ЗВМО-6. Євген Положій "Одіссея"
ГОМЕР, МІЛЬТОН І ПОЛОЖІЙ
Не знаю, чи всі помітили, але в сучасному українському книговиданні з’явився принципово новий жанр. Називається «цеглина від “Фоліо”». Це щось середнє між повним зібранням творів (мало який сучасний український письменник за фактом вироблених сторінок може претендувати на десяти- чи навіть п’ятитомник) та вибраним (коли є з чого обирати). Першим, наскільки я пам’ятаю, такої честі був удостоєний Сергій Жадан, і його «Капітал» викликав, зокрема, преміальні дискусії: чи можна розглядати як новинку і, відповідно, нагороджувати збірку вже друкованих творів? Здається, таки дали, і правильно.
«Цеглина» - це сукупність заслуг. Сам факт її появи в бібліографії свідчить про те, що письменник беззаперечно відбувся. У нього умовно (з погляду маркетологів видавництва) є читачі, котрі воліли б мати в себе, і не задешево, побільше його творів під однією обкладинкою. А також читачі потенційні, яким надається шанс одразу відкрити для себе цього письменника в повному спектрі. І, можливо, так само відразу ж закрити, це як пощастить.
Отже, 795 (!!! - хто там скаржився на Забужко?.. до речі, шрифт набагато дрібніший) сторінок Євгена Положія під загальною назвою «Одіссея». Щодо аж надто гучної алюзії письменник не переймається: він і з дядечком на ім’я Бог спілкується дружньо та фамільярно, що ж казати про Гомера, від імені якого, природно, написано післямову. Епіграф до неї (…Мабуть, я вчасно помер // Подумав Гомер) взято з Положія-старшого, батька Євгена Вікторовича, якого так і кортить назвати літературним мажором. Утім, годі переходити на особистості.
До «Одіссеї» увійшли: роман «Дядечко на ім’я Бог», повісті «Потяг» і «Мері та її аеропорт» і півтора десятки оповідань. Перші два твори (за часом написання вони, навпаки, останні) пов’язані сюжетно, а якби і в решті час від часу виринав би - на абзац, не більше - наскрізний персонаж на ім’я Доктор Спок, «Одіссея» набула б досконалої цілісності. Принаймні, час і місце дії в усіх творах Положія збігаються бездоганно: це наш світ і наші часи. Що взагалі-то цілком типово для сучасної української літератури.
«Читав я тут пару модних українських романів… Ну, не зовсім романів, але написано «романи», то хай будуть романи… І мандрують вони в них, і вічно підшофе… Теж культові речі… серед юних студенток філфаку…»
Якщо тільки я розчула у прямій мові героя «Потягу» іронічний авторський голос, вибачайте. А ось Євген пише вже точно від себе (не рахуючи Гомера), в післямові: «Мені здається, що таким чином люди і події стають схожими одне на одного, сюжети шкутильгають повторами, а якщо сказати прямо, то від усіх цих автобіографій та біографій стає нудно. Ми перестали дивувати людей, перестали бути чарівниками, ми перестали фантазувати і конструювати нові реальності, передбачати світ».
І тут дуже цікаво простежити баланс між авторським, так би мовити, маніфестом творчості, і тим, що маємо на виході.
«Дядечко на ім’я Бог» починається з опису мандрів героя Остапа країнами Близького Сходу. Тобто перепрошую, на самому початку є ще вставна з кінця (чотирнадцята) глава про терориста Макса, який встановлює бомбу на стадіоні, та випадкова розмова Остапа в аеропорту, з якої стає відомо, що під час того вибуху загинула його кохана Віра з дитиною. Але і про Макса, і про Віру, і про бомбу миттєво забуваєш, щойно починаються подорожні нотатки Остапа - цікаві й самодостатні, як і більшість подорожніх нотаток (привіт Кідрукові й компанії).
