О прецеденте - на Литакценте
ПРО ФАНТАСТИКУ, ІЗОЛЯЦІЮ І РЕПУТАЦІЮ
Вітаю вас, панове, з фантастикою.
Про те, що в українську літературу на зміну автобіографізму та історичній прозі прийшла фантастична хвиля, вже почали писати наші критики і, обіцяю, писатимуть надалі. Вагомий аргумент - потрапляння до фіналу премії «ЛітАкцента» двох відверто фантастичних творів: «Хронос» Тараса Антиповича і «Час смертохристів» Юрія Щербака, а надто перемога останнього. Не менш вагомий - резонанс, що викликали в нашому літературно-критичному середовищі обидві книжки. І можна було б щиро порадіти і за критику, і за літературу, і, зокрема, за фантастику - якби не одне «але», очевидне далеко не для всіх.
Брати під сумнів приналежність цих творів саме до фантастики не будемо. Наявні не лише внутрішні, а й навіть суто формальні ознаки. На обкладинці книжки Антиповича це слово чесно зазначено у віньєтці нагорі, і як автор, так і видавець не соромляться озвучувати його прямим текстом на людях. Обкладинка ж роману Щербака взагалі природно виглядала б у серії на кшталт «Фантастический боевик» чи «Абсолютное оружие» (на них і орієнтувалися?), і в редакційній анотації прикметник «фантастичний» присутній, хоча жанр визначено як «політичний трилер» та «антиутопія». Втім, це вже деталі.
А тепер «але». Подвійний прецедент полягає не в тому, що ці книжки в українській літературі з’явилися. А в тому, що їх прочитали люди, які до того принаймні з дитинства не брали фантастики до рук.
Три королівства
Уявлення про сучасну фантастику просунутого і навіть прихильного до цього літературного напряму українського читача якнайкраще ілюструє минулорічна стаття Галини Пагутяк «Апологія фантастики». Ностальгія за книжками дитинства і юності, гучні імена закордонних майстрів 1960-80-х, сум щодо кризи жанру, традиційні закиди у бік російськомовних «культурних біженців» та ім’я Тимура Литовченка, який доклав чимало піар-зусиль, аби українська фантастика асоціювалася саме з ним (no comments). Додам, що сама письменниця Галина Пагутяк, шевченківський лауреат, є також лауреатом премії «Портал», тобто визнана вузькоспеціальною спільнотою, фендомом, як фантаст. Цікаво, наскільки комфортно їй у двох іпостасях. Втім, яка з них у випадку пані Галини переважує іншу - питання риторичне.
Між тим поділ-шикування на письменників і фантастів - справа дуже і дуже тонка. Зокрема? про це писав Станіслав Лем у статті «Science fiction: безнадійний випадок - з винятками», за яку на нього всі образилися. Розповідаючи про два «королівства» літератури, він зазначав: «Відмінність між авторами, які презентують або верхнє, або нижнє королівство, не варто бачити в тому, що перші не пишуть фантастику (чи іншу літературу, споріднену з SF), а другі пишуть: відмінність, про яку йдеться, не розкривається ані на базі генологічної іманентності, ані на художній якості окремих творів. Громадянство - тобто приналежність до верхнього чи нижнього королівства - обумовлено не стільки продуктом, який створює той чи інший літератор. Ідеться про значно складніші соціокультурні зв’язки».
У чистому вигляді протистояння фантастики і «великої літератури» (вона ж «боллітра»), про яке писав Лем, можна спостерігати на прикладі Росії. Наприклад, свого часу фендом був щиро обурений резонансом навколо антиутопії «Кысь» Тетяни Толстої: мовляв, що в ній є такого, про що не писали фантасти? Парадокс же полягав не в творі як такому, а в самому факті його прочитання - верхнім, зневажливим щодо фантастики «королівством» боллітри, де письменниця Толстая завжди була своєю.
В Україні все ще складніше, оскільки додається наше улюблене мовне питання. Розшарування йде водночас за двома ознаками: «література/фантастика» і «україно/російськомовна». На виході ми отримуємо три (чому не чотири - тема для окремої статті) «королівства» із дуже заплутаними стосунками, спільне між якими одне: ніхто нікого не читає. Маю на увазі, поза межами свого «королівства».
