Повернення до особистого щоденника
Колись давно я сказав своїм сльозам, як Чіполліно, "Назад і не з'являйтесь більше ніколи". Це подіяло. Психологічні застанови в мене виходили добре завжди. Наприклад, коли я був малим, я якось побачив порнофільм і після цього міг уявити будь-яку жінку без бюстгальтеру. Але через тиждень сказав стоп, і більше не міг ніколи. Півжиття тому посеред ночі я сказав сам собі, що мені ніколи не насниться і не подумається жодна з інших жінок у якості романтичної чи сексуальної партнерки. І це подіяло.
Тож я не можу плакати. Іноді, часто, дуже часто в останні дні і місяці, мені здається, що варто заплакати і буде легше. Таке здається було в якомусь фільмі. Я не можу плакати. Я не маю часу себе жаліти, я просто живу задля дітей. Я не буду нічого знищувати чи прожирати. Я можу уявити тільки купівлю взуття якоїсь іншої фірми. Можливо, скутера. Можливо кави щодня. Це збільшить мої витрати на себе в рази. А якщо прибрати необхідні витрати на одяг і транспорт в сотні разів. Я не можу. Я просто не можу розслабитися. Як я казав завжди, висплюся на тому світі. Тільки я не можу зараз, не можу сам, бо грошей не буде дітям, бо удар знов по дітям.
А ось степовий вовк... Та життя набридло зараз, ось прям зараз. Навіть самознищення за допомогою кави і ігнорування болю не допомагає. І це може занапастити мене потім.
І я боюся. Бо батько може це не пережити. Це все неправильно. Та я навіть не можу нікому нічого сказати. Життя як якась дурнувата третьорозрядна мелодрама, з тупійшимм сценарієм, якого просто не може бути, бо зла не існує, бо ніхто не буде бажати іншим зла і принижати без причин, бо ніхто не бажає повторювати помилки батьків. Бо ніхто не бажає зрадити цю дитину у собі. Бо емпатія.
Та вже сьогодні середа.
Тож я не можу плакати. Іноді, часто, дуже часто в останні дні і місяці, мені здається, що варто заплакати і буде легше. Таке здається було в якомусь фільмі. Я не можу плакати. Я не маю часу себе жаліти, я просто живу задля дітей. Я не буду нічого знищувати чи прожирати. Я можу уявити тільки купівлю взуття якоїсь іншої фірми. Можливо, скутера. Можливо кави щодня. Це збільшить мої витрати на себе в рази. А якщо прибрати необхідні витрати на одяг і транспорт в сотні разів. Я не можу. Я просто не можу розслабитися. Як я казав завжди, висплюся на тому світі. Тільки я не можу зараз, не можу сам, бо грошей не буде дітям, бо удар знов по дітям.
А ось степовий вовк... Та життя набридло зараз, ось прям зараз. Навіть самознищення за допомогою кави і ігнорування болю не допомагає. І це може занапастити мене потім.
І я боюся. Бо батько може це не пережити. Це все неправильно. Та я навіть не можу нікому нічого сказати. Життя як якась дурнувата третьорозрядна мелодрама, з тупійшимм сценарієм, якого просто не може бути, бо зла не існує, бо ніхто не буде бажати іншим зла і принижати без причин, бо ніхто не бажає повторювати помилки батьків. Бо ніхто не бажає зрадити цю дитину у собі. Бо емпатія.
Та вже сьогодні середа.