Цицьки і таке інше... (Філософські роздуми на тему) 2
2
Отже ріс я маленьким опецькувати хлопчиком, дуже цікавим до всього, що відбувалось навколо мене починаючи від спостережень за мурашками, що повзали біля пеньків на нашому подвір’ї до розбирання всіляких хитромудрих штукенцій котрі мені вдавалося надибати, або просто забрати (читай - потягнути, сперти, свиснути, поцупити, як вам краще подобається) з-під носу сторожа на здоровенному, як мені тоді здавалося, подвір’ї профтехучилища, котре знаходилося неподалік. Всі ці пристрої піддавались нещадно-глибокому аналізу, у вигляді розбирання до останнього гвинтика а потім проходили через творче переосмислення у вигляді збирання їх знову, хоча в результаті такої процедури вони набували ще більш чудернацького вигляду і чомусь переставали бути подібними на оригінал.
Взагалі подвір’я біля нашої хати можна впевнено назвати окремим світом, який для мене здавався досить таки цікавим і неосяжним. Тут було все необхідне і важко прохідні зарості бабусиних квітників, і затишні полянки поміж дерев у невеликому садку, вулики з періодично навіженими бджолами, котрі часом чомусь хотіли повтікати геть і дідусь мав за ними ганятись з помпою від велосипеда, кроплячи їх водою, як священник на Великдень. Але головним місцем у цьому світі була дровітня, котра ховалась за стіною з фасолі, і деколи була схожа на дзот через вузькі, як бійниці вікна, і котрим вона, власне, часто слугувала під час дитячих баталій. Всередині, що характерно для будь-якої дровітні, булу купа різного дерева у вигляді дощок, цілих стовбурів дерев, обдертих від кори, різноманітних кілків, патиків, і брусків котрі створювали досить специфічний, але надзвичайно приємний аромат.
Чільним місцем дровітні була стара канапа котра стояла в кутку практично на рівні вікон, саме вона була місцем дислокації нашого імпровізованого клубу. Гопця, Шановний читачу, дозволь мені представити членів нашого клубу дослідників всього недослідженого, імпровізаторів і аферистів дитячого масштабу: Два Андрії, великий і малий, Микольцьо, Павлик (не переживайте не Морозов) і Мрійка-Марійка ну і відповідно я, великий любитель цицьок Назар. Ви запитаєте чому Назар, а звідки я знаю чому, запитайте про це консиліум у вигляді моїх дідусів, бабусь, цьоці з вуйком, мами з татом котрі винесли такий вердикт, в результаті якого якого я отримав ім’я, назву, астральне і поза астральне позначення, а взагалі друзі мене називають Наз Бомбій. Бомбії це вулична назва нашої родини, бабуся розказувала що колись у нашу хату в війну попала бомба, наша чи німецька невідомо, єдине це те, що вона не вибухнула, завдячуючи чому наш рід не припинив своє існування і я отримав можливість появитись на світ.
Специфіка нашого клубу полягала в тому, вірніше основним напрямком його діяльності, було дослідження різних будов, як нових так і законсервованих в недобудованому вигляді на багато років, цих будов в нашому містечку було кілька: це по-перше територія з усіма добудованими і недобудованими будівлям профтехучилища, котре вже частково згадувалось, по-друге організації з цікавою назвою «Міжколгоспбуд», ну й по-третє величезній недобудованій споруді районного клубу, про котрий я розкажу окремо. На цьому місці мушу зупинитися і познайомити Вас з місцем своєї розповіді. Я мав честь бути народженим і жити в, як це б банально не звучало, мальовничому місці яке з трьох сторін було оточене горами, було районним центром в Івано-Франківській області і мало назву Маріїнці, з чого випливає що все вище і нижче сказане відбувалося на західній Україні і, слава Богу, я виростав свідомим українцем з хорошим знанням рідної української мови. Наше містечко, як і більшість українських містечок було поділене навпіл центральною вулицею імені Леніна, з площею на якій стояв пам’ятник якомусь лисому дядькові, з вічно закаляною головою, напевно за життя він дуже любив птахів, бо вони не давали йому спокою й після повернення до предків. Навпроти площі, через дорогу стояв старий польський костьол, за котрим розташовувався стадіон, неподалік була будівля місцевого банку і друкарні. За і біля площі стояли споруди побуткомбінату і магазину що мала вигляд букви «Г» і була вкрита червоною черепицею на гуцульський манір, поряд стояв помпезний новий будинок райради, що в народі називався Білим домом, на кшталт американського і виконував схожу функцію, далі знаходився суд, цей будинок мені завжди подобався, але не своїм змістом, а зовнішнім виглядом, будучи пам’ятником архітектури, будованим ще за Польщі (наголос на останньому складі), він мав фасад з двома здоровенними видозміненими пиками, які мали круглі вікна-очі і відкриті пащі у вигляді дверей, в які часто заходили різні люди, треба сказати, що деякі з них назад вже не поверталися, назавжди зникаючи в нутрощах цього двомордого звіра. А ось далі, за судом стояла велична, надзвичайно прекрасна церква з однією величезною блискучою банею, всі хрести на церкві були зламані фанатиками всепоглинаючої релігії-антирелігії минулого століття яка так в’їлась в печінки на наших землях протягом десятиліть, треба сказати що церква правила в той час за склад для магазину прод і промтоварів, а також дитячого світу, про неї я також згадаю пізніше.
