(no subject)
Ранок починається з нагадування у календарі зібратися вже мабуть з півроку. Встав. Не думай про слона. Не думай про слона. Готувати завтрак. Для усіх. Не думай про слона. Не бажай нічого злого.
Потім зібрати дітей до школи, зібрати їм їжу. Посміхатися, хоч інколи усім.
Все тільки на тобі і поки це все на тобі не здаватися. Йти, хоч температура, хоч болить, бо хіба то біль.
Потім на роботу. По дорозі не можна думати. Не можна, всі думки тільки про роботу. Може хоч...
Старатися посміхатись на роботі, хоч трошки. Хоч іноді, може пожартувати один раз. Перерва небезпечна, не можна думати, тож треба її згаяти повністю. Стовідсотково. Перерва не для мене. Я не вчитель. Мітіинги, перемагають. Концентрації уваги вже давно не має, не має більш ніж на п'ять хвилин. Пиши слова.
Робота закінчується, щож треба бігти. Бо діти мають щось зробити. А вдома рутина допомагає, помити посуд, викинути мусор, зібрати іграшки. Слідкувати за дітьми, пограти в щось, але не вигравати.
І постійно книжки, для розвитку. Бо діти мають знати, що батьки розвиваються постійно. Що в розвитку життя, бо не можу деградувати, це не про мене.
І ось діти лягли спати. І знов хочеться ...
А точніш не хочеться, але треба. Бо єдина людина, яка розмовляла більше нічого не скаже. Бо мова зрозуміла тільки для двох щезла, вмирає в мені. Нікому сказати Пушок, нікому не сказати ласкавого слова і ніколи не почути. Але зібратися, не думати про ножі, мотузки, високі скелі, хімікати з жуйкою. Зібратися для дітей. Просто дожити день до кінця, завтра буде новий.
І щоб ніяк снів, особливо снів уві сні. Вони найтяжчі. Бо на мить здається, що це був лише сон.
Тож зберися, і не ламай нічого - стіл, шафу, стілець, телефон, ноутбук, руку. Тільки серце, але біль у серці непомітна і не вб'є, бо я віджимаюся сорок разів.
І треба жити далі, як обіцяв тій дитині майже десять років тому, як обіцяв п'ять років тому тим людям, яких не знаю, як обіцяю дітям щодня.не думай.
Потім зібрати дітей до школи, зібрати їм їжу. Посміхатися, хоч інколи усім.
Все тільки на тобі і поки це все на тобі не здаватися. Йти, хоч температура, хоч болить, бо хіба то біль.
Потім на роботу. По дорозі не можна думати. Не можна, всі думки тільки про роботу. Може хоч...
Старатися посміхатись на роботі, хоч трошки. Хоч іноді, може пожартувати один раз. Перерва небезпечна, не можна думати, тож треба її згаяти повністю. Стовідсотково. Перерва не для мене. Я не вчитель. Мітіинги, перемагають. Концентрації уваги вже давно не має, не має більш ніж на п'ять хвилин. Пиши слова.
Робота закінчується, щож треба бігти. Бо діти мають щось зробити. А вдома рутина допомагає, помити посуд, викинути мусор, зібрати іграшки. Слідкувати за дітьми, пограти в щось, але не вигравати.
І постійно книжки, для розвитку. Бо діти мають знати, що батьки розвиваються постійно. Що в розвитку життя, бо не можу деградувати, це не про мене.
І ось діти лягли спати. І знов хочеться ...
А точніш не хочеться, але треба. Бо єдина людина, яка розмовляла більше нічого не скаже. Бо мова зрозуміла тільки для двох щезла, вмирає в мені. Нікому сказати Пушок, нікому не сказати ласкавого слова і ніколи не почути. Але зібратися, не думати про ножі, мотузки, високі скелі, хімікати з жуйкою. Зібратися для дітей. Просто дожити день до кінця, завтра буде новий.
І щоб ніяк снів, особливо снів уві сні. Вони найтяжчі. Бо на мить здається, що це був лише сон.
Тож зберися, і не ламай нічого - стіл, шафу, стілець, телефон, ноутбук, руку. Тільки серце, але біль у серці непомітна і не вб'є, бо я віджимаюся сорок разів.
І треба жити далі, як обіцяв тій дитині майже десять років тому, як обіцяв п'ять років тому тим людям, яких не знаю, як обіцяю дітям щодня.не думай.