою я з підскоком побіг на сходи. Мама, як зазвичай, встигла сказати, щоб я зав’язав шнурки, ще до того, як я зник за кутом хати. Шнурки я не любив зав’язувати. Вмів, але не любив. Тому вони завжди сунулися за мною, аж поки хтось їх не зав’язував. Але вже через деякий час коричневі шнурки знову сунулися по землі. Марна справа, я вам скажу, - зав’язування тих шнурків.
Прожогом вискочивши на найвищу одинадцяту сходинку, я почав тестувати Форда на міцність. Він літав, падав, перевертався та здійснював інші кульбіти. Хороший був джип. На ньому навіть жодної подряпини не залишилося.
Перевіривши Форда на міцність, я вирішив, що він вартий, щоби з ним гралися належним чином. А для цього є ідеально рівне підніжжя східців. Гордовитою ходою я хотів піти наниз, але лівою ногою став на шнурки, що звисали з правого капця і перечепився.
Пам’ятаю лише перші три сходинки і те, як мама плакала наді мною в лікарні. Потім я помер від сильних забиттів і черепно-мозкової травми. Одинадцять сходинок все ж таки.
Рідні сприйняли мою смерть вже не так болюче, як раніше. Але вони все рівно сумували і плакали за мною. Я ж був такий чемний.
4.
Четвертий раз я помер, коли мені було трохи більше шістнадцяти. Я тоді був ярко вираженим підлітком за віковою класифікацією. Деколи підлітки вчиняють самогубство через несправедливість світу, але з моєю вдачею, заподіювати собі смерть не довелося. Та й помирати я не хотів.
Я страшно не любив лікарів. Не подобалися вони мені. Але як я не уникав зустрічі з лікарями, мати з ними справу мені доводилося часто. Це все через мою алергію на цитрусові. Знаєте, як важко, коли всі навколо жують апельсини, а тобі не можна. Із солідарності до моєї хвороби, всі рідні навмисне на Новий рік не купували мандарини. Я їм за це був вдячний. Але деколи так хотілося якоїсь апельсинки, що не витримував і їв. А потім під маминим конвоєм йшов до лікаря. Той прописував мені цілу купу таблеток і пекучу мазь, якою кожен день, поки висипка не пройде, треба було маститися. Я вам скажу, що задоволення від поїдання цитрусових не варте таких мук. Але ж деколи все рівно хочеться чогось помаранчевого і соковитого.
У школі я серйозно кентувався лише з Артемом. Класний був друг. Ми і на уроках разом, і після уроків. З ним було про що поговорити. І секрети Артем вмів тримати. Саме за це я його дуже поважав. А ще за те, що Артем з дитинства не зраджує рок-музиці. Ми часто йшли до нього або до мене і до ночі слухали партизанську музику. Класно ми проводили разом час.
Одного разу після школи Артем запросив мене до себе, щоби послухати новий альбом Півнів, якого він тільки-но дістав. Я безперечно погодився. Навіть не знаю, які б то мали бути обставини, щоб я відмовився. Хіба би хтось помер. Але такого не планувалося.
Пришли ми до Артема. Його батьки, як зазвичай, - допізна на роботі. Хата до вечора в нашому розпорядженні. Але ми ніколи нічого поганого не витворяли. До нас навіть жодного разу сусіди не приходили. Ми просто слухали музику і мовчки відривалися. Нічого поганого.
Кинувши рюкзаки, ми пішли на кухню, аби щось перекусити. Після школи страх, як їсти хочеться. Заходжу на кухню, а там на столі на тарілочці акуратно лежать нарізані дольками апельсини. Вони тоді так пахли, що мені аж слина в прискореному темпі почала виділятися. Ну й як не з’їсти хоча б дольку? Я й з’їв. А на другий день вже сидів на прийомі в лікаря. Перекресливши всі мої здогади про список необхідних медикаментів, він сказав, що має якісь нові ліки, з Німеччини. Жодна жменя вітчизняних таблеток не могла зрівнятися з однією піґулкою Гідрокортилімфопілу. До того ж та таблетка в два-три рази менша, ніж ті, що я вживав. А це - неабияка перевага, я просто не міг ковтати великі піґулки. Одна таблетка - і ніякої висипки. Навіть мазі не треба. Певна річ, я погодився. Піґулки були досить дорогі: пластинка, у якій чотири таблетки коштувала півсотні гривень. Але ж головне - позбутися алергії. Батьки думали так само.