І така ситуація аж ніяк не цілком на совісті видавництв, як припускає Галина Пагутяк: переклади, скажімо, Дяченків чи Олді українською ситуацію не покращують. Літературно-інтелектуальна спільнота з верхнього (а з погляду глобалізованого фендому - містечкового, на думку якого не варто зважати) українського «королівства» все одно не читала і не читає фантастики.
Двоє братів
А тепер про Тараса Антиповича. Тобто ні - спочатку про Івана Малковича.
Видавши книжку молодого і відносно маловідомого письменника (хоч і далеко не дебютанта) у серії, потужним паротягом якої стала сама Ліна Костенко, під обкладинкою із малюнком Владислава Єрка і при цьому під грифом «фантастика», Малкович зробив неймовірне - зламав шаблон. Грунтовної репутації в письменницьких колах автор ще не набув, тож віднести цю книжку позаочі до якогось із «королівств» не вдалося - довелося її читати. І український літературно-критичний істеблішмент був щиро вражений, оскільки раніше не читав нічого подібного.
Саме на винятковості роману Антиповича розумний Малкович побудував його піар-кампанію, як на реалії нашого ринку, доволі гучну й агресивну. Оговтавшись, критики з почуття здорового спротиву завзято почали шукати подібності й паралелі до «Хроноса»: на рівні фантастичної ідеї, літературної композиції та, найголовніше, втілення соціальної метафори.
Пригадали всіх, хто колись експериментував із часом: від Євгена Шварца з його підстаркуватими першокласниками (пригадуєте ляльковий мультик?) і до нещодавнього американського блокбастера «In Time». З останнім, гадаю, Тарас Антипович просто трагічно не розминувся в часі; та мріяти про голівудську екранізацію із Джеком Ніколсоном уже, мабуть, не варто (кіноманіловщина наших письменників мене взагалі неабияк тішить). Утім, наразі не про те.
Що ж до літературної складової, то на цьому полі твір Антиповича ставлять або поряд із класиками (Яновським чи Винниченком), або зі світовими бестселерами (Сарамаго), що, погодьтеся, завжди приємно. І ніхто, коли яндекс нам не бреше, геть ніхто не згадав, що «Хронос» має старшого брата у сучасній українській літературі. Себто у фантастиці.
Йдеться про роман Марини і Сергія Дяченків «Пандем».
Власне фантастична ідея там зовсім інша, але ж ми зараз не про матчастину. А в суто літературному сенсі паралелі очевидні: і «Пандем», і «Хронос» являють собою соціальний експеримент, побудований на певній метафорі, що перевертає життя суспільства. І там, і там - новелістична побудова багатофігурної композиції, де кожен персонаж має свою історію, яка ілюструє щоразу новий аспект суспільних змін та людських реакцій на них. Деякі персонажі навіть подібні, наче близнюки: зокрема в обох творах присутній священик, непримиренний у протистоянні «антихристу»; єдине, що в Дяченків віра є лише одним з аспектів світобудови, а в Антиповича - остаточним розв’язанням усіх можливих проблем.
Соціально-фантастичний експеримент Антиповича зліший та прямолінійніший, Дяченків - більш глобальний та багатошаровий; зрештою, порівнювати ці книжки можна довго й цікаво. Але річ не в тім. Не важить навіть, чи сам Тарас Антипович читав «Пандем» (перше російське видання - 2003 рік, українське - 2010-й). Головне, що цього роману не читали майбутні Тарасові поціновувачі та критики. «Хронос» потрапив на чистий аркуш їхньої свідомості, не зіпсованої фантастичним бекграундом. І той факт, що несподівано прочитана фантастика виявилася для них цікавішою за піднабридлий автобіографізм чи ідеологізовану історію, мене, чесне слово, не дивує.
