КЕНГІР. 40 ДНІВ СВОБОДИ
Цього року минає 60 літ з придушення одного з найбільших повстань в’язнів ГУЛАГу. Воно відбулося у Джезказганських марганцевих рудниках і увійшло в історію як Кенгірське повстання. Серед загиблих у тих подіях в’язнів був і о. Віктор Дулішкович, парох із с. Тур’ї-Ремети Перечинського району. Два свідки цього повстання Василь Рущак та Василь Микита ще й досі живі і мешкають у смт Буштино Тячівського району. Учасником повстання став і мій батько о. Іван Матейко, парох с.Новоселиця Виноградівського району.
16 травня 1954 року близько 5 тисяч в’язнів ГУЛАГу «Степлаг», які працювали на Джезказганських марганцевих рудниках, відмовилися вийти на роботу. Вони здійняли бунт проти нелюдських умов утримання, непосильної праці, жорсткого режиму та поводження з ними. За це їх потім чавили танками й розстрілювали. Події 1954 року ввійшли в історію як Кенгірське повстання - найбільше повстання в’язнів ГУЛАГу.
Кенгір - назва одного з відділень «Степлагу» МВС СРСР, яке знаходилося неподалік нинішнього м. Джезказган Карагандинської області Казахської РСР. Це був спецтабір, де в’язні повільно позбувалися життя на рудниках, і працювали гірничо-металургійні комбінати. Їх привозили як рабів у степ на велике будівництво. Щодня прибували ешелони з «невільниками» переважно із Західної України.
В «Степлагу» в 1954 році утримувалося 20698 політв’язнів, з яких 16677 чоловіків і 4021 жінка були засуджені на значні терміни - від 10 до 25 років. З-поміж цих людей найбільше було західняків - членів УПА, а також їхніх побратимів із Прибалтики - «лісових братів» (естонці, латиші, литовці). Українців - 9596 чоловік, прибалтів - 4637.
На обширній території СРСР існувала ціла імперія із майже 16 тисячами установ позбавлення волі, в яких одночасно перебувало на примусових роботах до 20 млн. в’язнів. Переважна більшість українців - це учасники національно-визвольного руху, яких називали бандерівцями. Західних українців було так багато, що страшний сталінський концтабір мимоволі українізувався. Українці принципово відмовлялися говорити російською мовою. А тому в’язні, які не знали її, через деякий час теж почали розмовляти українською, бо були переконані, що це і є російська.
Після смерті Сталіна у 1953 році було оголошено амністію, але вона майже не торкнулася політичних противників режиму.
26 травня 1954 року більш ніж 4 тисячі в’язнів третього табірного пункту «Степлагу» відмовилися вийти на роботу. Вони виставили свої вимоги керівництву таборів:
1. Розслідувати розстріл конвоїром 18 в’язнів і покарати його.
2. Відмінити на одязі в’язнів принизливі номери.
3. Зняти грати з вікон на бараках.
4. Не замикати бараки. Дозволити вільне пересування у таборах.
5. Не ставити загороджувальні стіни між зонами.
6. Запровадити 8-годинний робочий день.
7. Збільшити оплату праці й поліпшити харчування.
8. Відмінити заборону на листування з рідними і дозволити побачення.
9. Переглянути справи невинно засуджених, відпустити на волю інвалідів.
10. Родичів засуджених, яких депортували, звільнити і відпустити додому.
Як повідомляли в ЦК КПРС і Раду Міністрів СРСР керівник МВС С.Круглов і генпрокурор Р.Руденко, акцією масової непокори в Кенгірі керували засуджені оунівці. На території непокірного табору почала існувати власна самоврядна міні-республіка. Представників радянської влади якщо й запускали на її територію, то лише для переговорів. Для цього в’язні виготовили стіл завдовжки 6-7 метрів, на одному боці якого сиділо табірне начальство, за ними стояла їхня озброєна охорона, а на другому боці - представники в’язнів зі своєю охороною. Впродовж 40 днів за стіл сідали декілька разів, але виставлені в’язнями умови не приймалися. В’язнів на перемовинах представляв колишній радянський офіцер, капітан Кузнєцов, якого завжди оточували представники оунівського конспіративного центру. Бунтівні в’язні створили повстанський комітет із конспіративним центром. До його складу входили три відділи: безпеки, військовий та пропаганди. Військовим керував галицький єврей, вояк УПА Герш Келлер.
