Ще раз про мовне питання
Мій тесть, Юрій Зіновійович, якого я страшенно поважаю і люблю, як рідного батька, просто обожнює рибалити. Зараз, за станом здоров’я, тимчасово не розчохляє свої старенькі, темні від часу і річкової води бамбукові вудки, але от побачите - як одужає, так кожного дня сидітиме над поплавком на березі Інгулу.
А колись він до рибалки був не те, щоб категорично байдужим, але рибалив вкрай рідко і те - випадково.
Тесть у мене крім того, що мовознавець, фолькльорист і літературний перекладач з чеської і польської, так ще й відомий у певних колах дисидент. Що не рідкість для україномовного інтелігента. Встиг ще за Сталіна відсидіти у таборі, але не за те, що у 48-у чи 49-у студентом-першокурсником розкидав листівки про більшовицьку окупацію біля входу до Львівського універу, про це так чекісти і не дізналися, а за доносом сусіда по кімнаті. Тобто донос був абсолютно безглуздий, бездоказовий і тріщав по усіх швах, але тестя мого за антисовєцьку діяльність посадили.
Зрозуміло, що потім все своє життя він був під пильним наглядом КДБ. Смішно було сподіватись, що він буде з якогось дива співпрацювати з головним каральним органом, але викликали його регулярно. Час від часу люди в сірих пальтах і капелюхах намагалися завербувати, вже ліниво, для “галочки”, а час від часу цікавились його знайомими. Юрій Зіновійович про це говорити відмовлявся, йому традиційно погрожували “нєпріятностямі”, але одного разу поцікавився, чим це вже завинив абсолютно безпечний для влади персонаж. “Так он же гаваріт па украінскі!”, - урочисто, пошепки і трошки навіть перелякано відповів “сірий”. “І що з цього? І я говорю українською”, - відповів тесть. “Вот-вот, ето-то і падазрітєльно!”, - відповів сірий миш при погонах.
А коли почалися події 68-го у Чехословаччині, кадри були на вагу золота - призивали резервістів, “строчникам” видавали нові хромовані чоботи, а совєцькі танки вже рухались у бік кордону. От і згадали про мого тестя, “невиїзного”, колишнього політичного “зека”, дисидента і що найстрашніше - підозріло-україномовного суб’єкта. Він же знав чеську? Знав! Писати вмів? Вмів! А саме в цей час назріла у сірих мишачих головах геніальна ідея видавати фейкову, фальшиву газету чеських і словацьких дисидентів руками дисидентів совєцьких.
Треба зазначити, що ідея, красива, як Ілліч у кришталевій труні, позорно провалилася. Вийшли два номери цієї газетки замість газети справжньої, з такою самою назвою, але прогресивні чехи і словаками читати її навіть під дулом дружніх совєцьких танків вперто відмовлялися. Ідеологічна прихована бомба виявилася ідеологічним неприхованим пшиком.
Але, на щастя, ці події обійшли мого принципового тестя стороною. Якраз в той час, коли військомат масово слав йому повєстки, коли люди у формі несли почесну варту біля дверей його маленької кімнатки, коли розривалися телефони усіх відділів відповідних органів, Юрій Зіновійович преспокійно перебував уже кілька днів далеко за містом на березі річечки з вудкою - так, за компанію поїхав.
Коли він повернувся додому, відразу потрапив до військомату. Скрежет зубовний і печалька відбувалася там - ешелон з призовниками і літературними диверсантами вже майже добу як їхав до державного кордону з Польщею, де і була розташована справжня редакція фальшивої газети.
Тестя для проформи ще добу протримали у військкоматі, а потім відпустили. “Празька весна” накрилася радянським тазиком, та хоч без примусової допомоги мого тестя, дякувати рибам. З тих пір він страшенно любить рибалити - практично кожного дня і у будь-яку погоду. Сподобалося, увійшов у смак цієї благородної справи, як то кажуть.
А я собі теж от думаю - а чи не придбати собі вудку? Так, про всяк випадок. Знаєте, часи такі, що зайва вудка у сім’ї ніколи не завадить.