Тут усе справжнє. Від розцінок на ліжка в гестхаусах та екскурсійних маршрутів - до спостережень за менталітетом місцевих жителів та дотику до східної філософії життя. Слово честі, я б зняла капелюха перед письменником Положієм, якби дізналася, що він сконструював цю реальність в уяві, послуговуючись, наче Жюль Верн, географічними картами та, з огляду на інші часи, інтернетом. Але є підозра, що все простіше: він справді там був.
Власне, ця частина «Дядечка» - найкраще, що є в цьому романі. Далі почнеться складно, але не дуже доладно вибудована композиція з переплетених історій життя Віри, її матері, Макса-терориста, Остапа з батьками і ще купи другорядних персонажів із Доктором Споком включно. Тут будуть і дитячі травми, і подружні зради, і монастир, і психлікарня, - здавалося б, гримуча суміш із детективу та мелодрами, приправлених філософією пошуку віри (себто Віри). Проте все це парадоксальним чином чіпляє набагато менше. Та й історія не дуже тримається купи: приміром, ми так і не дізнаємося, яким чином символічна Віра (котра до того встигла втратити меншого брата, покохати, зробити аборт, піти в монастир, народити від випадкового каліки сина-інваліда і назвати його братовим ім’ям) стала дружиною уособлення ницої влади, міністра й олігарха Х.? Автор просто ставить нас перед фактом, не надто переймаючись сюжетною та психологічною достовірністю.
І, власне, так усю дорогу, себто «Одіссею». Положієві, письменнику, журналісту й мандрівнику (офіційна інформація з обкладинки) дуже добре вдаються яскраві описи подорожей (і в «Дядечку…», і в оповіданні «Дорога на Катманду»), трагікомічна історія з передвиборчого життя регіональної газети («Потяг»), алкогольно-еротична романтика курортного Коктебеля («Мері та її аеропорт»), - тут йому віриш беззаперечно і гортаєш сторінки з відчуттям повного занурення в текст. Але градус достовірності - і відтак, читацького інтересу - різко падає, коли він береться описувати жахіття гінекологічного відділення та психіатрічної лікарні, жіночий монастир або професійні страждання дизайнера-рекламіста.
Чоловічі персонажі Євгена Положія на голову переконливіші від жіночих. У «Мері…», поділеній на дві умовно-гендерні частини, це особливо помітно; а ось інший авторський експеримент, двомовність повісті, максимум доводить, що російська в сумчанина Положія краща від української, - втім, не набагато.
І вже зовсім безпорадним виявляється письменник на полі чистої фантазії («Дівчина-Квіточка та Чарівник. Казочка»). Зізнаюся, цю глибоко символічну й філософську казочку (останній і невеличкий текст у «цеглині») я так і не перемогла, проте встигла помітити, що сюжет про Шейху, володарку пустелі, яка страчувала на ранок своїх коханців, Положій використав уже вдруге (вперше, чи, можливо, навпаки - у «Дядечку на ім’я Бог»). Сюжет, здається, і без Положія мандрівний - але стільки честі?..
Отже, Євген Положій - на жаль, не чарівник, хоча, можливо, і вчиться (приміром, у «Мері…» він старанно вибудовує класичний міліцейський детектив-«навиворіт» - але читати поряд безсюжетні курортні спогади все одно чомусь цікавіше). Він письменник-оповідач, і оповідач гарний, із розмаїтим досвідом, живою мовою та почуттям гумору. Таких у нашій сучасній літературі чимало, але доброго забагато не буває.
І ще одна окрема тема - Майдан. Було б дивно, якби письменник, який бачить своїм завданням розповісти «одну велику історію - історію часу», її оминув. На Майдан, зізнається герой роману «Дядечко на ім’я Бог», «мене привело не жадання політичної перемоги і справедливості, мене туди привела любов». І далі приблизно в цьому ключі, живо, емоційно, по-журналістському компетентно й переконливо. Втім, Положій не самотній і тут. Схоже, найближчими роками «по Майдану» відрапортують чи не всі наші помітні письменники. Принаймні - всі ті, хто вже заслужив чи претендує на власну «цеглину».
