Подорож східною Туреччиною: Ігдір
Продовжую розписувати про подорожі східною Туреччиною цим літом. В попередньому записі Подорож східною Туреччиною: там були перші враження описав перший день в Туреччині, чужа культура і традиції, місто Карс з красивими медресе, а ввечері як сонце сіло ми за Карсом застопили двох курдів - Османа та Хікмета, їхали вони в бік Догубіязиту. Обидва не знали європейських мов, тому ми знову почали грати в крокодила.
Молодший Осман керував машиною і був більш балакучий - постійно щось розпитував, а ми як могли відповідали. Потім курди почали цікавитися, де ми будемо ночувати, ми ж відповідали "чадирин дар Борчка" - поставимо намет в селі Борчка перед Ігдиром. Курди ніяк не могли урозуміти наші наміри, а далі почали пояснювати, що там "денджіріс", чадир ставити не можна. Далі була дуже дуже затяжна сцена, коли водій Осман зупиняв машину, багато всього в нас уточнював, брав мапу, крутив її туди сюди, задавав по новому колу ті ж питання. Зійшлися на тому, що курди запропонували відвезти нас в Ігдір, ніби там зовсім не "денджірос", а далі уже подивимося. А разом з тим почався дощик, тож ми вже були й не проти їхати в Ігдір.
В Ігдірі курди щось почали розпитувати в нас про поліцію, чи не проти ми, якщо вони відвезуть нас до відділку, а там вже за нашу безпеку потурбуються (тут треба розуміти, що турецька поліція мало чим нагадує українську, а оберігання жителів, особливо туристів - це її першочергове завдання). Ми не дуже щасливі були з цього приводу, але подумали, хай курди самі вирішують як нам краще. Тут вмить про поліцію забулося, і ми тепер їдемо в ресторан. Зрозуміло, що я почав відмовлятися, типу не треба нас пригощати, але курди були дуже наполегливі.
В ресторані з чудовим інтер'єром ми замовили собі турецьку їжі, котру довго довго наминали, а тим часом з'явився англомовний офіціант, котрий міг внести хоч якусь чіткість в ситуацію. До-речі, про ресторани та взагалі забігайлівки: в цьому регіоні країни, а може і по всій Туреччині прийнято подавати кожному півлітрові пляшки з холодною водою ще перед тим, як щось надумали замовити. Це мабуть традиція така в посушливому спекотному регіоні.
Тим часом офіціант почав розпитувати в нас хто ми і куди їдемо, а також став перекладачем між нами та курдами. Так ми дізналися, що водій Осман працює вчителем початкових класів і заробляє 2000Є (дві тисячі євро) на місяць. Офіціант розповів, щоб ми не переживали за рахунок, курди нас пригощають.
А далі почалося найцікавіше. Курди через офіціанта почали пояснювати, що наша ідея ночувати в наметі десь парку не дуже вдала, тому нам потрібно підшукати готель. Номери в готелі ніяк не вкладалися в наш бюджет, тому ми відразу відмовилися. Але Хікмет запевнив, щоб ми за гроші не переживали, вони все заплатять. Зрозуміло, аж до такої щедрості не дуже звикли ми, тому почали відмовлятися. Далі була дуже затяжна сцена з безкінечним вмовлянням, останнім аргументом було те, що зараз час Рамадану, а в цей період по традиції віруючи мусульмани зобов'язані творити добро. Крім того, офіціант запевнив, що курди "вері річ піпл", тому для них це не тяжко буде. Ну що ж, ми здалися і погодилися, "do what you want to do" прозвучало від нас.
Сідаємо в машину і їдемо шукати готелі. Тут виявилася неочікувана проблемка: під час Рамадану, а може і постійно в цих краях, у готелі в одному номері можуть жити лише офіційне подружжя, просто хлопець з дівчиною повинні знімати окремі номери. Таким чином нашим курдам потрібно було потратити вдвічі більшу суму за номер, а цього вони вже не дуже хотіли робити. Тож ми їздили в пошуках готелю, де б адміністрація погодилася поселити в один номер. Знайшовся один 10-поверховий готель в центрі, де молодий адміністратор завів цілу сцени, типу не має права так поселити, але через 5 хвилин заспокоївся, і ми все таки заїхали в той номер, який особливо і не потрібен був. Далі обмін контактами, фотографії на пам'ять і таке інше. Крім того, курди запропонували нам принести випивку в номер, але це вже було просто занадто, тому нам вдалося відмовитися.