Увечері я прийняв таблетку і спокійно заснув. А вночі мене забрала швидка допомога з гострим серцевим приступом. Лікарі не змогли нічого вдіяти. Вони навіть не знали, що зі мною трапилось. А колоти адреналін чи якісь інші препарати було вже пізно. Я помер.
Хто ж міг знати, що в мене на той Гідрокортилімфопіл алергія? Лікаря, до речі, позивали до суду, але він мав хорошого адвоката. Тепер далі працює терапевтом у місцевій лікарні.
5.
П’ята моя смерть була досить жалюгідною. Як в народі кажуть - наглою. На рівному місці. А сталося це далеко від рідного дому - аж у Канаді.
Мій двоюрідний брат Антон емігрував у Канаду, коли йому було двадцять три. А що, роботу знайти не міг, перспектива доглядати батьків до старості у нього не викликала ні найменшого захоплення, хотілося нового життя, бажано закордонного. Оскільки з усіх іноземних мов брат знав лише англійську, та й то зі словником, він вирішив податися в Канаду. Там же багато наших - допоможуть, якщо щось.
На початках Антон підмітав вулиці Торонто. Платили небагато, але вистачало, щоби зняти однокімнатну квартиру і не померти з голоду. Підучивши трохи англійську і вивчивши місто, він влаштувався розвізником піци. Платили знову ж таки небагато, але власник піцерії дозволив братові жити прямо на роботі, в коморі. Добре, що вже не треба було платити за хату. А на роботу Антон, до речі, жодного разу не спізнився.
Через деякий час братові пощастило влаштуватися кур’єром в одній більш-менш серйозній конторі. По великому рахунку в житті Антона нічого не змінилося. Там він познайомився з Джесікою, секретаркою. Вона мала свій дім у Торонто, тому квартирне питання брата більше не хвилювало. Він впевнено міг лізти вгору по кар’єрній драбині. Доліз Антон до того, що звільнився, пішов з того офісу і почав власний бізнес - продавав наліпки, магніти на холодильник та інший крам. Дивно, але бізнес вдався.
Коли Антон вже впевнено тримався на плаву, він одружився з тою-таки Джесікою. Життя начебто вдалося. А недавно у них народився первісток. Брат дуже наполягав на тому, щоб я був хресним. Довелося полетіти в Канаду.
Христини відбулися, як має бути, - за нашими православними звичаями. Малого назвали Джоном - Іваном, по-нашому. За куму була якась подружка Джесіки, я забув, як її звали. Святкували ні мало, ні багато - три дні. Христини вдалися.
Перед тим, як я мав повернутися додому, Антон запросив мене піти на хокей. Бо бути в Канаді і не піти на хокей - це все рівно, що бути в Одесі і не пройтися Потьомкинськими сходами. Тоді мала грати якась команда з Торонто, яку брат дуже любив. Купив Антон два квитки на місця в п’ятому ряді. Це якраз трохи вище захисного скла.
Почалася гра. Матч був досить напружений, а рахунок - нічийний. Не скажу, що я був у захваті, але й від нудності не позіхав. Я вчасно зголоднів, бо якраз недалеко від нас проходив продавець горішків і попкорну. Я обернувся в його сторону, щоб купити горішків. Передаючи п’ять доларів, я раптом відчув сильний удар у голову. Далі - темрява і тиша.
Я помер від шайби, яка влучила мені прямо у висок. Образливо, правда? Перший раз у житті пішов на хокей, і на тобі. Я тоді, до речі, таких клопотів родині завдав, бо перевезти тіло - то ж цілий статок.
6.
Вшосте я помер у зрілому віці. Мені було рівно п’ятдесят п’ять. Я вже починав думати, що зажився на цьому світі. Але смерть прийшла без попереджень.
За вислугу років я якраз вийшов на пенсію. А що ви хочете, робота викладача математики в школі є такою ж небезпечною та шкідливою, як, наприклад, добування урану. А щоб не псувати ще більше собі здоров’я, я вирішив скористатися шансом і таки вийти на пенсію раніше.
Пенсія була невеликою. Але на прожиття вистачало, до того ж я не хотів знову йти працювати. Я вирішив увесь вільний час приділити своєму хобі - садівництву.
Ще замолоду я любив саджати і вирощувати дерева. Це було для мене наче якимось способом релаксації і самореалізації. Садівництво було чи не єдиною справою, яку мені справді хотілося робити і від якої я отримував задоволення. Я постійно десь діставав нові саджанці, тратив на них пів зарплатні і весь вільний час. У моєму садку найбільше було туй. Була ціла алея, обсаджена з двох боків тими стрункими деревцями. Мені дуже подобалося ввечері ходити тією алеєю і відчувати запах хвої. У такі моменти приходить розуміння, що ти насправді є. Приходить усвідомлення самого себе. І відчуття спокою, яке огортає тебе з голови до п’ят, вимальовує в розумі пастельну картину щастя.
