Ще раз про Велику Вітчизняну війну.
Кожного року, коли наближається 22 червня, в людях, особливо літнього віку, пробуджуються сумні спогади про початок Великої Вітчизняної війни. О четвертій
годині ранку 1941 року німецькі війська перейшли державний кордон Радянського Союзу, бомбардували Київ, Мінськ. Розпочалась війна, яка принесла нечуване горе, особливо для України, перейшовши її територію у двох напрямках.
Про підготовку Німеччини до війни було давно відомо з донесення зовнішньої розвідки. Так, ще 20 грудня 1936 року в записці М. М. Літвінова Сталіну повідомлялось, що в Німеччині проходить шалена підготовка до війни. Таких повідомлень зовнішня розвідка надсилала дуже багато. В переддень до нападу 21 червня 1941 року розвідником Зорге Р. з Токіо по радіо було зроблено донесення, яке подається в оригіналі. «Начальнику разведывательного управления генштаба Красной Армии. Токио. Германский посол в Токио Отто сказал мне, что война между Германией и СССР - неизбежна. Германское военное превосходство даёт возможность разгрома последней большой европейской армии... Что стратегические оборонительные позиции СССР до сих пор ещё недоступны...»
Сталін всі розвіддонесення відкидає, буцімто вони лише провокують паніку. Таке твердження визначило повну неготовність армії до протистояння противнику.
Ще задовго до нападу гітлерівських військ на Союз, був складений план нападу «Барбаросса». Його склав генерал-майор Паулюс. За перші місяці боїв 1941 року в найбільших котлах в німецький полон здалися більше двох з половиною мільйонів солдат і офіцерів Червоної Армії. Битва за Київ тривала місяць. Героїчно захищала місто дев’ята армія під командуванням талановитого генерала М. І. Потапова. Поряд з цим, командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник Кирпонос, разом з іншими військовими начальниками, чітко вбачав можливість оточення Києва у великих масштабах.
8 серпня 1941 року Сталін звертається до Кирпоноса із запитанням: «До меня дошли сведения, что фронт решил с лёгким сердцем сдать Киев врагу, якобы в виду недостатка частей, способных отстоять Киев».
Звичайно, Кирпонос не міг суперечити Сталіну. Він добре знав, що це може закінчитись подібно, як і для командуючого військами західного особливого воєнного округу генерал-полковника Д. І. Павлова, якого за наказом Сталіна розстріляли.
Гітлер використовує цей момент і перенацілює 2-гу танкову групу Гудеріана з Московського на Київський напрямок. Німецькі війська форсували в декількох місцях Дніпро між Брянським і Південно-Західним фронтом та пішли на південь. Від Кременчука вирвалась танкова група Клейста (Крюківський міст через Дніпро чомусь не був підірваний). Ці дві танкові групи замкнули кільце біля міста Лубни. На великому просторі, на схід від Києва, були оточені 5-а, 37, 26, 38 армії. Лише в Києві було взято в полон 830 тисяч чоловік. 20 серпня 1941 року колона Військової Ради штабу Південно-Західного фронту зосередились в невеличкому ліску Шумейково - це за 12 км від Лохвиці. В колоні налічувалось близько 800 людей, переважно офіцерів. Незабаром лісок було оточено німецькими танками. В нерівному бою загинули всі, в тому числі і генерал-полковник Кирпонос. Лише чудом вдалося вийти з оточення генерал-майору Баграмяну з окремими командирами.
Більш трагічного і бездарного керівництва фронтами, яке здійснював Сталін в цей період воєнних дій, не можна собі уявити. Як наслідок, з’явилася величезна кількість таборів для військовополонених на зразок табору, який був розташований на місці теперішнього меморіалу «Вічно живим» в Кременчуці. Вони були в Німеччині та інших країнах, окупованих фашистськими військами, в яких страждали і гинули військовополонені.
Всупереч всьому, 16 серпня, Сталін підписав наказ № 370, де йшлося про те, що бійці, які опинились в оточенні, повинні оборонятись до останньої можливості, а якщо їх брали в полон, їх слід знищити всіма засобами, в тім числі і з повітряних сторін. Сім’ї червоноармійців, що здалися в полон, позбавляються державної допомоги, деякі з них підлягають осудженню і виселенню.
Отже, всі поразки військ Червоної Армії Сталін покладає на солдатів та їх командирів. Трагічна картина склалась під Харковом. Противник знову взяв у полон величезне угрупування військ Червоної Армії. З’явились сотні тисяч нових військовополонених. В цей час Сталін підписує новий наказ №227 від 22 липня 1942 року, в редагуванні якого бере участь і Жуков. В ньому йдеться про те, що всі, хто відступав без дозволу Верховного командування, оголошувались зрадниками Батьківщини і підлягали арешту, засудженню до страти, в першу чергу офіцери. Поряд з цим, в наказі зазначалось про створення загородних загонів до двохсот осіб у кожному, 3-5 яких слід поставити в тилу кожної дивізії. Їх зобов’язували розстрілювати на місці панікерів, щоб дати можливість чесним бійцям дивізії виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Таким чином, було наперед визначено бійців чесних і нечесних. Щоб хоч трішечки наблизитись до істини, потрібно було знайти шлях, як говорив мій земляк, Володимир Різун. Це - все рівно, що йти по багнистому, грузькому болоту, шукаючи той дорогоцінний шлях.