Аби попередити непорозуміння, наголошую, що існування «Пандема» аж ніяк не знижує художню якість «Хроносу». Тарас Антипович написав цікаву, динамічну, жорстку й оригінальну книжку; не без недоліків, але в кого їх нема? Власне, у «Хроносі» є найголовніше - літературна харизма. Те, без чого не спрацьовують жодні видавничі технології, стратегії і схеми.
Один князь
І вже зовсім сюрреалістична історія сталася із прочитанням «Часу смертохристів» Юрія Щербака.
Сюром віє вже тоді, коли на четвертій сторінці відверто трешевої, «комерційної» обкладинки знаходиш відгуки Івана Дзюби, Вадима Скуратівського, Дмитра Павличка і Мирона Петровського, а під обкладинкою - подяку меценатові з Торонто. Все, здавалося б, спонукає до того, щоб сказати обурене «фе» дизайнеру видавництва «Ярославів вал», котрий, мабуть, не здогадувався, з чиєю книжкою має справу. Але ж ні! - виявляється, якнайкраще сутність роману Юрія Щербака схопив саме він.
Я могла би продовжити відчайдушну справу «андерсенівського хлопчика» Андрія Дрозди (див. рецензію «”Час смертохристів” і помідори-вбивці»): текст роману надається до безкінечного цитування та параду кумедних фактичних і логічних ляпів, але не бачу в тому сенсу. Лапідарно висловився у себе в блозі літературознавець Михайло Назаренко (цитую з його дозволу): «Я розумію, що, коли мейнстримівський автор звертається до НФ, це зазвичай погано закінчується. Але нащо - настільки жахливо? І нащо відгуки на обкладинці?..»
До речі, Назаренко - один з дуже і дуже небагатьох наших фахівців, хто однаково вільно орієнтується в літературі всіх «королівств»: і укрліт, і боллітри, і фантастики. Чого, на жаль, не скажеш про тих, без сумніву, поважних людей, які не змогли чи не схотіли відмовити авторові в підтримці. Особливо красномовно прохоплюється пан Скуратівський, називаючи «Час смертохристів»… фентезі (Вадиму Леонтійовичу і всім, хто не розуміє, що тут не так, рекомендую мою статтю «Під ворожим прапором фентезі», розділ «Замість лікнепу»).
Власне, в тому, що людина із вражаючим послужним списком після двадцятирічної перерви в літературній діяльності видає за спонсорської підтримки текст, який ані вона сама, ані оточення нездатні оцінити адекватно та критично, нема нічого дивного чи злочинного; з цього приводу можна було б делікатно промовчати. Але, хвилиночку, «Час смертохристів» - лауреат премії «ЛітАкцент року»! Про нього захоплено відгукуються начебто незаангажовані люди, які мають, як мені завжди здавалося, літературний смак: приміром, Євгенія Кононенко і Маріанна Кіяновська. І як таке могло статися, я воліла б дослідити докладніше.
Здається, що саме про Юрія Щербака і його «Час смертохристів» писав у згаданій статті мудрий Станіслав Лем: «Ситуація подібна до результатів поліцейської облави в борделі: безвісних, звичайних гостей мають за клієнтів повій, а князь чи політик може виправдати свою присутність там відмовкою, ніби зайшов у ці найнижчі сфери суспільного життя, оскільки жадав екзотики і мав бажання до такого штибу прогулянки».
Юрій Щербак має у верхньому «королівстві» української літератури бездоганну репутацію, помножену на дипломатичний і політичний авторитет. Ці заслуги очевидно переважують власне текст. Підкреслюю: фантастичний текст, критеріями щодо оцінювання якого українські літературно-критичні кола категорично не володіють. Точніше, трохи не так: вони чомусь думають, що це якісь інакші критерії, відмінні від літературних.
Вони вирішили, що так і треба.
