Другий День народження
Галина Сулімова (50 років, Славутич), інструктор із фітнесу
Фото: fotobudka
Наше життя у Прип’яті як спогади фронтовиків про війну - близькі їм самим, але не людям, які цього не пережили. Дуже важко зрозуміти, як у звичайний мирний час можна опинитися на вулиці, коли в тебе немає дому і взагалі нічого. Ти знаходишся на планеті Земля. Такі відчуття дуже важко словами описати.
Це було світле чудове місто. У нас була маленька дитина, ми ходили на річку, на змагання, каталися на лижах. У Прип’яті була найвища народжуваність в Україні, в цьому сенсі воно було унікальне. Усі жартували з цього приводу, мовляв, радіація допомагає. Насправді ж туди приїздило багато молодих спеціалістів, звісно, створювалися нові родини і народжувалося дуже багато дітей.
26 квітня 1986 року мені виповнювалося 25. На момент зупинки реактора ми проводили певні роботи, тому я мала виходити в нічну зміну. Але вже на станції мене привітали з днем народження й вирішили відправити додому, аби дівча не сиділо даремно на блоці до ранку. Поки вибігла надвір, автобус уже пішов. Але хтось у ньому побачив, що я вибігла. Водій зупинився, я добігла й поїхала. Все складалося на мою користь. Колега, з яким ми разом прибули, - ще один із цеху налагоджування - заступив на зміну й відразу пішов дивитися обсяг робіт. Він виявився одним із перших, хто звідти не повернувся.
Я намагаюся якось розділяти аварію і день народження: вночі ми йдемо до пам’ятника у Славутичі, зустрічаємося там зі старими друзями. А вранці я прокидаюся і роблю свято. Насправді так вийшло і в Прип’яті, бо ми не відразу про все дізналися.
Після оголошення евакуації чоловік зостався на роботі. Я забрала дочку трьох з половиною років і поїхала, залишивши заяву на відгули. Той папірець у мене й досі зберігається, ми з нього сміємося. Коли почала їздити вахтами на працю з чоловіком - це вже був наступний етап у житті. Як до і після війни. Потім постало питання вибору між квартирою в Києві та роботою на АЕС. Так ми в серпні 1989-го переїхали до Славутича. Ми не припиняли роботи на станції після аварії, тож страху не було. У нас така освіта: спеціальність чоловіка - радіаційна хімія, я також інженер-хімік. До того ж свого часу нас по-іншому виховували: якщо не ти, то хто ж. Зараз, може, це звучить трохи смішно, але ми це сприймали нормально. Треба було працювати - і працювали.
Мені не дуже подобається позиція багатьох прип’ятчан, які живуть спогадами. Вони залишились у тому часі. А життя триває.
Фото: fotobudka
Наше життя у Прип’яті як спогади фронтовиків про війну - близькі їм самим, але не людям, які цього не пережили. Дуже важко зрозуміти, як у звичайний мирний час можна опинитися на вулиці, коли в тебе немає дому і взагалі нічого. Ти знаходишся на планеті Земля. Такі відчуття дуже важко словами описати.
Це було світле чудове місто. У нас була маленька дитина, ми ходили на річку, на змагання, каталися на лижах. У Прип’яті була найвища народжуваність в Україні, в цьому сенсі воно було унікальне. Усі жартували з цього приводу, мовляв, радіація допомагає. Насправді ж туди приїздило багато молодих спеціалістів, звісно, створювалися нові родини і народжувалося дуже багато дітей.
26 квітня 1986 року мені виповнювалося 25. На момент зупинки реактора ми проводили певні роботи, тому я мала виходити в нічну зміну. Але вже на станції мене привітали з днем народження й вирішили відправити додому, аби дівча не сиділо даремно на блоці до ранку. Поки вибігла надвір, автобус уже пішов. Але хтось у ньому побачив, що я вибігла. Водій зупинився, я добігла й поїхала. Все складалося на мою користь. Колега, з яким ми разом прибули, - ще один із цеху налагоджування - заступив на зміну й відразу пішов дивитися обсяг робіт. Він виявився одним із перших, хто звідти не повернувся.
Я намагаюся якось розділяти аварію і день народження: вночі ми йдемо до пам’ятника у Славутичі, зустрічаємося там зі старими друзями. А вранці я прокидаюся і роблю свято. Насправді так вийшло і в Прип’яті, бо ми не відразу про все дізналися.
Після оголошення евакуації чоловік зостався на роботі. Я забрала дочку трьох з половиною років і поїхала, залишивши заяву на відгули. Той папірець у мене й досі зберігається, ми з нього сміємося. Коли почала їздити вахтами на працю з чоловіком - це вже був наступний етап у житті. Як до і після війни. Потім постало питання вибору між квартирою в Києві та роботою на АЕС. Так ми в серпні 1989-го переїхали до Славутича. Ми не припиняли роботи на станції після аварії, тож страху не було. У нас така освіта: спеціальність чоловіка - радіаційна хімія, я також інженер-хімік. До того ж свого часу нас по-іншому виховували: якщо не ти, то хто ж. Зараз, може, це звучить трохи смішно, але ми це сприймали нормально. Треба було працювати - і працювали.
Мені не дуже подобається позиція багатьох прип’ятчан, які живуть спогадами. Вони залишились у тому часі. А життя триває.