♦ Автор книги Юрій Ференчук
За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повстанці випускали стінківки, плакати, відозви до солдатів і офіцерів дивізії, листівки. Останні розсилали на волю за допомогою саморуч виготовлених повітряних зміїв. Вони мали власну радіостанцію, створили майстерню з виготовлення холодної і вогнепальної зброї.
Табір нагадував величезну клітку, обмотану знизу доверху колючим дротом і оточену охороною. А оскільки необхідна була єдність в’язнів, а перешкодою були високі й товсті стіни з саману та вогневі зони, то їх почали руйнувати 25-літники, здійснюючи підкопи для з’єднання зон. Вони нічого не боялися, бо розуміли, що довго не витримають суворий табірний режим. Серед них були і священики, які не відреклися від греко-католицької церкви. До першої спроби придушити повстання енкаведисти вдалися після перших переговорів, де таки було досягнуто домовленостей по кількох пунктах, виставлених в’язнями. Тоді було вбито 50 в’язнів, але атаку вони відбили. Похорон перетворився на величезний мітинг. Після цього почали руйнувати стіни перегородок між зонами 25-літників і 10-літників, знімати грати з вікон бараків, з яких виготовляли зброю - піки, штирі, ножі, шаблі. Спорудили й барикади для ефективної оборони. Найважче було зруйнувати стіни-перегородки до жіночої зони. Жінки з нетерпінням чекали, вгадували, в якому ж місці з’являться дірки в мурі. Знали, що побачать тих, хто не один рік жив поруч, а зустрітися, поговорити не могли.
♦ Віктор Дулишкович
Коли всі мури були зруйновані, відбулося єднання - братання 5 тисяч табірників із різними долями, характерами. Неможливо описати радість, піднесений настрій гордої відваги, щирих міцних обіймів, сердечних хвилювань і щасливих сліз. Господарський двір став основним місцем зустрічей. Коїлося те, що нікому і не снилося. Трепетний стук сердець, тисячі голосів «Сестро… де ти? Мамо… де ви? Брате… де ти?» Рідні знаходили рідних, односельчани - односельчан, оунівці - оунівців. Знайшли один одного і молодята, які не встигли обвінчатися на волі, бо були арештовані за підтримку оунівців. У неї був строк 10 років, а йому дали 25 років. Їх обвінчав священик, а на господарському дворі влаштували весілля. Далеко від домівки, на казахській землі, у зоні. То була надзвичайна подія, радість для всього табору. А цей шлюб зареєстрували в амбарній книзі. Довго звучала музика, лунали народні й повстанські пісні. Кенгірське повстання стало відоме і в інших ГУЛАГах, бо жителі сусідніх населених пунктів про це довідалися. І ширили цю інформацію далі, іншими концтаборами. Повстала Воркута, Норильськ, Магадан.
Тому комуністична влада вирішила силоміць утихомирити непокірних в’язнів. 26 червня о 3-й годині ночі вартові повстанців закалатали в залізні предмети, засвистіли, підняли крик: «Тривога! Нападають!».
Табір прокинувся, вхопився за зброю і подався на барикади. Ввімнули всі прожектори, які засліпили очі. Чекісти почали штурм, поливаючи в’язнів автоматними чергами. Але самовідданість останніх змусила енкаведистів відступати. Тоді в хід по команді пішли 5 танків, які снували вздовж і поперек, трощачи бараки.
Танки місили всіх підряд. Відтак чекісти почали викурювали в’язнів із бараків димовими шашками. Під дулом автоматів їх виводили на галявину перед табором, де люди сиділи на голій землі тиждень, поки всіх убитих не вивезли з табору, не засипали кров піском.
У ході придушення повстання загинуло ще 46 в’язнів і близько 400 були поранені. Більшість загиблих були розчавлені танками. Серед жертв був і греко-католицький священик Віктор Дулишкович - парох церкви св. Архангела Михаїла в с.Тур’ї-Ремети Перечинського району. Він загинув на 37-му році життя і 13-му році душпастирства. Дружина о. Віктора, Марія Неймеш із с.Негровець Міжгірського району, залишилася з трьома маленькими діточками.