Не знаю, чи всі помітили, але в сучасному українському книговиданні з’явився принципово новий жанр. Називається «цеглина від “Фоліо”». Це щось середнє між повним зібранням творів (мало який сучасний український письменник за фактом вироблених сторінок може претендувати на десяти- чи навіть п’ятитомник) та вибраним (коли є з чого обирати). Першим, наскільки я пам’ятаю, такої честі був удостоєний Сергій Жадан, і його «Капітал» викликав, зокрема, преміальні дискусії: чи можна розглядати як новинку і, відповідно, нагороджувати збірку вже друкованих творів? Здається, таки дали, і правильно.
«Цеглина» - це сукупність заслуг. Сам факт її появи в бібліографії свідчить про те, що письменник беззаперечно відбувся. У нього умовно (з погляду маркетологів видавництва) є читачі, котрі воліли б мати в себе, і не задешево, побільше його творів під однією обкладинкою. А також читачі потенційні, яким надається шанс одразу відкрити для себе цього письменника в повному спектрі. І, можливо, так само відразу ж закрити, це як пощастить.
Отже, 795 (!!! - хто там скаржився на Забужко?.. до речі, шрифт набагато дрібніший) сторінок Євгена Положія під загальною назвою «Одіссея». Щодо аж надто гучної алюзії письменник не переймається: він і з дядечком на ім’я Бог спілкується дружньо та фамільярно, що ж казати про Гомера, від імені якого, природно, написано післямову. Епіграф до неї (…Мабуть, я вчасно помер // Подумав Гомер) взято з Положія-старшого, батька Євгена Вікторовича, якого так і кортить назвати літературним мажором. Утім, годі переходити на особистості.
До «Одіссеї» увійшли: роман «Дядечко на ім’я Бог», повісті «Потяг» і «Мері та її аеропорт» і півтора десятки оповідань. Перші два твори (за часом написання вони, навпаки, останні) пов’язані сюжетно, а якби і в решті час від часу виринав би - на абзац, не більше - наскрізний персонаж на ім’я Доктор Спок, «Одіссея» набула б досконалої цілісності. Принаймні, час і місце дії в усіх творах Положія збігаються бездоганно: це наш світ і наші часи. Що взагалі-то цілком типово для сучасної української літератури.
«Читав я тут пару модних українських романів… Ну, не зовсім романів, але написано «романи», то хай будуть романи… І мандрують вони в них, і вічно підшофе… Теж культові речі… серед юних студенток філфаку…»
Якщо тільки я розчула у прямій мові героя «Потягу» іронічний авторський голос, вибачайте. А ось Євген пише вже точно від себе (не рахуючи Гомера), в післямові: «Мені здається, що таким чином люди і події стають схожими одне на одного, сюжети шкутильгають повторами, а якщо сказати прямо, то від усіх цих автобіографій та біографій стає нудно. Ми перестали дивувати людей, перестали бути чарівниками, ми перестали фантазувати і конструювати нові реальності, передбачати світ».
І тут дуже цікаво простежити баланс між авторським, так би мовити, маніфестом творчості, і тим, що маємо на виході.
«Дядечко на ім’я Бог» починається з опису мандрів героя Остапа країнами Близького Сходу. Тобто перепрошую, на самому початку є ще вставна з кінця (чотирнадцята) глава про терориста Макса, який встановлює бомбу на стадіоні, та випадкова розмова Остапа в аеропорту, з якої стає відомо, що під час того вибуху загинула його кохана Віра з дитиною. Але і про Макса, і про Віру, і про бомбу миттєво забуваєш, щойно починаються подорожні нотатки Остапа - цікаві й самодостатні, як і більшість подорожніх нотаток (привіт Кідрукові й компанії).
