Наші автори: Ярослав Гадзінський
ЯРОСЛАВ ГАДЗІНСЬКИЙ akagazzprom - поет-урбаніст, трішки бард, фотограф-любитель. Автор двох поетичних збірок: «48200» (Штрих-код України) 2004 року, м.Ніжин Та «Мареwwwо», 2008, «Смолоскип».
Без сигналу
Паростки літер твоїх смс-ів
вже встигли розростися позачасовими лабіринтами кущів
поміж заборгованих снів у жовтих газових трубах
спального району сомнамбул,
я так і не встиг дочитувати наступну неонову вивіску -
вона гасла в пелюстках квітів на клумбах.
Здаля завислі на відстані неозброєного ока
різнокольорові вікна тьмяніли іконами
з чіткими водяними знаками прожитих задля чогось днів,
тільки сльози від холодного електрозварювання
капали із очей новонародженого грудня,
тільки зимові хмари довгими крихкими нігтями
шкребли поверхні сердець всередині самих себе.
Думаючи про втрату національного суверенітету старенького листопаду,
якого заблокували в приміщенні його ж таки посольства
разом з опущеними і розсипаними стягами прапорів.
Думаючи про темного жука-плавунця зимного сонця,
що уповільнено коливається
плутаючи робочі ранки із вечірніми заторами,
під замерзлими ковзанками вікон
взятого в облогу посольства опалої країни.
Ніякої тобі конкретної допомоги від міжнародної спільноти.
Лабіринтами кущів з твоїх смс-ів простує хурделиця
і потім зникає безвісті,
а ми вже почнемо їхати вглиб засніженого телеекрану,
навпроти нас сидітимуть старезний листопад з молодим груднем
говоритимуть знаками німих, скидаючи щось по блютузу,
а до всіх інших доходитиме
порожня світлина з написом
‛no signal“
Swięto Zmarłych
Здавалося, жовтаві зорі і нічне вітряне небо
на прапорі ЄС
закрили ці незліченні краплі погаслих ламп,
громадячись
у зашторених хмарах темних євровікон,
крізь драні неводи міських мереж тікали ослаблі рибини.
згадувалося про систематичні внутрішні зміни
за нашими роздвоєними тінями підозрілі наповзаючі спини,
на асфальті дрібненькі смайлики ягідок горобини.
Нав’язливий етер радіостанцій випасав
по стежках росяних геопатоґенних зон
здичавілих звірів,
проходячи наскрізь спорами
по барабанних перетинках деревних грибів,
а вгорі ледь скреготіли іржаві списані супутники,
переміщуючись тьмяними світляками
по сірниковах коробках свого існування,
мов дезорієнтовані війська-сухопутники,
згубивши свою землю обітовану,
Нічого так і не вкладалося у якісь певні системи:
крихкі шасі верхівок тягнулися до заборонених висот.
Німі вуста листопаду, як перепаяні згорілі мікросхеми
в свинцевому холодному соняшнику- розгаданий кросворд.
Душі -дороговказами в облуплених коридорах узбіч,
на вогкому щебені сутінків запали у виснажливий клінч.
А сліпуче дальнє світло Господніх фар
на прапорах полів ще й досі визбирує всі залишки фар
Світлосіті
(з чого складається мозок)
Мама казала коли сліпить дивись на чорне,
думай про щось чорне
десь під старющим капелюхом даху
жорстко клювали один одного два голуби миру
їх тіла неначе маленькі костельні дзвоники,
а інша зграя у вічному затінку плісняви
мов довоєнні німецькі будинки центру
біля самісінького ринку,
вчувався полуденний дзвін якоїсь неопізнаної тривоги -
загазованим денним повітрям
і за мембранами засалених шиб столітніми вазонами,
десь тут недалеко лежав супокій
і був наче перенапруженій руці
зірвана гілочка переквітлого білого бузку
на закинутому костьольному дворику,
це мої ліниві частинки еґо посеред
розтягненого до безкінечності дроту весняного дня
стоять втомленими пияками під стінами супермакету,
це наші з вами відсотки гострими стеблами пробивають
вітражне склопластикове скло банків,
і на вже кварцових тілах атлантів
залишки веселок із аерозольних балончиків райтерів-
плутані варіанти виходу
для тих хто так і не випірнув на поверхню цього дня.
Мама казала коли сліпить дивись лише на чорне, і думай про чорне
легке здригання посуду як змінний струм на кінчиках вій,
аритмічні серця світлофорів у вибоїни наших снів огорнені.
Думай зараз тільки про світле, але десь скоро все одно почнеться збій
Умовний арешт у самому собі
R’n’b, РНБО, РБ ООН, щодень у боротьбі, зомбі,
за шаром вікон палюче сонце доводить до фобій
так повз нас переміщуються ядучі барви банерів -
так метелики пролітають крізь своє щоденне марево.
Я промовив, ти недочула і ми мовчки
дивилися як поспіль третій раз
веселка нашаровується веселку
і вже тоді щось нерозбірливо
нашіптував мобільний оператор
про останні зміни керунку між віконним склом.
І знову марево кольору людського тіла розмножувало
далекі провислі дроти горизонту.
І знову наші долоні засохлим корінням бадилля
тихо роз’єднували дачники на городі,
І принесені вітром слова доруйновували
десь у нижніх шарах нашу протічну тишу.
Ти прошепотіла, вони підхопили:
горобці на дротах, порожні біополя,
невідомого походження схлипи і схили
чорні квадрати смоли на дахах і нічийна земля.
За склом небеса з воронячого пір’я , мов тромби,
і кволе проміння сотається із циферблатів гнізд
Ми назавше стрибаємо у застояні ставки наших сліз
у тобі, у самому собі, щодень у ворожбі, зомбі.
Більше віршів Ярослава Гадзінського читайте на його персональній сторіночці на нашому сайті.