З місць народного відпочинку котрі могли зацікавити мене треба відмітити парк, в якому був ставок з островом посередині і невеликим містком, який чомусь дуже любили використовувати люди від середнього шкільного віку і старше, для рахування зірок на небі або для більш цікавих речей. Ще в парку було пару атракціонів, які, власне, і цікавили мене як дитину. Це були гойдалки у вигляді човнів і карусель, на котрих мені і моїм друзям часто приходилось нещадно тренувати свої вестибулярні апарати, котрі деколи починали протестувати після надмірних навантажень, з витікаючими звідти наслідками. Ще в містечку був ТИР, де завжди сиділа страшна баба із величезним шнобелем і лицем вкритим неймовірною кількістю різноманітних бородавок, тому цю особу ми трохи недолюблювали, хоча краще сказати боялися і внаслідок чого в ТИР приходили в супроводі старших. За містечком знаходилось місце на кшталт ЮБК, це була річка де більша частина маріїнчанців і маріїнчанок любили підсмажуватись влітку.
І ось між цим усім різноманіттям, в самому центрі Маріїнців стояла здоровенна містично-титанічна недобудова клубу. Вона, мабуть, вже існувала в своїй первинній недовершеності ще до мого народження.
(Далі буде).
Отже ріс я маленьким опецькувати хлопчиком, дуже цікавим до всього, що відбувалось навколо мене починаючи від спостережень за мурашками, що повзали біля пеньків на нашому подвір’ї до розбирання всіляких хитромудрих штукенцій котрі мені вдавалося надибати, або просто забрати (читай - потягнути, сперти, свиснути, поцупити, як вам краще подобається) з-під носу сторожа на здоровенному, як мені тоді здавалося, подвір’ї профтехучилища, котре знаходилося неподалік. Всі ці пристрої піддавались нещадно-глибокому аналізу, у вигляді розбирання до останнього гвинтика а потім проходили через творче переосмислення у вигляді збирання їх знову, хоча в результаті такої процедури вони набували ще більш чудернацького вигляду і чомусь переставали бути подібними на оригінал.
Взагалі подвір’я біля нашої хати можна впевнено назвати окремим світом, який для мене здавався досить таки цікавим і неосяжним. Тут було все необхідне і важко прохідні зарості бабусиних квітників, і затишні полянки поміж дерев у невеликому садку, вулики з періодично навіженими бджолами, котрі часом чомусь хотіли повтікати геть і дідусь мав за ними ганятись з помпою від велосипеда, кроплячи їх водою, як священник на Великдень. Але головним місцем у цьому світі була дровітня, котра ховалась за стіною з фасолі, і деколи була схожа на дзот через вузькі, як бійниці вікна, і котрим вона, власне, часто слугувала під час дитячих баталій. Всередині, що характерно для будь-якої дровітні, булу купа різного дерева у вигляді дощок, цілих стовбурів дерев, обдертих від кори, різноманітних кілків, патиків, і брусків котрі створювали досить специфічний, але надзвичайно приємний аромат.