Тут усе справжнє. Від розцінок на ліжка в гестхаусах та екскурсійних маршрутів - до спостережень за менталітетом місцевих жителів та дотику до східної філософії життя. Слово честі, я б зняла капелюха перед письменником Положієм, якби дізналася, що він сконструював цю реальність в уяві, послуговуючись, наче Жюль Верн, географічними картами та, з огляду на інші часи, інтернетом. Але є підозра, що все простіше: він справді там був.
Власне, ця частина «Дядечка» - найкраще, що є в цьому романі. Далі почнеться складно, але не дуже доладно вибудована композиція з переплетених історій життя Віри, її матері, Макса-терориста, Остапа з батьками і ще купи другорядних персонажів із Доктором Споком включно. Тут будуть і дитячі травми, і подружні зради, і монастир, і психлікарня, - здавалося б, гримуча суміш із детективу та мелодрами, приправлених філософією пошуку віри (себто Віри). Проте все це парадоксальним чином чіпляє набагато менше. Та й історія не дуже тримається купи: приміром, ми так і не дізнаємося, яким чином символічна Віра (котра до того встигла втратити меншого брата, покохати, зробити аборт, піти в монастир, народити від випадкового каліки сина-інваліда і назвати його братовим ім’ям) стала дружиною уособлення ницої влади, міністра й олігарха Х.? Автор просто ставить нас перед фактом, не надто переймаючись сюжетною та психологічною достовірністю.
І, власне, так усю дорогу, себто «Одіссею». Положієві, письменнику, журналісту й мандрівнику (офіційна інформація з обкладинки) дуже добре вдаються яскраві описи подорожей (і в «Дядечку…», і в оповіданні «Дорога на Катманду»), трагікомічна історія з передвиборчого життя регіональної газети («Потяг»), алкогольно-еротична романтика курортного Коктебеля («Мері та її аеропорт»), - тут йому віриш беззаперечно і гортаєш сторінки з відчуттям повного занурення в текст. Але градус достовірності - і відтак, читацького інтересу - різко падає, коли він береться описувати жахіття гінекологічного відділення та психіатрічної лікарні, жіночий монастир або професійні страждання дизайнера-рекламіста.
Чоловічі персонажі Євгена Положія на голову переконливіші від жіночих. У «Мері…», поділеній на дві умовно-гендерні частини, це особливо помітно; а ось інший авторський експеримент, двомовність повісті, максимум доводить, що російська в сумчанина Положія краща від української, - втім, не набагато.
І вже зовсім безпорадним виявляється письменник на полі чистої фантазії («Дівчина-Квіточка та Чарівник. Казочка»). Зізнаюся, цю глибоко символічну й філософську казочку (останній і невеличкий текст у «цеглині») я так і не перемогла, проте встигла помітити, що сюжет про Шейху, володарку пустелі, яка страчувала на ранок своїх коханців, Положій використав уже вдруге (вперше, чи, можливо, навпаки - у «Дядечку на ім’я Бог»). Сюжет, здається, і без Положія мандрівний - але стільки честі?..
Отже, Євген Положій - на жаль, не чарівник, хоча, можливо, і вчиться (приміром, у «Мері…» він старанно вибудовує класичний міліцейський детектив-«навиворіт» - але читати поряд безсюжетні курортні спогади все одно чомусь цікавіше). Він письменник-оповідач, і оповідач гарний, із розмаїтим досвідом, живою мовою та почуттям гумору. Таких у нашій сучасній літературі чимало, але доброго забагато не буває.
І ще одна окрема тема - Майдан. Було б дивно, якби письменник, який бачить своїм завданням розповісти «одну велику історію - історію часу», її оминув. На Майдан, зізнається герой роману «Дядечко на ім’я Бог», «мене привело не жадання політичної перемоги і справедливості, мене туди привела любов». І далі приблизно в цьому ключі, живо, емоційно, по-журналістському компетентно й переконливо. Втім, Положій не самотній і тут. Схоже, найближчими роками «по Майдану» відрапортують чи не всі наші помітні письменники. Принаймні - всі ті, хто вже заслужив чи претендує на власну «цеглину».