Навесні я нарешті зважився посадити біля будинку невелику ялину. На початку травня мені мало стукнути рівно п’ятдесят п’ят, і це мав бути такий собі подарунок самому собі. Довго мені довелося вмовляти рідних, що в цьому немає ніяких забобонів, що ялина біля хати не є синонімом смерті господаря. А тієї весни рідні таки погодилися на невелике деревце з родини соснових.
Недалеко від нас був сосновий ліс, в який я часто любив ходити в дитинстві. Тож я вирішив не витрачатися на дорогий саджанець, а власноруч його здобути.
У день свого народження, майже вдосвіта, я пішов до лісу. Пішов сам, тому що, окрім мене, в моїй родині ніхто не любив займатися садівництвом, усім подобався лише результат моєї роботи, а не, так би мовити, процес. Вирушив я з розрахунком, щоби до сніданку повернутися.
Кожного разу, коли я потрапляв до лісу, мене охоплювало почуття абсолютної гармонії зі світом, абсолютного та невимовного щастя. При чому ставалося це незалежно від пори року, часу доби і погоди. Той візит не був винятком. Усе довкола видавалося мені ідеальним пейзажем якогось геніального художника. Я йшов як зачарований і навіть не думав дивитися під ноги.
Все сталося раптово: я тільки-но відчув, що падаю, і гострий біль по всьому тілу. Виявилося, що я натрапив на вовчу яму. Досі не розумію, як вона опинилася у нашому лісі. Там же нічого не водилося, крім зайців та їжаків. Може, яма там ще з часів Другої світової. У війні ж усі способи хороші…
Знайшли мене аж на початку червня. Та яма виявилася досить глибокою та добре замаскованою. Її важко було помітити навіть після того, як я туди провалився. Але добре, що це зробив я, а не якийсь хлопчина, який любить гуляти лісом, як я в дитинстві. А ще прийшла в голову така думка, що якби я був відомим, і школярам довелося би вчити мою біографію, то дати смерті їм не треба би було запам’ятовувати. Про мене сказали б, що я хоч щось нормальне зробив у своєму житті: помер у день народження.
7.
До останньої своєї смерті я вже готувався. Мені було вісімдесят два. Було очевидно, що я скоро помру. Я вже й так на дванадцять років пережив вік, у якому більшість українців, як то кажуть, ріжуть дуба. До того ж мене не на жарт почали турбувати забиті в дитинстві суглоби. Я майже не ходив, увесь час лежав і діставав своїми забаганками рідних. Але вони мене любили і тому жодного разу не відмовилися мені принести склянку води, в міру газованої, з третиною дольки лимона і обов’язково з трубочкою.
Рідні турбувалися про мене. Зважаючи на мій кволий стан і мою любов до всякого роду телешоу, у моїй кімнаті поставили телевізор. Дивився я його день і ніч. Старі ж сплять дуже мало. А такі як я взагалі можуть не спати, тому й п’ють цілу купу всяких піґулок. От тільки не розумію, нащо ж спати, коли не хочеться?
Рівно за місяць до своєї смерті я викликав нотаріуса, щоби розпорядитися своїм невеликим майном. Заповіт я склав таємний: не хотів, щоб рідні взнали долю моїх статків перш, ніж я віддам Богові душу. Вся сім’я, до речі, так злилася, коли взнала, що все своє майно я заповів фондові по боротьбі з кліщами. Навіть не захотіли справити дев’ять днів. Але злилися рідні недовго. Сорок днів таки справили.
І от одного жовтневого дня це сталося. Відбулася прем’єра нового телешоу, яке всі чекали ще з літа. А на наступний день я помер. Помер я уві сні. Кажуть, що це найкраща смерть, яка тільки може бути. Це справді так, бо решта смертей мені не дуже сподобалися. Рідні сприйняли мою кончину спокійно, як я й хотів. Певна річ, що вони плакали, але істерик не було. Поховали мене в нас на Волині, де я народився і провів більшу частину життя. Поховали поруч з прапрадідом Григорієм, тим, що по татовій лінії. Людей трохи-таки назбиралося, всі плакали. Одним словом, хороший був похорон. Видно, я заслужив на це.