Раніше згаданий німець генерал-майор Паулюс, який склав план «Барбаросса» про напад Німеччини на Радянський Союз, за рік був підвищений у військовому званні до генерал-фельдмаршала. Він найдальше пройшов углиб із своїми військами - до Сталінграда, а потім, до Грозного. Там його спіймали, нагодували і передали, як полоненого. Вся німецька група, 90 тисяч чоловік, була взята в полон бійцями Червоної Армії при звільненні Сталінграду.
Великої крові для збройних сил коштувала і та тактика, на якій наполягав Сталін. Не знаючи природи бойових операцій, він вимагав безперервних лобових атак з тим, щоб брати село за селом. Лише пізніше, з кінця 1941 року, стали вводити маштабні маневренні операції з обходом супротивника з флангів і замикання кільця. Це дало велику перевагу в тактичному вирішенні бойових операцій. Перевага стала на боці Червоної Армії аж до кінця війни. Німеччина капітулювала. Надійшов довгожданний мир. В Нюрнбергу розпочав роботу суд над гітлерівськими військовими злочинцями. Але кого ж судили? На лаві підсудних сиділи Кейтель, Гетель, які на території Союзу ніколи не воювали. Вони складали план походу німецьких військ в Афганістан, Індію. Все ж їх судили і повісили. До залу суду зайшов Паулюс в лакованих туфлях, білій сорочці з бабочкою, як свідок. Свідком його зробив Сталін, щоб він на суді говорив те, що йому було вказано. Пізніше Паулюс повернувся в Східну Німеччину, був законо
слухняним громадянином, довго жив, але є версія, що його вбили.
Вдячні німці йому так відповіли не за те, що він здався в полон, а за те, що в Нюрнберзький суд зайшов так шикарно одягнутий, а його товариші на суді сиділи в уже потертих генеральських мундирах з дірками від вирваних орденів. Закінчення війни і капітуляція Німеччини проходили з тим, яка дивізія буде брати Рейхстаг і вивісить на ньому прапор. Перед тим, як вручити прапори, їх пронумерували. 150-й стрілецькій дивізії дістався прапор під номером 5. В 1-му батальоні 756-го стрілкового полка цієї дивізії командиром роти був лейтенант Берест. Олексій Берест - українець з Сумщини, богатирського складу і сили. Комбат йому давав таку характеристику: «Цьому парню можна було доручити все». Перед цим, вивісити прапор на Рейхстазі посилали з іншого батальйону, але ті повернулись ні з чим, тому що не знайшли в темряві люк на дах, а ліхтарика в них не було. Виконати це завдання доручили лейтенанту Бересту. Він взяв близько десяти автоматників і повів їх на дах Рейхстагу. На другому поверсі зав’язався бій. Автоматники Береста ліквідували противника. На даху до люка була зламана драбина. Зробили живу - із людей, і Берест виліз нагору і за комірці, як кошенят, витяг на дах ще двох автоматників. Наказав їм прив’язати прапор перемоги до бронзової кінної скульптури кайзера Вільгельма на фронтоні головного входу до Рейхстагу.
Ось такі сухі рядки документа тих років, підписаного командуючим військами 3-ї ударної армії генерал-полковником Кузнєцовим і членом військової ради генерал-майором Литвиновим. Документ називався «Бойова характеристика Прапора». «Відважні воїни - комуніст лейтенант Берест, комсомолець сержант Єгоров і безпартійний молодший сержант Кантарія встановили прапор на будинку німецького парламенту...»
Довго цей документ перекидався з рук в руки і потрапив до Жукова, який, побачивши прізвище Берест, вичеркнув його, бо нібито цей українець - політпрацівник, а він їх не любить.
Лише 8 травня 1956 року вийшов Указ Президії Верховної Ради про присвоєння звання Героя Радянського Союзу капітану Давидову В. І., сержанту Єгорову М. А., молодшому сержанту Кантарії В. М. Лейтенант Берест в цьому Указі не згадувався. Не був він і на параді Перемоги.
Замість участі в параді Перемоги лейтенант Берест, піднявши прапор над Рейхстагом із сержантом Єгоровим і Кантарією, був посланий супроводжувати ешелон з репатріантами. Жуков не міг допустити, щоб українець Берест одержав таку честь, тому що верхом українофобії Жукова був наказ, який він підписав 1944 року, разом із Берією, про примусове виселення всіх українців у «віддалені краї СРСР».
Ось переді мною книжка «Герої Радянського Союзу Дніпропетровської області». В ній описано ратний подвиг в роки Вітчизняної війни 183-х героїв, які народилися і жили в області, переважна більшість з них - в селах. З них 168 - українці і лише 15 - росіяни. В наш час Путін виголосив свою думку про те, що перемогу в ВВВ Радянський Союз міг би одержати і без України. Але Україна найбільше втратила своїх людей. В різних публікаціях наводять різні цифри. З моєї точки зору, найдостовірніші дані такі: Україна втратила 17 млн., Німеччина - 6 млн., Росія - 6 млн.
Виктор Глушко
Редакція «КРЕМЕНЯ»:
Зараз, з невідомих причин, перефарбуванці з різних сучасних «компартій» колишніх республік, ні сіло ні впало, почали відроджувати культ особи Сталіна. При цьому адепти марксизму-ленінізму ігнорують ті партійні документи, на які вони повинні спиратися - рішення ХХ з’їзду ЦК КПРС. Цим рішенням було засуджено культ особи Йосипа Віссаріоновича Джугашвілі - Сталіна, а також репресії проти мільйонів невинних людей, що згинули, або стали каліками в контраційних таборах ГУЛАГу.
Без сумніву, людожерська комуністична філософія ніколи не зміниться.