Що абревіатури на кшталт СУКА і МУДА(к) та столітня письменниця Ксеня, яка цілує гульфики охоронців, - це блискуча сатира, а не відверта непристойність і несмак. Що картонні опереткові персонажі, які відрізняються одне від одного лише довгим переліком титулів і звань - переконливі й справжні, бо ж письменник бачив зблизька їхніх прототипів! Що примітивна, нічим, окрім авторської волі, не обумовлена, схема поділу світу на дві глобалізовані наддержави без Росії (дрібничка, а приємно), зате з ключовою роллю України (теж гріє душу) - геніальне геополітичне прозріння. Що нагромадження далеко за межею фолу абсурдних і взаємовиключних деталей та подробиць створює епічне полотно, а не свідчить про остаточну заплутаність автора у власному ж задумі. Що за численні орфографічні, граматичні та стилістичні помилки, русизми й навіть неузгоджені речення несе відповідальність лише редактор і аж ніяк не письменник. Що кондовий канцелярит у якості стилю обраний ним свідомо - хіба фантастику, до того ж антиутопію, пишуть інакшою мовою? І навіть відверта сексуальна стурбованість автора (до речі, помітніша, ніж у творах прототипа «бабці-дрибці Ксені») - це така ознака жанру. А звернення до релігійної тематики з молитовним акордом наприкінці є запорукою високого філософського змісту.
Сюрреалізм міцнішає, акценти непоправно зміщуються, критерії розчиняються до повної невизначеності. Я навіть не знаю, як тепер пояснити, що і антиутопія, і фантастика у ширшому розумінні може бути написана добре, в чесному літературному сенсі. Хіба що порадити кілька книжок, просто гарних сучасних фантастичних текстів, незважаючи на «королівства» і кордони між ними.
Прочитайте «ЖД» Дмитра Бикова і «Vita Nostra» Марини і Сергія Дяченків. «2017» Ольги Славнікової і «Бедный маленький мир» Марини Козлової. «Райскую машину» Михайла Успенського і «Хлорофилию» Андрія Рубанова. «Последнюю любовь Президента» Андрія Куркова і «Почерк Леонардо» Діни Рубіної. «Новендіалію» Марини Соколян і «Малую Глушу» Марії Галіної… Власне, я буду рада, якщо ви, читачі ЛітАкценту, продовжите цей список.
А на прийдешню хвилю фантастики в українській літературі я все ж таки волію сподіватися.
Бо прецедент, хоч який він є, створено.
Вітаю вас, панове, з фантастикою.
Про те, що в українську літературу на зміну автобіографізму та історичній прозі прийшла фантастична хвиля, вже почали писати наші критики і, обіцяю, писатимуть надалі. Вагомий аргумент - потрапляння до фіналу премії «ЛітАкцента» двох відверто фантастичних творів: «Хронос» Тараса Антиповича і «Час смертохристів» Юрія Щербака, а надто перемога останнього. Не менш вагомий - резонанс, що викликали в нашому літературно-критичному середовищі обидві книжки. І можна було б щиро порадіти і за критику, і за літературу, і, зокрема, за фантастику - якби не одне «але», очевидне далеко не для всіх.
Брати під сумнів приналежність цих творів саме до фантастики не будемо. Наявні не лише внутрішні, а й навіть суто формальні ознаки. На обкладинці книжки Антиповича це слово чесно зазначено у віньєтці нагорі, і як автор, так і видавець не соромляться озвучувати його прямим текстом на людях. Обкладинка ж роману Щербака взагалі природно виглядала б у серії на кшталт «Фантастический боевик» чи «Абсолютное оружие» (на них і орієнтувалися?), і в редакційній анотації прикметник «фантастичний» присутній, хоча жанр визначено як «політичний трилер» та «антиутопія». Втім, це вже деталі.
А тепер «але». Подвійний прецедент полягає не в тому, що ці книжки в українській літературі з’явилися. А в тому, що їх прочитали люди, які до того принаймні з дитинства не брали фантастики до рук.
