В'язень замку Фу
Василь Григорович, як вийшов на пенсію, продав однокімнатну “хрущьовку” на першому поверсі у спальному мікрорайоні і нарешті здійснив свою мрію - переїхав у власний саманний маєток у передмісті з літньою кухнею, маленьким старим садочком і городом у дванадцять “соток”. Василь Григорович мав слабкість до помідорів-”сливок”, свіжих яєць (це вам не магазинні з ГМО!) і не любив міського галасу. “Жизнь вдалась!”, казав він своїм новим сусідам. Сусіди посміювались над Василем Григоровичем і вважали його, м’яко кажучи, людиною не дуже розумною. Може, так воно і було. Василь Григорович, як то кажуть, і не претендував.
Коло інтересів нашого ліричного героя, чесно кажучи, і обмежувалося аграрними та гастрономічними питаннями. Він так і не одружився, не мав ні хобі, ні друзів - так, сусіди і колеги по колишній роботі у комунальній конторі, де Василь Григорович просидів останні тридцять трудових років, заповнюючи книгу обліку надходження і видачі чи то робочих рукавиць, чи ще якогось ганчір’я. Книжок він не читав, телевізора не мав, слухав хіба що радіоточку, в основному репортажі про битву за врожай і сюжети про трударів ланів та мріяв про власне зразково-показове присадібне господарство. І до честі Василя Григоровича зазначимо, що своєї благородної аграрної мети він таки досяг. Помідори впевнено наливалися соковитим сонцем, кури завзято неслися, а що ще треба для щастя скромній працелюбній людині?
Та одного разу пасторальне життя Василя Григоровича круто і безповоротно змінилося. Якось вранці після відвідин помідорної плантації він зайшов до малої архітектурної форми сантехнічного призначення, як він сам називав стару і криву дерев’яну буду туалету, крізь дошки якого пробивалися до тісної халупки ранкові веселі промінчики, а клямка візьми і закрий на диво дебелі, як для такої аварійної в цілому будівлі, двері.
Ситуація неприємна, прямо скажемо. А враховуючи місце і обставини, так і взагалі принизлива. Перші три години ув’язнення Василь Григорович соромився кричати і кликати когось на допомогу, потім, таки накричавшись до хрипу, зрозумів, що сусіди його просто не чують. Ситуація була безвихідна. Спасіння немає, приречено подумав наш доморощений аграрій.
Спочатку Василь Григорович трошки поплакав, чого не робив із самого дитинства. Від цього стало легше. Потім засумував за “сливками”, які не буде кому полити, і за курами, яких не буде кому нагодувати. Потім сам зголоднів, просунув таки руку у дірку над дахом і нарвав зелених яблучок, якими і пообідав, і підвечеряв.
Найважче було вночі. Заснути було за цих обставин було просто неможливо, у аграрно-гастрономічну голову Василя Григоровича лізли різні думки, що було для нього трохи незвично і навіть лячно. Хто я, думав ув’язнений аграрій? Для чого я прийшов у цей світ, тісний, незручний, який неприємно пахне? Чи може я взагалі як ота матрьошка: тіло закрите в дерев’яній буді, я сам - ув’язнений у тілі, а що в мені самому, ну, у тому, хто думає, що то я? Може, нічого? А може, кури і помідори?
А потім, під ранок, пішов дощ. Він збудив в’язня, який непомітно для себе задрімав, притулившись небритою щокою до дошки. В’язень прокинувся, висунув долоню у дірку і почав пити дощову воду, що стікала по руці.
Ранок настав, а от жадана свобода - ні. Василь Григорович підтягнув гілку, нарвав кілька яблук, що залишились, і поснідав. Потім звернув увагу на пожовклі сторінки якоїсь книжки, що висіли на іржавому гвіздочку, і від нудьги і безвиході почав читати.
Я вже, здається, казав вам, що Василь Григорович читати не дуже любив, хіба що книжки по птахівництву і науково-популярні статті з агрономії. Та в хаті, яку він купив, залишилися книжки, якими колишні власники розпалювали пічку. Їх і використовував Василь Григорович у своїх господарських та санітарно-гігієнічних потребах.
В основному це були твори класиків марксизму-ленінізму, старий підручник з політекономії з графіками зростання промислового виробництва у Монголії в порівнянні з досоціалістичними часами. Також були декілька науково-популярних журналів часів перебудови, збірка перекладів радянської казахської поезії та інший друкований культурний непотріб.
Саме такий дивний мікс з тез Леніна, статей про позаземні цивілізації, епічних описів спорідненої праці могутніх і прекрасних підкорювачів Цілини і дістався розбудженому нічними роздумами, спраглому до знань розуму Василя Григоровича. Читав він до самого вечора, забувши про тісні стіни в’язниці, спрагу і голод. І вже під вечір, просвітлений і сповнений нової, незнаної ним досі сили духу, в’язень рішуче почав битись всім своїм тілом, кожною своєю клітиною в двері, які і вибив разом з іржавими петлями і підступною клямкою. Василь Григорович впав разом з дверима, а дерев’яна буда за його спиною похилилася, зойкнула старими дошками і завалилася на бік.
З тих пір ні нові сусіди, ні старі колеги, яких він зустрічав на базарі, не впізнавали Василя Григоровича - настільки змінився наш герой. Він вийшов з того туалету з безцінним для нього скарбом знань і жагою до активного життя, раніше не притаманним скромному пенсіонеру.
Спочатку сусіди сміялися над ним, потім почали боятись його - почав говорити полум’яні промови, пересипаючи незрозумілі відсталим міщанам тези цитатами з Леніна, пророцтвами про пришестя братів по розуму і оспівуванням екстенсивного освоєння земельних ресурсів на підставі передового казахського досвіду. А потім Василь Григорович прогнозовано став політичним активістом, депутатом спочатку районної ради, потім - і Верховної. У свої 73 він очолив невелику, але завзяту фракцію Прогресивних Космічних Комуністів-аграріїв разом з однойменною партією, завів молоду білявку-коханку з розпутними очима і великий позашляховик “Тойота-Секвоя”.
І чому вчить нас повчальна історія в’язня дерев’яного туалету, який звільнив не тільки своє тіло з тісного неприємного місця, але й свій дух від багаторічного курячо-помідорного сну? А тому, дорогі мої сокамерники, що навіть за умов тотальної в’язниці, в яку нас заточила окупаційна влада, ми мусимо зміцнити свою волю і дух, набути нових знань і мудрості, і врешті решт зламати цю смердючу в’язницю вольовим сильним ударом!
А потім можна і коханку з розпутними очима виграти, чому ні?