Гуняди - українське село з пам’ятками «Чехословацької цивілізації»
Наслідком Тріанонського договору, підписаного 4 червня 1920 року між союзними державами Антанти та Королівством Угорщина, стало, поміж іншого, входження території сучасного Закарпаття до складу новоутвореної держави Чехословаччини, в якості землі (краю) під назвою Підкарпатська Русь. Чехословацька епоха на Закарпатті тривала менше 20 років, але лишила по собі величезний матеріяльний слід у вигляді мережі шкіл, лікарень та амбулаторій, мостів, нових міських кварталів - в характерному, легко упізнаваному стилі, зазвичай з домінуючими ознаками «функціоналізму» - напрямку в архітектурі, якому притаманні простота, доцільність і власне функціональність (яскравий приклад - Берегівська лікарня - яскравий представник чехословацького функіоналізму)
Одним з цікавих і ще мало вивчених слідів епохи «Чехословацької цивілізації» на Закарпатті є створення нових сіл, історія яких не багатовікова, як у більшості закарпатських, а починається в 1920-х роках. Нова чехословацька влада, бажаючи міцно закріпитися на нових землях, одразу після отримання Закарпаття розпочала в краї політику, що отримала назву «слов’янізація угорського пограниччя». В її рамках розгорнулася колонізація підкарпатських земель біля кордону з Угорщиною, вздовж Тиси від румунської границі і до Словаччини. В результаті було засновано цілу низку поселень, які стали основою кількох сучасних сіл. Ці поселення заселялися і чехами (так званими легіонерами), але здебільшого - переселенцями з гірських малоземельних районів нашого краю. На Берегівщині яскравим представником цього явища є низка сіл в межах нинішньої Свободянської сільради (див. " Свободянський кущ", посаджений чехословацькими легіонерами" ). Таким же взірцем є й село Гуняди, що відноситься до Мочолівської сільради. Його заснували в 1927 році 24 родини переселенців з Міжгірщини. Згодом їх стало більше, це були також вихідці з нинішнього Міжгірського району, а також Хустщини та Тячівщини. І нині в селі, з його приблизно 300 мешканцями, понад 90 % становлять українці - а поруч стародавні й понині переважно угорські села. Цікаво, що назву хутору чехословацька влада залишила угорську, на честь відомої родини Гуняді, яка володіла навколишніми землями (див. На чию честь? Вулиця Гуняді ) Набагато пізніше, в радянський час, село хотіли перейменувати на «Прикордонне», та не встигли. За пізнішої рядянської доби хутір вважався частиною сусіднього села Мочола, а статус окремого села отримав тільки в 1990 році, залишившись в складі Мочолянської сільради.
Одразу ж із утворенням хутору, в 1927 році в ньому був збудований клуб, який виконує свою функцію й понині. Нещодавно його етернітовий дах замінили на сучасну металочерепицю.
В 1935 році зусиллями громади на хуторі була збудована невеличка дерев´яна церква, яка збереглася й по сьогодні. Вона виконана в притаманному для гірського Закарпаття стилі, не типовому для Берегівщини. Цікаво про церковну історію села писав у 1998 році, у книзі «Церкви України: Закарпаття» видатний дослідник сакральної архітектури Михайло Сирохман: «Першою релігійною спорудою в селі була каркасна каплиця-дзвіниця з одним дзвоном, яку збудував греко-католик Іван Химич. Місцеві греко-католики подали прохання до земельного уряду в Празі про виділення місця для церкви, але, не чекаючи офіційної відповіді, збудували церкву. Тим часом уряд ділянку не виділив і наказав розібрати церкву. На повторну вимогу довелося вірникам розбирати церкву. Після цього православна громада звернулася до уряду з аналогічним проханням і отримала згоду. Дерево купив один із селян, що продав тоді худобу. Невелику дерев’яну церкву збудували місцеві майстри Іван Плиска, Іван Юрик, Ілько Кикина та Олекса Сиротяк. Споруджено її в традиціях “нових” базилічних церков. Двозрубна споруда складається з прямокутної в плані нави і п’ятигранного вівтарного зрубу. Ґанок на чотирьох стовпчиках нині засклено. Стіни оббито “клинами”, а дахи і вежу - бляхою». Нині храм в статусі Церкви Вознесіння Господнього належить до парафії Московської православної церкви, служби раз на місяць веде священик аж із свободянського села Бадів.