Три королівства
Уявлення про сучасну фантастику просунутого і навіть прихильного до цього літературного напряму українського читача якнайкраще ілюструє минулорічна стаття Галини Пагутяк «Апологія фантастики». Ностальгія за книжками дитинства і юності, гучні імена закордонних майстрів 1960-80-х, сум щодо кризи жанру, традиційні закиди у бік російськомовних «культурних біженців» та ім’я Тимура Литовченка, який доклав чимало піар-зусиль, аби українська фантастика асоціювалася саме з ним (no comments). Додам, що сама письменниця Галина Пагутяк, шевченківський лауреат, є також лауреатом премії «Портал», тобто визнана вузькоспеціальною спільнотою, фендомом, як фантаст. Цікаво, наскільки комфортно їй у двох іпостасях. Втім, яка з них у випадку пані Галини переважує іншу - питання риторичне.
Між тим поділ-шикування на письменників і фантастів - справа дуже і дуже тонка. Зокрема? про це писав Станіслав Лем у статті «Science fiction: безнадійний випадок - з винятками», за яку на нього всі образилися. Розповідаючи про два «королівства» літератури, він зазначав: «Відмінність між авторами, які презентують або верхнє, або нижнє королівство, не варто бачити в тому, що перші не пишуть фантастику (чи іншу літературу, споріднену з SF), а другі пишуть: відмінність, про яку йдеться, не розкривається ані на базі генологічної іманентності, ані на художній якості окремих творів. Громадянство - тобто приналежність до верхнього чи нижнього королівства - обумовлено не стільки продуктом, який створює той чи інший літератор. Ідеться про значно складніші соціокультурні зв’язки».
У чистому вигляді протистояння фантастики і «великої літератури» (вона ж «боллітра»), про яке писав Лем, можна спостерігати на прикладі Росії. Наприклад, свого часу фендом був щиро обурений резонансом навколо антиутопії «Кысь» Тетяни Толстої: мовляв, що в ній є такого, про що не писали фантасти? Парадокс же полягав не в творі як такому, а в самому факті його прочитання - верхнім, зневажливим щодо фантастики «королівством» боллітри, де письменниця Толстая завжди була своєю.
В Україні все ще складніше, оскільки додається наше улюблене мовне питання. Розшарування йде водночас за двома ознаками: «література/фантастика» і «україно/російськомовна». На виході ми отримуємо три (чому не чотири - тема для окремої статті) «королівства» із дуже заплутаними стосунками, спільне між якими одне: ніхто нікого не читає. Маю на увазі, поза межами свого «королівства».
І така ситуація аж ніяк не цілком на совісті видавництв, як припускає Галина Пагутяк: переклади, скажімо, Дяченків чи Олді українською ситуацію не покращують. Літературно-інтелектуальна спільнота з верхнього (а з погляду глобалізованого фендому - містечкового, на думку якого не варто зважати) українського «королівства» все одно не читала і не читає фантастики.
Двоє братів
А тепер про Тараса Антиповича. Тобто ні - спочатку про Івана Малковича.
Видавши книжку молодого і відносно маловідомого письменника (хоч і далеко не дебютанта) у серії, потужним паротягом якої стала сама Ліна Костенко, під обкладинкою із малюнком Владислава Єрка і при цьому під грифом «фантастика», Малкович зробив неймовірне - зламав шаблон. Грунтовної репутації в письменницьких колах автор ще не набув, тож віднести цю книжку позаочі до якогось із «королівств» не вдалося - довелося її читати. І український літературно-критичний істеблішмент був щиро вражений, оскільки раніше не читав нічого подібного.
Саме на винятковості роману Антиповича розумний Малкович побудував його піар-кампанію, як на реалії нашого ринку, доволі гучну й агресивну. Оговтавшись, критики з почуття здорового спротиву завзято почали шукати подібності й паралелі до «Хроноса»: на рівні фантастичної ідеї, літературної композиції та, найголовніше, втілення соціальної метафори.
Пригадали всіх, хто колись експериментував із часом: від Євгена Шварца з його підстаркуватими першокласниками (пригадуєте ляльковий мультик?) і до нещодавнього американського блокбастера «In Time». З останнім, гадаю, Тарас Антипович просто трагічно не розминувся в часі; та мріяти про голівудську екранізацію із Джеком Ніколсоном уже, мабуть, не варто (кіноманіловщина наших письменників мене взагалі неабияк тішить). Утім, наразі не про те.