Ось як скупо і неповно приведено дані про нього в книзі першій «Реабілітовані історією»: «Дулишкович В.С., 1917 р. народження, в с.Негрово Іршавського р-ну Закарпатської обл. Проживав у с.Тур’ї-Ремети Перечинського р-ну, ГК священик. Закарпатським обласним судом 9 липня 1949 р. засуджений на 25 років позбавлення волі. Верховним судом УРСР 19 жовтня 1954 р. засуджений на 5 років позбавлення волі. Реабілітований у 1992 р.».
Тут не сказано, що був засуджений за ст. 54 (антирадянська діяльність), що селяни і віруючі села обрали свого духовного наставника делегатом Першого з’їзду Народних комітетів, який відбувся 26 листопада 1944 р. у Мукачеві, що суд над ним був без адвокатського захисту, що Дулишкович був убитий при придушенні повстання у Кенгірі.
Про це повстання, до речі, писав Олександр Солженіцин у своїй відомій всьому світові книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» і ще більш детально розповів учасник повстання Юрій Ференчук у книзі «Кров Кенгіра», з яким мав зустріч.
Коли пан Юрій подарував свою книгу, мого батька вже не було в живих. Тому дуже прагнув поспілкуватися з людиною, яка його знала. Планував запросити Ю.Ференчука до Ужгорода, де хотіли організувати його зустріч зі студентами УжНУ. Але вік і стан здоров’я не дозволили приїхати пану Юрію. Подався сам до нього в с.Берегомет Вижницького району Чернівецької області. Довго з ним спілкувалися, а на пам’ять він подарував мені своє фото, а я - свою книгу «Спогади про батька, священика, патріота».
Виявилося, що це - дивовижно добра людина, очі якої випромінюють і притягують до себе. Переживши табірні тортури, Ю.Ференчук не тримає зла ні на кого. Але щиро вірить, що з часом Україна стане такою, за яку він усе життя боровся.
Учасниками цього повстання були, як я вже згадував, і закарпатці - Василь Рущак та Василь Микита, обидва проживають у смт Буштино Тячівського району, та Микола Гаврилко, теж із Буштина, але вже покійний. А також був і мій батько, греко-католицький священик с.Новоселиця Виноградівського району, який, на щастя, залишився живим. Він багато нам розказував про важку працю в руднику. І про те, що коли у 1956 році, після хрущовської відлиги, прийшла довгождана воля, вчорашні в’язні перш за все пішли на місце, де були поховані жертви повстання, відправили панахиду та молитву на їхній спільній могилі.
Володимир МАТЕЙКО,
син репресованого.
м.Ужгород
"Новини Закарпаття"
16 травня 1954 року близько 5 тисяч в’язнів ГУЛАГу «Степлаг», які працювали на Джезказганських марганцевих рудниках, відмовилися вийти на роботу. Вони здійняли бунт проти нелюдських умов утримання, непосильної праці, жорсткого режиму та поводження з ними. За це їх потім чавили танками й розстрілювали. Події 1954 року ввійшли в історію як Кенгірське повстання - найбільше повстання в’язнів ГУЛАГу.
Кенгір - назва одного з відділень «Степлагу» МВС СРСР, яке знаходилося неподалік нинішнього м. Джезказган Карагандинської області Казахської РСР. Це був спецтабір, де в’язні повільно позбувалися життя на рудниках, і працювали гірничо-металургійні комбінати. Їх привозили як рабів у степ на велике будівництво. Щодня прибували ешелони з «невільниками» переважно із Західної України.
В «Степлагу» в 1954 році утримувалося 20698 політв’язнів, з яких 16677 чоловіків і 4021 жінка були засуджені на значні терміни - від 10 до 25 років. З-поміж цих людей найбільше було західняків - членів УПА, а також їхніх побратимів із Прибалтики - «лісових братів» (естонці, латиші, литовці). Українців - 9596 чоловік, прибалтів - 4637.
На обширній території СРСР існувала ціла імперія із майже 16 тисячами установ позбавлення волі, в яких одночасно перебувало на примусових роботах до 20 млн. в’язнів. Переважна більшість українців - це учасники національно-визвольного руху, яких називали бандерівцями. Західних українців було так багато, що страшний сталінський концтабір мимоволі українізувався. Українці принципово відмовлялися говорити російською мовою. А тому в’язні, які не знали її, через деякий час теж почали розмовляти українською, бо були переконані, що це і є російська.
Після смерті Сталіна у 1953 році було оголошено амністію, але вона майже не торкнулася політичних противників режиму.