Поруч із церквою знаходиться унікальна в своєму роді споруда. На будинку оригінальної форми написано - «Державна школа». Людина, що побачить такий напис, може спитати - невже державний статус треба особливо підкреслювати, наче в цьому маленькому селі є ще й приватні школи? Виявляється, напис цей - історичний, і зберігся з моменту заснування, 1932 року.
Так давно, невдовзі вже століття тому, збудувалася ця маленька школа, і попри регулярну загрозу закриття, продовжує функціонувати й понині. В цьому навчальному закладі всього два учбові класи, а вчиться тут наразі вісім дітей з 1-го по 4-ий клас. Опалення - грубками. Туалет із вигрібною ямою збудований окремо від навчальних приміщень, але дбайливо з´єднаний з ними дерев´янним коридором, аби взимку діти не мерзли, коли йшли «до вітру». (Так було задумано тодішніми архітекторами, а в наших сучасних школах й досі нерідко «зручності» надворі). Частина школи була зпланована під житло для тоді єдиного вчителя. Нині там живе одна з гунядівських родин. Школу раз по разу намагаються «оптимізувати», але місцеві батьки стають на заваді, їх підтримує сільська влада Мочоли, і таким чином, історична мініатюрна школа продовжує функціонувати, і варто сподіватися, доживе й до століття. І дуже хотілося б, аби її зовнішній вигляд, навіть якщо пощастить з ремонтом, зберегли у автентичному стані.
Збереглося в селі й кілька старовинних будинків, вочевидь, ще з епохи перших поселенців. Вони виглядають скромно на фоні доволі заможних хат нинішніх селян. І було б дуже добре, якби їхні власники залишили б ці будиночки - свідки зародження села, хоча б в якості господарчих приміщень, але не зносили і не перебудовували радикально. Адже чим більше часу минає, тим менше такої архітектури залишається, і тим ціннішою (хай і не грошовому еквіваленті) вона стає.
(с) Beregovo.today
Одним з цікавих і ще мало вивчених слідів епохи «Чехословацької цивілізації» на Закарпатті є створення нових сіл, історія яких не багатовікова, як у більшості закарпатських, а починається в 1920-х роках. Нова чехословацька влада, бажаючи міцно закріпитися на нових землях, одразу після отримання Закарпаття розпочала в краї політику, що отримала назву «слов’янізація угорського пограниччя». В її рамках розгорнулася колонізація підкарпатських земель біля кордону з Угорщиною, вздовж Тиси від румунської границі і до Словаччини. В результаті було засновано цілу низку поселень, які стали основою кількох сучасних сіл. Ці поселення заселялися і чехами (так званими легіонерами), але здебільшого - переселенцями з гірських малоземельних районів нашого краю. На Берегівщині яскравим представником цього явища є низка сіл в межах нинішньої Свободянської сільради (див. " Свободянський кущ", посаджений чехословацькими легіонерами" ). Таким же взірцем є й село Гуняди, що відноситься до Мочолівської сільради. Його заснували в 1927 році 24 родини переселенців з Міжгірщини. Згодом їх стало більше, це були також вихідці з нинішнього Міжгірського району, а також Хустщини та Тячівщини. І нині в селі, з його приблизно 300 мешканцями, понад 90 % становлять українці - а поруч стародавні й понині переважно угорські села. Цікаво, що назву хутору чехословацька влада залишила угорську, на честь відомої родини Гуняді, яка володіла навколишніми землями (див. На чию честь? Вулиця Гуняді ) Набагато пізніше, в радянський час, село хотіли перейменувати на «Прикордонне», та не встигли. За пізнішої рядянської доби хутір вважався частиною сусіднього села Мочола, а статус окремого села отримав тільки в 1990 році, залишившись в складі Мочолянської сільради.
