із "Ворошиловград" Жадана.

[zabka_a]

.....Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стало лузерами.

Час від часу мені сняться авіатори. Кожного разу вони здійснюють вимушену посадку десь посеред пшеничних полів, їхні літаки важко вганяються в густу пшеницю, полотняна  обшивка  лунко  тріскає в  червоному надвечір'ї, стебла пшениці  намотуються на шасі, і літальні апарати намертво вгрузають  у чорний пересохлий грунт. Пілоти вивалюються з пекучих салонів, падають у пшеницю, яка відразу ж обліпає ноги, встають і намагаються щось розгледіти на обрії. Проте на обрії немає нічого, крім пшеничних полів, вони тягнуться безкінечно, і вирватись із них-справа безнадійна. Авіатори кидають свої апарати, що поступово охолоджуються у вечірніх сутінках, і рухаються на захід за сонцем, що швидко згасає. Стебла високі й непролазні, пілоти важко пробивають собі шлях, продавлюють невидиму стіну перед собою, не маючи жодного шансу кудись вийти. На них шкіряні шоломи із окулярами, на руках важкі рукавиці, а позаду них тягнуться розкриті парашути, які вони чомусь не бажають відчепити, тягнучи за собою, ніби довгі й важкі крокодилячі хвости.