Олешківські кучугури
- Хлопці, а ви куди ото йдете?
- Ми в Олешківські піски
- А де це воно? Шо там є?
- Так ось же за вашим селом. Піски приїхали подивитися
- Не чули про таке. То може ви в кучугури?
- Може й кучугури
Десь така розмова була із бабцею в селі Нова Маячка - західна частина Олешківських пісків. Про самі піски можна багато чого почитати в мережі, дублювати тут не буду. От тільки дивує, що більшість вперто називає пустелею. Ну як можна назвати пустелею місцевість, де добра половина має отакий ландшафт?
Тому й назва кучугури більш доречна, не дарма селяни так називають.
Добратися в кучугури зовсім не складно. Ми з товаришем приїхали зранку потягом у Херсон, далі на тролейбус до ТЦ Фабрики, трохи пройшлися - і вже ми на краю міста. Стопити в Україні погано, а двом хлопцям - практично не реально. Але на привеликий подив ми за хвилину застопили накуреного водія - їхав з Києва до Генічеська, за кермом вже добу, тож не дивно шо з Херсону ми поїхали спочатку не в той бік. Водій все хотів нас пригостити легкими наркотиками:
- Хлопці, я вам таке зараз дам, ви в житті такого не пробували
- Та ні, спасибі, нам же ще по піскам ходити
- Та ви шо, не знаєте від чого відмовляєтеся. В мене тут ексклюзивна дурь, вставить на раз
А далі почав нас агітувати поїхати з ним в Генічеськ, і все так красиво описував, що навіть в мене закралася думка - а може плюнути на ту пустелю та поїхати в термальних джерелах поплавати. Але нє, здоровий глузд взяв верх - доїхали до села Нова Маячка і попрощалися.
В селі зустріли бабусю, котра нагодувала туристів борщем та голубцями, і теж взялася агітувати нас плюнути на ті кучугури та з нею потусити. Обіцяла навіть дівок привести:
- Ну така вона, молода, лише 32 роки. І п'є зовсім мало - ну хіба чарку зранку
Непросто було попрощатися з бабусею, все ніяк не хотіла відпускати нас. Після неї ми вже рушили в бік пісків, але спочатку був ліс - він по периметру оточує піски, на скільки я пам'ятаю - це найбільший у світі рукотворний ліс. Насаджувався з метою запобігти розширенню пустелі.
Вже в самому лісі дорога стає піщаною, очікували побачити Сахару чи Гобі далі:
Але ліс закінчився, а пустелі немає. Складається враження, ніби потрапили в степ:
Десятки років тому дійсно були піщані кучугури і піщані впадини, виною всьому вітер який і творив цей ландшафт. Зараз же кучугури більше схожі на звичайні пагорби, а із впадин утворилися оазиси з березами і очеретом:
Трохи побродили і знайшли навіс, за яким була хатинка з болотцем та альтанкою:
Піски насамперед цікаві своєю дикою природою - тут неймовірна кількість птахів, гадюк, ящірок, а також трапляються козулі, зайці, лисиці і ще всякі звірі. Лисячих нір безліч:
Ставали на ніч біля мертвого лічоску. Приклад того, як не потрібно розводити багаття - трава моментально загорілася, загасити було майже не можливо:
На наступний день йшли на захід в біг Раденська. Зайшли знову в ліс, виходимо з нього, і тут перед нами вже шось схоже а пустелю:
Рослинності ставало все менше і менше, навколо були величезні кучугури. Ландшафт зовсім не звичний для ока, ходити вниз-вверх по піску через пару годин набридає, різноманітності немає ніякої взагалі. Йти довелося 15км, але здалося ніби цілих 50. Радувало лише чудова погода - було +20С і легкий вітерець. Літом же мабуть тут пекло.
Отак ідеш по піскам, ідеш, ідеш, і здається, що кінця краю їм ніколи не буде. А в нашій ситуації особливо небезпечно було через відсутність питної води. Піски психологічно тиснуть, виснажують.
Лише під вечір дійшли до села. Місцевий фермер пригостив нас молоком, а потім каже:
- Ото треба вам по піскам шастати. Сиділи би вдома та дівок шпокали
На наступний день верталися на потяг. Село Раденськ знаходиться біля траси Херсон-Крим, зупинити машину на Херсон було зовсім просто.
Ну ось так. Взагалі місцевість дуже цікава, є причина відвідати і подивитися, перевірити свої сили та витривалість. Розраховувати на воду в оазисах зовсім не варто - ми знаходили лише болота і калюжі.