Пора мені вже завершувати свою розповідь. Бо майже п’ята - скоро будуть розносити кисіль. Сьогодні ще й лимонний - мій улюблений...
29 червня , 4 листопада 2011р., 11, 13 січня 2012р.
Перший раз я помер ще до народження. Моя мама тоді була на п’ятому місяці вагітності. Якраз у той час ембріони починають відкривати очі. Мама була дуже дбайливою і старанно виконувала всі настанови лікаря. Щотижня ходила на обстеження.
Уся сім’я хотіла хлопчика. Вони вже й встигли накупляти цілу купу дитячих речей блакитного кольору.
Як мене назвати, ніхто не сперечався. Всі одноголосно заявили, що первісток буде зватися Григорієм: на честь його прапрадіда по маминій лінії, або по татовій - той теж був Григорієм. Ім’я мені начебто подобалося. Це батьки зрозуміли, коли я сильно штовхався у материнському лоні. Тато тоді лагідно через стінки живота звернувся до мене по імені, і стусани перестали сипатися.
Радості батьків не було меж. Вагітність проходила, як треба. Аби мама взагалі не надривалася, тато буквально носив її на руках. Ніхто навіть не міг подумати, що щось може піти не так.
Але одного жовтневого четверга, коли мама черговий раз пішла на обстеження, вияснилося, що в мене досі не сформувалися належним чином легені, хоча вже було пора. Лікар, котрий був хорошим татовим знайомим, не хотів нічого казати мамі, але вона ж побачила, що щось не так. Коли вона взнала, то довго плакала. Це був наче бейбі блюз ще до народження дитини. А вже через декілька тижнів лікар повідомив страшну новину. Я помер. Плід на моніторі не рухався і не подавав жодних ознак життя. Необхідне було хірургічне втручання.
Після цього маму надовго полонила депресія. Одного разу вона навіть хотіла вчинити самогубство, наковтавшись снодійного. На щастя, нічого в неї не вийшло, бо сплутала снодійне з аскорбінкою.
Тато з горя почав пиячити, відростив довжелезну бороду і закинув роботу. Його, до речі, вже на третій день відсутності звільнили. А мої дідусі та бабусі навіть не приходили до нещасних дітей.
Але горювати їм довелося недовго, бо через два місяці після моєї смерті мама знову завагітніла. Сім’я ожила, і все почало бути, як колись.
2.
Другий раз зі мною трапилася смерть у зовсім юному віці. Мені тоді стукнуло п’ять. Хороші були часи. Можна навіть сказати, прекрасні. Не знаю, як вам, а мені за Леоніда Даниловича жилося добре.
Ми з дідом почали тоді активно готуватися до школи. Бо залишився лише рік, а школа - то вам не хухри-мухри.
Цифри мені давалися легко. До десяти - тільки так, навіть без пальців і всяких там яблук. На своїй вулиці я рахуванням взував не лише ровесників, а й на рік старших дітей. Мені навіть дали прізвисько, яке точно відображало склад мого розуму, - Арифметик.
А от букви були для мене нестерпними. Каліграфія - явно не моє друге ім’я. Бачили б ви мій зошит у косу лінійку. Мама, яка за освітою була філологом, не могла спокійно дивитися на ті каракулі. Видовище, дійсно, було не для людей зі слабкими нервами. Та хіба ж я винен, що ті букви такі важкі, особливо «ж», «щ» і «ф»? Але карати кутком мене ніхто навіть не збирався.
Тато мені регулярно купляв цілу купу дюшесок і барбарисок. Тоді ці цукерки були дуже популярні. Кожен другий мав у кишені як мінімум три барбариски або дюшески. Ці цукерки були цілою субкультурою. Але тоді я ще не знав такого слова.
Якось дідо придумав використовувати цукерки в навчальному процесі. Одна задача - одна цукерка. Все чесно і демократично. З цукерками ефективність навчання значно підвищилася. Самі розумієте - стимул. На письмі я, певна річ, винагороди не отримував, тому надолужував все на арифметиці. Барбариски і дюшески стали частиною мого життя. Без них рішати задачі було зовсім не цікаво.
Кожного разу після чергового успішного розв’язання задачі я смакував барбариску і співав переможну коду. Її я, до речі, сам придумав - і музику, і слова. Деколи я ще танцював переможний танок. Також авторський. Кожного разу дідо пояснював мені, що не можна з цукеркою в роті співати і танцювати водночас. Але смак перемоги неможливо перервати. Щоб цей смак був максимально довгий, я спеціально не розкушував цукерку, а неквапно її розсмоктував.