Сам же номер в готелі - кошмарний сон Ольги Фреймут. Їй би дуже зацікавили двері, котрі не закриваються ні зовні, ні у ванну, не робочий фен, вода, котра не бажала стікати та ще купа дрібних атрибутів не якісних номерів. А коштував номер 110 лір, нашими десь 500 грн, що як на мене просто неймовірно дорого.
А далі був ранок, і ми вирішили поєднати корисне з пізнавальним: рухалися в край міста для стопу і заодно вивчали місцеву культуру. А де краще вивчати Східну культуру, як не на базарі.
Ось сидять жіночки циганоподібної раси біля входу в банк, деякі просять милостиню:
Турецькі чоловіки - то тема для окремого запису, вони просто неймовірно ретельно слідкують за своїм одягом та стилем. Чисті блискучі туфлі - важливий атрибут турка. От тому то й дуже поширена в Туреччині така професія, шкода що забув назву:
В перші дні такі жіночки нас дивували та хотілося їх фотографувати:
Ще одна цікава традиція: обвішувати раму велосипеда а-ля Україна такими от килимками з назвами футбольної команди. Команд аж цілих три: Бешикташ, Фенербахче та Галатасарай.
Турецький бутік жіночої моди, котрих значно менше, ніж чоловічих:
І знову полірування туфлів:
Тим часом центр міста закінчувався і ми потрапили в таке собі передмістя з обов'язковим атрибутом - козами, баранами, собаками і знову ж таким неймовірно набридливими дітьми. Якщо будете Курдистані, то знайте, що найбільш страшне місце - дитячий майданчик, навіть не вздумайте піти туди відпочити чи порозмовляти з дітьми!
І знову історія про неймовірну турецьку/курдську гостинність. Захотілося мені айрану (айран турецький мало чим нагадує нашу бовтанку), заходжу в магазин, питаю айран, або хоч йогурт, але там нічого такого немає, продавець розповів, що в кінці міста є інший магазинчик. Я дякую і відходжу кілька метрів. Продавець тим часом виходить, просить нас почекати декілька хвилин, кличе жінку за 50 метрів. Через хвилину приходить його жінка з великим кухлем айрану та склянками і пригощає нас. Далі до неї приєднується донька і малий син. Фото на пам'ять, подяка, ми пропонуємо заплатити, але жінка відмовляється, тож ми вирішили просто подарувати малому сувенір на пам'ять.
Ось така вона - звичайна турецька гостинність. А найцікавіше, що такі випадки неймовірної гостинності та щедрості ми зустрічали щодня в Туреччині, а з часом навіть почали вважати це нормою.
А далі ми рушили в бік Великої Білої гори...
Молодший Осман керував машиною і був більш балакучий - постійно щось розпитував, а ми як могли відповідали. Потім курди почали цікавитися, де ми будемо ночувати, ми ж відповідали "чадирин дар Борчка" - поставимо намет в селі Борчка перед Ігдиром. Курди ніяк не могли урозуміти наші наміри, а далі почали пояснювати, що там "денджіріс", чадир ставити не можна. Далі була дуже дуже затяжна сцена, коли водій Осман зупиняв машину, багато всього в нас уточнював, брав мапу, крутив її туди сюди, задавав по новому колу ті ж питання. Зійшлися на тому, що курди запропонували відвезти нас в Ігдір, ніби там зовсім не "денджірос", а далі уже подивимося. А разом з тим почався дощик, тож ми вже були й не проти їхати в Ігдір.
В Ігдірі курди щось почали розпитувати в нас про поліцію, чи не проти ми, якщо вони відвезуть нас до відділку, а там вже за нашу безпеку потурбуються (тут треба розуміти, що турецька поліція мало чим нагадує українську, а оберігання жителів, особливо туристів - це її першочергове завдання). Ми не дуже щасливі були з цього приводу, але подумали, хай курди самі вирішують як нам краще. Тут вмить про поліцію забулося, і ми тепер їдемо в ресторан. Зрозуміло, що я почав відмовлятися, типу не треба нас пригощати, але курди були дуже наполегливі.
В ресторані з чудовим інтер'єром ми замовили собі турецьку їжі, котру довго довго наминали, а тим часом з'явився англомовний офіціант, котрий міг внести хоч якусь чіткість в ситуацію. До-речі, про ресторани та взагалі забігайлівки: в цьому регіоні країни, а може і по всій Туреччині прийнято подавати кожному півлітрові пляшки з холодною водою ще перед тим, як щось надумали замовити. Це мабуть традиція така в посушливому спекотному регіоні.