26 травня 1954 року більш ніж 4 тисячі в’язнів третього табірного пункту «Степлагу» відмовилися вийти на роботу. Вони виставили свої вимоги керівництву таборів:
1. Розслідувати розстріл конвоїром 18 в’язнів і покарати його.
2. Відмінити на одязі в’язнів принизливі номери.
3. Зняти грати з вікон на бараках.
4. Не замикати бараки. Дозволити вільне пересування у таборах.
5. Не ставити загороджувальні стіни між зонами.
6. Запровадити 8-годинний робочий день.
7. Збільшити оплату праці й поліпшити харчування.
8. Відмінити заборону на листування з рідними і дозволити побачення.
9. Переглянути справи невинно засуджених, відпустити на волю інвалідів.
10. Родичів засуджених, яких депортували, звільнити і відпустити додому.
Як повідомляли в ЦК КПРС і Раду Міністрів СРСР керівник МВС С.Круглов і генпрокурор Р.Руденко, акцією масової непокори в Кенгірі керували засуджені оунівці. На території непокірного табору почала існувати власна самоврядна міні-республіка. Представників радянської влади якщо й запускали на її територію, то лише для переговорів. Для цього в’язні виготовили стіл завдовжки 6-7 метрів, на одному боці якого сиділо табірне начальство, за ними стояла їхня озброєна охорона, а на другому боці - представники в’язнів зі своєю охороною. Впродовж 40 днів за стіл сідали декілька разів, але виставлені в’язнями умови не приймалися. В’язнів на перемовинах представляв колишній радянський офіцер, капітан Кузнєцов, якого завжди оточували представники оунівського конспіративного центру. Бунтівні в’язні створили повстанський комітет із конспіративним центром. До його складу входили три відділи: безпеки, військовий та пропаганди. Військовим керував галицький єврей, вояк УПА Герш Келлер.
♦ Автор книги Юрій Ференчук
За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повстанці випускали стінківки, плакати, відозви до солдатів і офіцерів дивізії, листівки. Останні розсилали на волю за допомогою саморуч виготовлених повітряних зміїв. Вони мали власну радіостанцію, створили майстерню з виготовлення холодної і вогнепальної зброї.
Табір нагадував величезну клітку, обмотану знизу доверху колючим дротом і оточену охороною. А оскільки необхідна була єдність в’язнів, а перешкодою були високі й товсті стіни з саману та вогневі зони, то їх почали руйнувати 25-літники, здійснюючи підкопи для з’єднання зон. Вони нічого не боялися, бо розуміли, що довго не витримають суворий табірний режим. Серед них були і священики, які не відреклися від греко-католицької церкви. До першої спроби придушити повстання енкаведисти вдалися після перших переговорів, де таки було досягнуто домовленостей по кількох пунктах, виставлених в’язнями. Тоді було вбито 50 в’язнів, але атаку вони відбили. Похорон перетворився на величезний мітинг. Після цього почали руйнувати стіни перегородок між зонами 25-літників і 10-літників, знімати грати з вікон бараків, з яких виготовляли зброю - піки, штирі, ножі, шаблі. Спорудили й барикади для ефективної оборони. Найважче було зруйнувати стіни-перегородки до жіночої зони. Жінки з нетерпінням чекали, вгадували, в якому ж місці з’являться дірки в мурі. Знали, що побачать тих, хто не один рік жив поруч, а зустрітися, поговорити не могли.
♦ Віктор Дулишкович
Коли всі мури були зруйновані, відбулося єднання - братання 5 тисяч табірників із різними долями, характерами. Неможливо описати радість, піднесений настрій гордої відваги, щирих міцних обіймів, сердечних хвилювань і щасливих сліз. Господарський двір став основним місцем зустрічей. Коїлося те, що нікому і не снилося. Трепетний стук сердець, тисячі голосів «Сестро… де ти? Мамо… де ви? Брате… де ти?» Рідні знаходили рідних, односельчани - односельчан, оунівці - оунівців. Знайшли один одного і молодята, які не встигли обвінчатися на волі, бо були арештовані за підтримку оунівців. У неї був строк 10 років, а йому дали 25 років. Їх обвінчав священик, а на господарському дворі влаштували весілля. Далеко від домівки, на казахській землі, у зоні. То була надзвичайна подія, радість для всього табору. А цей шлюб зареєстрували в амбарній книзі. Довго звучала музика, лунали народні й повстанські пісні. Кенгірське повстання стало відоме і в інших ГУЛАГах, бо жителі сусідніх населених пунктів про це довідалися. І ширили цю інформацію далі, іншими концтаборами. Повстала Воркута, Норильськ, Магадан.