Але якось під час святкування перемоги щось пішло не так. Я відчув, як похололи кінцівки, і запаморочилося в голові. Раптово всі забави припинилися. Я задихався. Ловлячи ротом повітря, яке й так не могло пройти через горлянку, я побачив, як перемінилося дідове лице. Щиру посмішку замінив страх. Він раптово почав діяти, все-таки колись працював сільським фельдшером. Дідо ляскав мене по спині, перевертав догори дригом… Більше я нічого не пам’ятаю, крім пітьми, яка густою пеленою закрила очі. Я й не можу більше щось пам’ятати, бо тоді я помер.
Яке то було горе для родини. Словами важко описати. Дідо, до речі, так за мною затужив, що майже через рік помер. Діда також всім було шкода, але менше, ніж мене. Певно, всі мене любили.
3.
Рідня ще не оговталася від моєї попередньої смерті, як я знову помер. Втретє. На цей раз я помер таким чином, що ніхто вже не звинуватив себе в моїй кончині. Я не любив цього, адже в тому, що я помер ніхто, крім мене, не винен.
Наша хата мала два входи і виходи. Стояла вона таким чином, що до парадного входу вела рівна стежка без будь-яких нерівностей, а щоб добратися до запасних дверей, потрібно було подолати круті сходи з одинадцяти сходинок. Таке вже нерівне місце нам дісталося. Хто був на Волині, той бачив, які там подекуди бувають горбки. Розказують люди, що то від бомб, які під час Другої світової тут вибухали. Але то неправда. Дідів дідо, себто мій прапрадід, в честь якого мене назвали, дідові розказував, що то Лісовики так постаралися. Вони не хотіли, щоби поряд з ними жили люди. Але ті, як бачите, пристосувалися до такого рельєфу. Не знаю я, чи вірити дідові, але казка хороша була. Я дуже любив, коли мені дідо розказував про всяких лісовиків, русалок, мавок й інших фантастичних жителів лісу. Я їх зовсім не боявся і часто ходив у ліс подивитися на них. Але вони ж не люблять людської присутності, тому я ще жодного разу нікого з них не бачив. Нічого, я не впадав у відчай і продовжував пошуки. Досі дивуюся, як мене відпускали в ліс самого. Певно, тому, що я не казав, куди йду. А ніхто й не допитувався.
Гратися я любив виключно машинками і конструктором, який мені подарували на п’ятирічний ювілей. Ну, а чим же ще хлопцеві бавитися? Деколи я грався з однолітками. Але після них лише збитки і втрати, тому я любив гратися на самоті. В хованки, певна річ, самому не пограєш, але для цього ж є тато, мама та інша рідня, яка в мене була великою. Тож ніякої пустоти з приводу відсутності брата чи сестри я не відчував. Не подобалося мені, до речі, коли хтось чіплявся до мене з питання, чи не хочу, бува, братика чи сестрички. У відповідь я лише заперечно кивав головою. А все тому, що мене добре виховали. Але деколи так хотілося сказати щось таке, чого від мене ніхто не чекав. Але я був чемний.
На тих крутих сходах я колись тренувався ходити. Вони для мене були неприступною горою, яка ніяк не хоче йти до Магамета, чи Мухамеда… ну, не важливо.
Коли вже був вправним ходуном, я на сходах грався. Батьки дозволяли там проводити час, адже не вбачали в тих сходах нічого небезпечного. От і добре, подумав тоді я.
На верхівці східців, перед самими дверима, я будував замок, в якому жили лицарі. Айвенгами я їх всіх називав. Замок був високий і різнокольоровий. Там у найвищій вежі жив дракон. Такий великий зубатий і страшний. Він плювався вогнем. Через це дракон звався Вогнеслин. Правда вдале ім’я для дракона?
Коли замок був добудований, я спускався до підніжжя гори (сходів) і починав штурм далекої і неприступної фортеці. Все було, як у кіно. Спецефекти також були.
Якщо мені набридало так гратися, то я перевіряв на міцність машинки. Думаю, ви розумієте, як це відбувалося. Але я все рівно продовжував бути чемним.
Одного разу тато приїхав з відрядження. Вже не пам’ятаю, куди він їздив. Привіз тато мені нову машинку. Джипа. Синього і великого. Джип, якого я зразу назвав Фордом, хоч він і не був марки Форд, здався мені міцним, тому я вирішив провести йому краш-тест. Сяючи посмішкою я з підскоком побіг на сходи. Мама, як зазвичай, встигла сказати, щоб я зав’язав шнурки, ще до того, як я зник за кутом хати. Шнурки я не любив зав’язувати. Вмів, але не любив. Тому вони завжди сунулися за мною, аж поки хтось їх не зав’язував. Але вже через деякий час коричневі шнурки знову сунулися по землі. Марна справа, я вам скажу, - зав’язування тих шнурків.