Одразу ж із утворенням хутору, в 1927 році в ньому був збудований клуб, який виконує свою функцію й понині. Нещодавно його етернітовий дах замінили на сучасну металочерепицю.
В 1935 році зусиллями громади на хуторі була збудована невеличка дерев´яна церква, яка збереглася й по сьогодні. Вона виконана в притаманному для гірського Закарпаття стилі, не типовому для Берегівщини. Цікаво про церковну історію села писав у 1998 році, у книзі «Церкви України: Закарпаття» видатний дослідник сакральної архітектури Михайло Сирохман: «Першою релігійною спорудою в селі була каркасна каплиця-дзвіниця з одним дзвоном, яку збудував греко-католик Іван Химич. Місцеві греко-католики подали прохання до земельного уряду в Празі про виділення місця для церкви, але, не чекаючи офіційної відповіді, збудували церкву. Тим часом уряд ділянку не виділив і наказав розібрати церкву. На повторну вимогу довелося вірникам розбирати церкву. Після цього православна громада звернулася до уряду з аналогічним проханням і отримала згоду. Дерево купив один із селян, що продав тоді худобу. Невелику дерев’яну церкву збудували місцеві майстри Іван Плиска, Іван Юрик, Ілько Кикина та Олекса Сиротяк. Споруджено її в традиціях “нових” базилічних церков. Двозрубна споруда складається з прямокутної в плані нави і п’ятигранного вівтарного зрубу. Ґанок на чотирьох стовпчиках нині засклено. Стіни оббито “клинами”, а дахи і вежу - бляхою». Нині храм в статусі Церкви Вознесіння Господнього належить до парафії Московської православної церкви, служби раз на місяць веде священик аж із свободянського села Бадів.
Поруч із церквою знаходиться унікальна в своєму роді споруда. На будинку оригінальної форми написано - «Державна школа». Людина, що побачить такий напис, може спитати - невже державний статус треба особливо підкреслювати, наче в цьому маленькому селі є ще й приватні школи? Виявляється, напис цей - історичний, і зберігся з моменту заснування, 1932 року.
Так давно, невдовзі вже століття тому, збудувалася ця маленька школа, і попри регулярну загрозу закриття, продовжує функціонувати й понині. В цьому навчальному закладі всього два учбові класи, а вчиться тут наразі вісім дітей з 1-го по 4-ий клас. Опалення - грубками. Туалет із вигрібною ямою збудований окремо від навчальних приміщень, але дбайливо з´єднаний з ними дерев´янним коридором, аби взимку діти не мерзли, коли йшли «до вітру». (Так було задумано тодішніми архітекторами, а в наших сучасних школах й досі нерідко «зручності» надворі). Частина школи була зпланована під житло для тоді єдиного вчителя. Нині там живе одна з гунядівських родин. Школу раз по разу намагаються «оптимізувати», але місцеві батьки стають на заваді, їх підтримує сільська влада Мочоли, і таким чином, історична мініатюрна школа продовжує функціонувати, і варто сподіватися, доживе й до століття. І дуже хотілося б, аби її зовнішній вигляд, навіть якщо пощастить з ремонтом, зберегли у автентичному стані.
Збереглося в селі й кілька старовинних будинків, вочевидь, ще з епохи перших поселенців. Вони виглядають скромно на фоні доволі заможних хат нинішніх селян. І було б дуже добре, якби їхні власники залишили б ці будиночки - свідки зародження села, хоча б в якості господарчих приміщень, але не зносили і не перебудовували радикально. Адже чим більше часу минає, тим менше такої архітектури залишається, і тим ціннішою (хай і не грошовому еквіваленті) вона стає.
(с) Beregovo.today