- Ми в Олешківські піски
- А де це воно? Шо там є?
- Так ось же за вашим селом. Піски приїхали подивитися
- Не чули про таке. То може ви в кучугури?
- Може й кучугури
Десь така розмова була із бабцею в селі Нова Маячка - західна частина Олешківських пісків. Про самі піски можна багато чого почитати в мережі, дублювати тут не буду. От тільки дивує, що більшість вперто називає пустелею. Ну як можна назвати пустелею місцевість, де добра половина має отакий ландшафт?
Тому й назва кучугури більш доречна, не дарма селяни так називають.
Добратися в кучугури зовсім не складно. Ми з товаришем приїхали зранку потягом у Херсон, далі на тролейбус до ТЦ Фабрики, трохи пройшлися - і вже ми на краю міста. Стопити в Україні погано, а двом хлопцям - практично не реально. Але на привеликий подив ми за хвилину застопили накуреного водія - їхав з Києва до Генічеська, за кермом вже добу, тож не дивно шо з Херсону ми поїхали спочатку не в той бік. Водій все хотів нас пригостити легкими наркотиками:
- Хлопці, я вам таке зараз дам, ви в житті такого не пробували
- Та ні, спасибі, нам же ще по піскам ходити
- Та ви шо, не знаєте від чого відмовляєтеся. В мене тут ексклюзивна дурь, вставить на раз
А далі почав нас агітувати поїхати з ним в Генічеськ, і все так красиво описував, що навіть в мене закралася думка - а може плюнути на ту пустелю та поїхати в термальних джерелах поплавати. Але нє, здоровий глузд взяв верх - доїхали до села Нова Маячка і попрощалися.
В селі зустріли бабусю, котра нагодувала туристів борщем та голубцями, і теж взялася агітувати нас плюнути на ті кучугури та з нею потусити. Обіцяла навіть дівок привести:
- Ну така вона, молода, лише 32 роки. І п'є зовсім мало - ну хіба чарку зранку
Непросто було попрощатися з бабусею, все ніяк не хотіла відпускати нас. Після неї ми вже рушили в бік пісків, але спочатку був ліс - він по периметру оточує піски, на скільки я пам'ятаю - це найбільший у світі рукотворний ліс. Насаджувався з метою запобігти розширенню пустелі.
Вже в самому лісі дорога стає піщаною, очікували побачити Сахару чи Гобі далі:
Але ліс закінчився, а пустелі немає. Складається враження, ніби потрапили в степ:
Десятки років тому дійсно були піщані кучугури і піщані впадини, виною всьому вітер який і творив цей ландшафт. Зараз же кучугури більше схожі на звичайні пагорби, а із впадин утворилися оазиси з березами і очеретом:
Трохи побродили і знайшли навіс, за яким була хатинка з болотцем та альтанкою:
Піски насамперед цікаві своєю дикою природою - тут неймовірна кількість птахів, гадюк, ящірок, а також трапляються козулі, зайці, лисиці і ще всякі звірі. Лисячих нір безліч:
Ставали на ніч біля мертвого лічоску. Приклад того, як не потрібно розводити багаття - трава моментально загорілася, загасити було майже не можливо:
На наступний день йшли на захід в біг Раденська. Зайшли знову в ліс, виходимо з нього, і тут перед нами вже шось схоже а пустелю:
Рослинності ставало все менше і менше, навколо були величезні кучугури. Ландшафт зовсім не звичний для ока, ходити вниз-вверх по піску через пару годин набридає, різноманітності немає ніякої взагалі. Йти довелося 15км, але здалося ніби цілих 50. Радувало лише чудова погода - було +20С і легкий вітерець. Літом же мабуть тут пекло.
Отак ідеш по піскам, ідеш, ідеш, і здається, що кінця краю їм ніколи не буде. А в нашій ситуації особливо небезпечно було через відсутність питної води. Піски психологічно тиснуть, виснажують.
Лише під вечір дійшли до села. Місцевий фермер пригостив нас молоком, а потім каже:
- Ото треба вам по піскам шастати. Сиділи би вдома та дівок шпокали
На наступний день верталися на потяг. Село Раденськ знаходиться біля траси Херсон-Крим, зупинити машину на Херсон було зовсім просто.
Ну ось так. Взагалі місцевість дуже цікава, є причина відвідати і подивитися, перевірити свої сили та витривалість. Розраховувати на воду в оазисах зовсім не варто - ми знаходили лише болота і калюжі.