Прожогом вискочивши на найвищу одинадцяту сходинку, я почав тестувати Форда на міцність. Він літав, падав, перевертався та здійснював інші кульбіти. Хороший був джип. На ньому навіть жодної подряпини не залишилося.
Перевіривши Форда на міцність, я вирішив, що він вартий, щоби з ним гралися належним чином. А для цього є ідеально рівне підніжжя східців. Гордовитою ходою я хотів піти наниз, але лівою ногою став на шнурки, що звисали з правого капця і перечепився.
Пам’ятаю лише перші три сходинки і те, як мама плакала наді мною в лікарні. Потім я помер від сильних забиттів і черепно-мозкової травми. Одинадцять сходинок все ж таки.
Рідні сприйняли мою смерть вже не так болюче, як раніше. Але вони все рівно сумували і плакали за мною. Я ж був такий чемний.
4.
Четвертий раз я помер, коли мені було трохи більше шістнадцяти. Я тоді був ярко вираженим підлітком за віковою класифікацією. Деколи підлітки вчиняють самогубство через несправедливість світу, але з моєю вдачею, заподіювати собі смерть не довелося. Та й помирати я не хотів.
Я страшно не любив лікарів. Не подобалися вони мені. Але як я не уникав зустрічі з лікарями, мати з ними справу мені доводилося часто. Це все через мою алергію на цитрусові. Знаєте, як важко, коли всі навколо жують апельсини, а тобі не можна. Із солідарності до моєї хвороби, всі рідні навмисне на Новий рік не купували мандарини. Я їм за це був вдячний. Але деколи так хотілося якоїсь апельсинки, що не витримував і їв. А потім під маминим конвоєм йшов до лікаря. Той прописував мені цілу купу таблеток і пекучу мазь, якою кожен день, поки висипка не пройде, треба було маститися. Я вам скажу, що задоволення від поїдання цитрусових не варте таких мук. Але ж деколи все рівно хочеться чогось помаранчевого і соковитого.
У школі я серйозно кентувався лише з Артемом. Класний був друг. Ми і на уроках разом, і після уроків. З ним було про що поговорити. І секрети Артем вмів тримати. Саме за це я його дуже поважав. А ще за те, що Артем з дитинства не зраджує рок-музиці. Ми часто йшли до нього або до мене і до ночі слухали партизанську музику. Класно ми проводили разом час.
Одного разу після школи Артем запросив мене до себе, щоби послухати новий альбом Півнів, якого він тільки-но дістав. Я безперечно погодився. Навіть не знаю, які б то мали бути обставини, щоб я відмовився. Хіба би хтось помер. Але такого не планувалося.
Пришли ми до Артема. Його батьки, як зазвичай, - допізна на роботі. Хата до вечора в нашому розпорядженні. Але ми ніколи нічого поганого не витворяли. До нас навіть жодного разу сусіди не приходили. Ми просто слухали музику і мовчки відривалися. Нічого поганого.
Кинувши рюкзаки, ми пішли на кухню, аби щось перекусити. Після школи страх, як їсти хочеться. Заходжу на кухню, а там на столі на тарілочці акуратно лежать нарізані дольками апельсини. Вони тоді так пахли, що мені аж слина в прискореному темпі почала виділятися. Ну й як не з’їсти хоча б дольку? Я й з’їв. А на другий день вже сидів на прийомі в лікаря. Перекресливши всі мої здогади про список необхідних медикаментів, він сказав, що має якісь нові ліки, з Німеччини. Жодна жменя вітчизняних таблеток не могла зрівнятися з однією піґулкою Гідрокортилімфопілу. До того ж та таблетка в два-три рази менша, ніж ті, що я вживав. А це - неабияка перевага, я просто не міг ковтати великі піґулки. Одна таблетка - і ніякої висипки. Навіть мазі не треба. Певна річ, я погодився. Піґулки були досить дорогі: пластинка, у якій чотири таблетки коштувала півсотні гривень. Але ж головне - позбутися алергії. Батьки думали так само.
Увечері я прийняв таблетку і спокійно заснув. А вночі мене забрала швидка допомога з гострим серцевим приступом. Лікарі не змогли нічого вдіяти. Вони навіть не знали, що зі мною трапилось. А колоти адреналін чи якісь інші препарати було вже пізно. Я помер.