Чільним місцем дровітні була стара канапа котра стояла в кутку практично на рівні вікон, саме вона була місцем дислокації нашого імпровізованого клубу. Гопця, Шановний читачу, дозволь мені представити членів нашого клубу дослідників всього недослідженого, імпровізаторів і аферистів дитячого масштабу: Два Андрії, великий і малий, Микольцьо, Павлик (не переживайте не Морозов) і Мрійка-Марійка ну і відповідно я, великий любитель цицьок Назар. Ви запитаєте чому Назар, а звідки я знаю чому, запитайте про це консиліум у вигляді моїх дідусів, бабусь, цьоці з вуйком, мами з татом котрі винесли такий вердикт, в результаті якого якого я отримав ім’я, назву, астральне і поза астральне позначення, а взагалі друзі мене називають Наз Бомбій. Бомбії це вулична назва нашої родини, бабуся розказувала що колись у нашу хату в війну попала бомба, наша чи німецька невідомо, єдине це те, що вона не вибухнула, завдячуючи чому наш рід не припинив своє існування і я отримав можливість появитись на світ.
Специфіка нашого клубу полягала в тому, вірніше основним напрямком його діяльності, було дослідження різних будов, як нових так і законсервованих в недобудованому вигляді на багато років, цих будов в нашому містечку було кілька: це по-перше територія з усіма добудованими і недобудованими будівлям профтехучилища, котре вже частково згадувалось, по-друге організації з цікавою назвою «Міжколгоспбуд», ну й по-третє величезній недобудованій споруді районного клубу, про котрий я розкажу окремо. На цьому місці мушу зупинитися і познайомити Вас з місцем своєї розповіді. Я мав честь бути народженим і жити в, як це б банально не звучало, мальовничому місці яке з трьох сторін було оточене горами, було районним центром в Івано-Франківській області і мало назву Маріїнці, з чого випливає що все вище і нижче сказане відбувалося на західній Україні і, слава Богу, я виростав свідомим українцем з хорошим знанням рідної української мови. Наше містечко, як і більшість українських містечок було поділене навпіл центральною вулицею імені Леніна, з площею на якій стояв пам’ятник якомусь лисому дядькові, з вічно закаляною головою, напевно за життя він дуже любив птахів, бо вони не давали йому спокою й після повернення до предків. Навпроти площі, через дорогу стояв старий польський костьол, за котрим розташовувався стадіон, неподалік була будівля місцевого банку і друкарні. За і біля площі стояли споруди побуткомбінату і магазину що мала вигляд букви «Г» і була вкрита червоною черепицею на гуцульський манір, поряд стояв помпезний новий будинок райради, що в народі називався Білим домом, на кшталт американського і виконував схожу функцію, далі знаходився суд, цей будинок мені завжди подобався, але не своїм змістом, а зовнішнім виглядом, будучи пам’ятником архітектури, будованим ще за Польщі (наголос на останньому складі), він мав фасад з двома здоровенними видозміненими пиками, які мали круглі вікна-очі і відкриті пащі у вигляді дверей, в які часто заходили різні люди, треба сказати, що деякі з них назад вже не поверталися, назавжди зникаючи в нутрощах цього двомордого звіра. А ось далі, за судом стояла велична, надзвичайно прекрасна церква з однією величезною блискучою банею, всі хрести на церкві були зламані фанатиками всепоглинаючої релігії-антирелігії минулого століття яка так в’їлась в печінки на наших землях протягом десятиліть, треба сказати що церква правила в той час за склад для магазину прод і промтоварів, а також дитячого світу, про неї я також згадаю пізніше.
З місць народного відпочинку котрі могли зацікавити мене треба відмітити парк, в якому був ставок з островом посередині і невеликим містком, який чомусь дуже любили використовувати люди від середнього шкільного віку і старше, для рахування зірок на небі або для більш цікавих речей. Ще в парку було пару атракціонів, які, власне, і цікавили мене як дитину. Це були гойдалки у вигляді човнів і карусель, на котрих мені і моїм друзям часто приходилось нещадно тренувати свої вестибулярні апарати, котрі деколи починали протестувати після надмірних навантажень, з витікаючими звідти наслідками. Ще в містечку був ТИР, де завжди сиділа страшна баба із величезним шнобелем і лицем вкритим неймовірною кількістю різноманітних бородавок, тому цю особу ми трохи недолюблювали, хоча краще сказати боялися і внаслідок чого в ТИР приходили в супроводі старших. За містечком знаходилось місце на кшталт ЮБК, це була річка де більша частина маріїнчанців і маріїнчанок любили підсмажуватись влітку.
І ось між цим усім різноманіттям, в самому центрі Маріїнців стояла здоровенна містично-титанічна недобудова клубу. Вона, мабуть, вже існувала в своїй первинній недовершеності ще до мого народження.
(Далі буде).