Що ж до літературної складової, то на цьому полі твір Антиповича ставлять або поряд із класиками (Яновським чи Винниченком), або зі світовими бестселерами (Сарамаго), що, погодьтеся, завжди приємно. І ніхто, коли яндекс нам не бреше, геть ніхто не згадав, що «Хронос» має старшого брата у сучасній українській літературі. Себто у фантастиці.
Йдеться про роман Марини і Сергія Дяченків «Пандем».
Власне фантастична ідея там зовсім інша, але ж ми зараз не про матчастину. А в суто літературному сенсі паралелі очевидні: і «Пандем», і «Хронос» являють собою соціальний експеримент, побудований на певній метафорі, що перевертає життя суспільства. І там, і там - новелістична побудова багатофігурної композиції, де кожен персонаж має свою історію, яка ілюструє щоразу новий аспект суспільних змін та людських реакцій на них. Деякі персонажі навіть подібні, наче близнюки: зокрема в обох творах присутній священик, непримиренний у протистоянні «антихристу»; єдине, що в Дяченків віра є лише одним з аспектів світобудови, а в Антиповича - остаточним розв’язанням усіх можливих проблем.
Соціально-фантастичний експеримент Антиповича зліший та прямолінійніший, Дяченків - більш глобальний та багатошаровий; зрештою, порівнювати ці книжки можна довго й цікаво. Але річ не в тім. Не важить навіть, чи сам Тарас Антипович читав «Пандем» (перше російське видання - 2003 рік, українське - 2010-й). Головне, що цього роману не читали майбутні Тарасові поціновувачі та критики. «Хронос» потрапив на чистий аркуш їхньої свідомості, не зіпсованої фантастичним бекграундом. І той факт, що несподівано прочитана фантастика виявилася для них цікавішою за піднабридлий автобіографізм чи ідеологізовану історію, мене, чесне слово, не дивує.
Аби попередити непорозуміння, наголошую, що існування «Пандема» аж ніяк не знижує художню якість «Хроносу». Тарас Антипович написав цікаву, динамічну, жорстку й оригінальну книжку; не без недоліків, але в кого їх нема? Власне, у «Хроносі» є найголовніше - літературна харизма. Те, без чого не спрацьовують жодні видавничі технології, стратегії і схеми.
Один князь
І вже зовсім сюрреалістична історія сталася із прочитанням «Часу смертохристів» Юрія Щербака.
Сюром віє вже тоді, коли на четвертій сторінці відверто трешевої, «комерційної» обкладинки знаходиш відгуки Івана Дзюби, Вадима Скуратівського, Дмитра Павличка і Мирона Петровського, а під обкладинкою - подяку меценатові з Торонто. Все, здавалося б, спонукає до того, щоб сказати обурене «фе» дизайнеру видавництва «Ярославів вал», котрий, мабуть, не здогадувався, з чиєю книжкою має справу. Але ж ні! - виявляється, якнайкраще сутність роману Юрія Щербака схопив саме він.
Я могла би продовжити відчайдушну справу «андерсенівського хлопчика» Андрія Дрозди (див. рецензію «”Час смертохристів” і помідори-вбивці»): текст роману надається до безкінечного цитування та параду кумедних фактичних і логічних ляпів, але не бачу в тому сенсу. Лапідарно висловився у себе в блозі літературознавець Михайло Назаренко (цитую з його дозволу): «Я розумію, що, коли мейнстримівський автор звертається до НФ, це зазвичай погано закінчується. Але нащо - настільки жахливо? І нащо відгуки на обкладинці?..»
До речі, Назаренко - один з дуже і дуже небагатьох наших фахівців, хто однаково вільно орієнтується в літературі всіх «королівств»: і укрліт, і боллітри, і фантастики. Чого, на жаль, не скажеш про тих, без сумніву, поважних людей, які не змогли чи не схотіли відмовити авторові в підтримці. Особливо красномовно прохоплюється пан Скуратівський, називаючи «Час смертохристів»… фентезі (Вадиму Леонтійовичу і всім, хто не розуміє, що тут не так, рекомендую мою статтю «Під ворожим прапором фентезі», розділ «Замість лікнепу»).