Тому комуністична влада вирішила силоміць утихомирити непокірних в’язнів. 26 червня о 3-й годині ночі вартові повстанців закалатали в залізні предмети, засвистіли, підняли крик: «Тривога! Нападають!».
Табір прокинувся, вхопився за зброю і подався на барикади. Ввімнули всі прожектори, які засліпили очі. Чекісти почали штурм, поливаючи в’язнів автоматними чергами. Але самовідданість останніх змусила енкаведистів відступати. Тоді в хід по команді пішли 5 танків, які снували вздовж і поперек, трощачи бараки.
Танки місили всіх підряд. Відтак чекісти почали викурювали в’язнів із бараків димовими шашками. Під дулом автоматів їх виводили на галявину перед табором, де люди сиділи на голій землі тиждень, поки всіх убитих не вивезли з табору, не засипали кров піском.
У ході придушення повстання загинуло ще 46 в’язнів і близько 400 були поранені. Більшість загиблих були розчавлені танками. Серед жертв був і греко-католицький священик Віктор Дулишкович - парох церкви св. Архангела Михаїла в с.Тур’ї-Ремети Перечинського району. Він загинув на 37-му році життя і 13-му році душпастирства. Дружина о. Віктора, Марія Неймеш із с.Негровець Міжгірського району, залишилася з трьома маленькими діточками.
Ось як скупо і неповно приведено дані про нього в книзі першій «Реабілітовані історією»: «Дулишкович В.С., 1917 р. народження, в с.Негрово Іршавського р-ну Закарпатської обл. Проживав у с.Тур’ї-Ремети Перечинського р-ну, ГК священик. Закарпатським обласним судом 9 липня 1949 р. засуджений на 25 років позбавлення волі. Верховним судом УРСР 19 жовтня 1954 р. засуджений на 5 років позбавлення волі. Реабілітований у 1992 р.».
Тут не сказано, що був засуджений за ст. 54 (антирадянська діяльність), що селяни і віруючі села обрали свого духовного наставника делегатом Першого з’їзду Народних комітетів, який відбувся 26 листопада 1944 р. у Мукачеві, що суд над ним був без адвокатського захисту, що Дулишкович був убитий при придушенні повстання у Кенгірі.
Про це повстання, до речі, писав Олександр Солженіцин у своїй відомій всьому світові книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» і ще більш детально розповів учасник повстання Юрій Ференчук у книзі «Кров Кенгіра», з яким мав зустріч.
Коли пан Юрій подарував свою книгу, мого батька вже не було в живих. Тому дуже прагнув поспілкуватися з людиною, яка його знала. Планував запросити Ю.Ференчука до Ужгорода, де хотіли організувати його зустріч зі студентами УжНУ. Але вік і стан здоров’я не дозволили приїхати пану Юрію. Подався сам до нього в с.Берегомет Вижницького району Чернівецької області. Довго з ним спілкувалися, а на пам’ять він подарував мені своє фото, а я - свою книгу «Спогади про батька, священика, патріота».
Виявилося, що це - дивовижно добра людина, очі якої випромінюють і притягують до себе. Переживши табірні тортури, Ю.Ференчук не тримає зла ні на кого. Але щиро вірить, що з часом Україна стане такою, за яку він усе життя боровся.
Учасниками цього повстання були, як я вже згадував, і закарпатці - Василь Рущак та Василь Микита, обидва проживають у смт Буштино Тячівського району, та Микола Гаврилко, теж із Буштина, але вже покійний. А також був і мій батько, греко-католицький священик с.Новоселиця Виноградівського району, який, на щастя, залишився живим. Він багато нам розказував про важку працю в руднику. І про те, що коли у 1956 році, після хрущовської відлиги, прийшла довгождана воля, вчорашні в’язні перш за все пішли на місце, де були поховані жертви повстання, відправили панахиду та молитву на їхній спільній могилі.
Володимир МАТЕЙКО,
син репресованого.
м.Ужгород
"Новини Закарпаття"