Хто ж міг знати, що в мене на той Гідрокортилімфопіл алергія? Лікаря, до речі, позивали до суду, але він мав хорошого адвоката. Тепер далі працює терапевтом у місцевій лікарні.
5.
П’ята моя смерть була досить жалюгідною. Як в народі кажуть - наглою. На рівному місці. А сталося це далеко від рідного дому - аж у Канаді.
Мій двоюрідний брат Антон емігрував у Канаду, коли йому було двадцять три. А що, роботу знайти не міг, перспектива доглядати батьків до старості у нього не викликала ні найменшого захоплення, хотілося нового життя, бажано закордонного. Оскільки з усіх іноземних мов брат знав лише англійську, та й то зі словником, він вирішив податися в Канаду. Там же багато наших - допоможуть, якщо щось.
На початках Антон підмітав вулиці Торонто. Платили небагато, але вистачало, щоби зняти однокімнатну квартиру і не померти з голоду. Підучивши трохи англійську і вивчивши місто, він влаштувався розвізником піци. Платили знову ж таки небагато, але власник піцерії дозволив братові жити прямо на роботі, в коморі. Добре, що вже не треба було платити за хату. А на роботу Антон, до речі, жодного разу не спізнився.
Через деякий час братові пощастило влаштуватися кур’єром в одній більш-менш серйозній конторі. По великому рахунку в житті Антона нічого не змінилося. Там він познайомився з Джесікою, секретаркою. Вона мала свій дім у Торонто, тому квартирне питання брата більше не хвилювало. Він впевнено міг лізти вгору по кар’єрній драбині. Доліз Антон до того, що звільнився, пішов з того офісу і почав власний бізнес - продавав наліпки, магніти на холодильник та інший крам. Дивно, але бізнес вдався.
Коли Антон вже впевнено тримався на плаву, він одружився з тою-таки Джесікою. Життя начебто вдалося. А недавно у них народився первісток. Брат дуже наполягав на тому, щоб я був хресним. Довелося полетіти в Канаду.
Христини відбулися, як має бути, - за нашими православними звичаями. Малого назвали Джоном - Іваном, по-нашому. За куму була якась подружка Джесіки, я забув, як її звали. Святкували ні мало, ні багато - три дні. Христини вдалися.
Перед тим, як я мав повернутися додому, Антон запросив мене піти на хокей. Бо бути в Канаді і не піти на хокей - це все рівно, що бути в Одесі і не пройтися Потьомкинськими сходами. Тоді мала грати якась команда з Торонто, яку брат дуже любив. Купив Антон два квитки на місця в п’ятому ряді. Це якраз трохи вище захисного скла.
Почалася гра. Матч був досить напружений, а рахунок - нічийний. Не скажу, що я був у захваті, але й від нудності не позіхав. Я вчасно зголоднів, бо якраз недалеко від нас проходив продавець горішків і попкорну. Я обернувся в його сторону, щоб купити горішків. Передаючи п’ять доларів, я раптом відчув сильний удар у голову. Далі - темрява і тиша.
Я помер від шайби, яка влучила мені прямо у висок. Образливо, правда? Перший раз у житті пішов на хокей, і на тобі. Я тоді, до речі, таких клопотів родині завдав, бо перевезти тіло - то ж цілий статок.
6.
Вшосте я помер у зрілому віці. Мені було рівно п’ятдесят п’ять. Я вже починав думати, що зажився на цьому світі. Але смерть прийшла без попереджень.
За вислугу років я якраз вийшов на пенсію. А що ви хочете, робота викладача математики в школі є такою ж небезпечною та шкідливою, як, наприклад, добування урану. А щоб не псувати ще більше собі здоров’я, я вирішив скористатися шансом і таки вийти на пенсію раніше.
Пенсія була невеликою. Але на прожиття вистачало, до того ж я не хотів знову йти працювати. Я вирішив увесь вільний час приділити своєму хобі - садівництву.
Ще замолоду я любив саджати і вирощувати дерева. Це було для мене наче якимось способом релаксації і самореалізації. Садівництво було чи не єдиною справою, яку мені справді хотілося робити і від якої я отримував задоволення. Я постійно десь діставав нові саджанці, тратив на них пів зарплатні і весь вільний час. У моєму садку найбільше було туй. Була ціла алея, обсаджена з двох боків тими стрункими деревцями. Мені дуже подобалося ввечері ходити тією алеєю і відчувати запах хвої. У такі моменти приходить розуміння, що ти насправді є. Приходить усвідомлення самого себе. І відчуття спокою, яке огортає тебе з голови до п’ят, вимальовує в розумі пастельну картину щастя.
