Як нам українізувати Донбас і Одесу. Рецепт від російськомовного українця
Якщо українська мова - наша релігія, треба бути місіонерами, а не інквізиторами.
Автор: Євген ОСТАПЕНКО
Був теплий одеський вечір. Ми вийшли з Оперного театру. Зустрілися там випадково, на антракті. Вона - моя знайома. Удвох йдемо містом. Говоримо - звісно, російською. Ми поверталися з "Наталки Полтавки". Не те, щоб ми такі патріоти. Просто у той вечір хотілося до театру, а там давали "Наталку".
- Ну, как тебе опера? - спитав я.
- Первые два действия - не очень. А в третьем повеяло чем-то нашим, родным... украинским.
В мене були такі ж почуття. Третя дія справді брала за душу. Чи то справді акторська гра, чи народні пісні у комбінації з вдалими декораціями...
- А ты украинка? - спитав я. У Одесі запитання про національність не носять негативного підтексту. Нації і гени перемішані, як карти. Люди з гордістю перераховують народи, від яких походять. За статистикою, українців - 60%. Але це не обов'язково "Чисті Етнічні Українці" у тягнибоківському сенсі. Можна вважати себе українцем, маючи й чверть (чи менше) "української крові". Можна вважати себе росіянином, маючи українське походження і прізвище. І така свідомість не передається генетично: діти не завжди згодні з батьками.
- Да, я украинка, - каже вона.
- Я тоже.
Не чекайте на романтику: ми не почали цілуватися.
Не чекайте на патріотизм: ми не побігли записуватися до УНСО.
Ми навіть не перейшли на українську. Просто ті кілька слів - це як пароль. Нам не треба було обговорювати національні ідеї - ми й так вже все сказали.
Читати далі..