Тим часом офіціант почав розпитувати в нас хто ми і куди їдемо, а також став перекладачем між нами та курдами. Так ми дізналися, що водій Осман працює вчителем початкових класів і заробляє 2000Є (дві тисячі євро) на місяць. Офіціант розповів, щоб ми не переживали за рахунок, курди нас пригощають.
А далі почалося найцікавіше. Курди через офіціанта почали пояснювати, що наша ідея ночувати в наметі десь парку не дуже вдала, тому нам потрібно підшукати готель. Номери в готелі ніяк не вкладалися в наш бюджет, тому ми відразу відмовилися. Але Хікмет запевнив, щоб ми за гроші не переживали, вони все заплатять. Зрозуміло, аж до такої щедрості не дуже звикли ми, тому почали відмовлятися. Далі була дуже затяжна сцена з безкінечним вмовлянням, останнім аргументом було те, що зараз час Рамадану, а в цей період по традиції віруючи мусульмани зобов'язані творити добро. Крім того, офіціант запевнив, що курди "вері річ піпл", тому для них це не тяжко буде. Ну що ж, ми здалися і погодилися, "do what you want to do" прозвучало від нас.
Сідаємо в машину і їдемо шукати готелі. Тут виявилася неочікувана проблемка: під час Рамадану, а може і постійно в цих краях, у готелі в одному номері можуть жити лише офіційне подружжя, просто хлопець з дівчиною повинні знімати окремі номери. Таким чином нашим курдам потрібно було потратити вдвічі більшу суму за номер, а цього вони вже не дуже хотіли робити. Тож ми їздили в пошуках готелю, де б адміністрація погодилася поселити в один номер. Знайшовся один 10-поверховий готель в центрі, де молодий адміністратор завів цілу сцени, типу не має права так поселити, але через 5 хвилин заспокоївся, і ми все таки заїхали в той номер, який особливо і не потрібен був. Далі обмін контактами, фотографії на пам'ять і таке інше. Крім того, курди запропонували нам принести випивку в номер, але це вже було просто занадто, тому нам вдалося відмовитися.
Сам же номер в готелі - кошмарний сон Ольги Фреймут. Їй би дуже зацікавили двері, котрі не закриваються ні зовні, ні у ванну, не робочий фен, вода, котра не бажала стікати та ще купа дрібних атрибутів не якісних номерів. А коштував номер 110 лір, нашими десь 500 грн, що як на мене просто неймовірно дорого.
А далі був ранок, і ми вирішили поєднати корисне з пізнавальним: рухалися в край міста для стопу і заодно вивчали місцеву культуру. А де краще вивчати Східну культуру, як не на базарі.
Ось сидять жіночки циганоподібної раси біля входу в банк, деякі просять милостиню:
Турецькі чоловіки - то тема для окремого запису, вони просто неймовірно ретельно слідкують за своїм одягом та стилем. Чисті блискучі туфлі - важливий атрибут турка. От тому то й дуже поширена в Туреччині така професія, шкода що забув назву:
В перші дні такі жіночки нас дивували та хотілося їх фотографувати:
Ще одна цікава традиція: обвішувати раму велосипеда а-ля Україна такими от килимками з назвами футбольної команди. Команд аж цілих три: Бешикташ, Фенербахче та Галатасарай.
Турецький бутік жіночої моди, котрих значно менше, ніж чоловічих:
І знову полірування туфлів:
Тим часом центр міста закінчувався і ми потрапили в таке собі передмістя з обов'язковим атрибутом - козами, баранами, собаками і знову ж таким неймовірно набридливими дітьми. Якщо будете Курдистані, то знайте, що найбільш страшне місце - дитячий майданчик, навіть не вздумайте піти туди відпочити чи порозмовляти з дітьми!
І знову історія про неймовірну турецьку/курдську гостинність. Захотілося мені айрану (айран турецький мало чим нагадує нашу бовтанку), заходжу в магазин, питаю айран, або хоч йогурт, але там нічого такого немає, продавець розповів, що в кінці міста є інший магазинчик. Я дякую і відходжу кілька метрів. Продавець тим часом виходить, просить нас почекати декілька хвилин, кличе жінку за 50 метрів. Через хвилину приходить його жінка з великим кухлем айрану та склянками і пригощає нас. Далі до неї приєднується донька і малий син. Фото на пам'ять, подяка, ми пропонуємо заплатити, але жінка відмовляється, тож ми вирішили просто подарувати малому сувенір на пам'ять.
Ось така вона - звичайна турецька гостинність. А найцікавіше, що такі випадки неймовірної гостинності та щедрості ми зустрічали щодня в Туреччині, а з часом навіть почали вважати це нормою.
А далі ми рушили в бік Великої Білої гори...