Навесні я нарешті зважився посадити біля будинку невелику ялину. На початку травня мені мало стукнути рівно п’ятдесят п’ят, і це мав бути такий собі подарунок самому собі. Довго мені довелося вмовляти рідних, що в цьому немає ніяких забобонів, що ялина біля хати не є синонімом смерті господаря. А тієї весни рідні таки погодилися на невелике деревце з родини соснових.
Недалеко від нас був сосновий ліс, в який я часто любив ходити в дитинстві. Тож я вирішив не витрачатися на дорогий саджанець, а власноруч його здобути.
У день свого народження, майже вдосвіта, я пішов до лісу. Пішов сам, тому що, окрім мене, в моїй родині ніхто не любив займатися садівництвом, усім подобався лише результат моєї роботи, а не, так би мовити, процес. Вирушив я з розрахунком, щоби до сніданку повернутися.
Кожного разу, коли я потрапляв до лісу, мене охоплювало почуття абсолютної гармонії зі світом, абсолютного та невимовного щастя. При чому ставалося це незалежно від пори року, часу доби і погоди. Той візит не був винятком. Усе довкола видавалося мені ідеальним пейзажем якогось геніального художника. Я йшов як зачарований і навіть не думав дивитися під ноги.
Все сталося раптово: я тільки-но відчув, що падаю, і гострий біль по всьому тілу. Виявилося, що я натрапив на вовчу яму. Досі не розумію, як вона опинилася у нашому лісі. Там же нічого не водилося, крім зайців та їжаків. Може, яма там ще з часів Другої світової. У війні ж усі способи хороші…
Знайшли мене аж на початку червня. Та яма виявилася досить глибокою та добре замаскованою. Її важко було помітити навіть після того, як я туди провалився. Але добре, що це зробив я, а не якийсь хлопчина, який любить гуляти лісом, як я в дитинстві. А ще прийшла в голову така думка, що якби я був відомим, і школярам довелося би вчити мою біографію, то дати смерті їм не треба би було запам’ятовувати. Про мене сказали б, що я хоч щось нормальне зробив у своєму житті: помер у день народження.
7.
До останньої своєї смерті я вже готувався. Мені було вісімдесят два. Було очевидно, що я скоро помру. Я вже й так на дванадцять років пережив вік, у якому більшість українців, як то кажуть, ріжуть дуба. До того ж мене не на жарт почали турбувати забиті в дитинстві суглоби. Я майже не ходив, увесь час лежав і діставав своїми забаганками рідних. Але вони мене любили і тому жодного разу не відмовилися мені принести склянку води, в міру газованої, з третиною дольки лимона і обов’язково з трубочкою.
Рідні турбувалися про мене. Зважаючи на мій кволий стан і мою любов до всякого роду телешоу, у моїй кімнаті поставили телевізор. Дивився я його день і ніч. Старі ж сплять дуже мало. А такі як я взагалі можуть не спати, тому й п’ють цілу купу всяких піґулок. От тільки не розумію, нащо ж спати, коли не хочеться?
Рівно за місяць до своєї смерті я викликав нотаріуса, щоби розпорядитися своїм невеликим майном. Заповіт я склав таємний: не хотів, щоб рідні взнали долю моїх статків перш, ніж я віддам Богові душу. Вся сім’я, до речі, так злилася, коли взнала, що все своє майно я заповів фондові по боротьбі з кліщами. Навіть не захотіли справити дев’ять днів. Але злилися рідні недовго. Сорок днів таки справили.
І от одного жовтневого дня це сталося. Відбулася прем’єра нового телешоу, яке всі чекали ще з літа. А на наступний день я помер. Помер я уві сні. Кажуть, що це найкраща смерть, яка тільки може бути. Це справді так, бо решта смертей мені не дуже сподобалися. Рідні сприйняли мою кончину спокійно, як я й хотів. Певна річ, що вони плакали, але істерик не було. Поховали мене в нас на Волині, де я народився і провів більшу частину життя. Поховали поруч з прапрадідом Григорієм, тим, що по татовій лінії. Людей трохи-таки назбиралося, всі плакали. Одним словом, хороший був похорон. Видно, я заслужив на це.
Пора мені вже завершувати свою розповідь. Бо майже п’ята - скоро будуть розносити кисіль. Сьогодні ще й лимонний - мій улюблений...
29 червня , 4 листопада 2011р., 11, 13 січня 2012р.