Власне, в тому, що людина із вражаючим послужним списком після двадцятирічної перерви в літературній діяльності видає за спонсорської підтримки текст, який ані вона сама, ані оточення нездатні оцінити адекватно та критично, нема нічого дивного чи злочинного; з цього приводу можна було б делікатно промовчати. Але, хвилиночку, «Час смертохристів» - лауреат премії «ЛітАкцент року»! Про нього захоплено відгукуються начебто незаангажовані люди, які мають, як мені завжди здавалося, літературний смак: приміром, Євгенія Кононенко і Маріанна Кіяновська. І як таке могло статися, я воліла б дослідити докладніше.
Здається, що саме про Юрія Щербака і його «Час смертохристів» писав у згаданій статті мудрий Станіслав Лем: «Ситуація подібна до результатів поліцейської облави в борделі: безвісних, звичайних гостей мають за клієнтів повій, а князь чи політик може виправдати свою присутність там відмовкою, ніби зайшов у ці найнижчі сфери суспільного життя, оскільки жадав екзотики і мав бажання до такого штибу прогулянки».
Юрій Щербак має у верхньому «королівстві» української літератури бездоганну репутацію, помножену на дипломатичний і політичний авторитет. Ці заслуги очевидно переважують власне текст. Підкреслюю: фантастичний текст, критеріями щодо оцінювання якого українські літературно-критичні кола категорично не володіють. Точніше, трохи не так: вони чомусь думають, що це якісь інакші критерії, відмінні від літературних.
Вони вирішили, що так і треба.
Що абревіатури на кшталт СУКА і МУДА(к) та столітня письменниця Ксеня, яка цілує гульфики охоронців, - це блискуча сатира, а не відверта непристойність і несмак. Що картонні опереткові персонажі, які відрізняються одне від одного лише довгим переліком титулів і звань - переконливі й справжні, бо ж письменник бачив зблизька їхніх прототипів! Що примітивна, нічим, окрім авторської волі, не обумовлена, схема поділу світу на дві глобалізовані наддержави без Росії (дрібничка, а приємно), зате з ключовою роллю України (теж гріє душу) - геніальне геополітичне прозріння. Що нагромадження далеко за межею фолу абсурдних і взаємовиключних деталей та подробиць створює епічне полотно, а не свідчить про остаточну заплутаність автора у власному ж задумі. Що за численні орфографічні, граматичні та стилістичні помилки, русизми й навіть неузгоджені речення несе відповідальність лише редактор і аж ніяк не письменник. Що кондовий канцелярит у якості стилю обраний ним свідомо - хіба фантастику, до того ж антиутопію, пишуть інакшою мовою? І навіть відверта сексуальна стурбованість автора (до речі, помітніша, ніж у творах прототипа «бабці-дрибці Ксені») - це така ознака жанру. А звернення до релігійної тематики з молитовним акордом наприкінці є запорукою високого філософського змісту.
Сюрреалізм міцнішає, акценти непоправно зміщуються, критерії розчиняються до повної невизначеності. Я навіть не знаю, як тепер пояснити, що і антиутопія, і фантастика у ширшому розумінні може бути написана добре, в чесному літературному сенсі. Хіба що порадити кілька книжок, просто гарних сучасних фантастичних текстів, незважаючи на «королівства» і кордони між ними.
Прочитайте «ЖД» Дмитра Бикова і «Vita Nostra» Марини і Сергія Дяченків. «2017» Ольги Славнікової і «Бедный маленький мир» Марини Козлової. «Райскую машину» Михайла Успенського і «Хлорофилию» Андрія Рубанова. «Последнюю любовь Президента» Андрія Куркова і «Почерк Леонардо» Діни Рубіної. «Новендіалію» Марини Соколян і «Малую Глушу» Марії Галіної… Власне, я буду рада, якщо ви, читачі ЛітАкценту, продовжите цей список.
А на прийдешню хвилю фантастики в українській літературі я все ж таки волію сподіватися.
Бо прецедент, хоч який він є, створено.