Макс Фріш. "Нехай мене звуть Гантенбайн"
ЗМІНЮВАТИ ІМЕНА
Коли Макс Фріш був маленький, він бачив Леніна. Ні, серйозно. У себе в Швейцарії, на озерах.
Принаймні, він розповідав про це Маріетті Шагінян - утім, мусили ж вони про щось розмовляти. Тепер, коли ні Леніна, ні Шагінян, ні самого Макса Фріша нема на світі, це вже не має жодного значення. Могло бути так, могло інакше: людське життя безмежно інваріантне, і вигадана реальність має не менше прав на існування, ніж так звана реальність об’єктивна.
На нескінченній мозаїці змінних та рівноцінних реальностей і побудований один із найвідоміших романів Макса Фріша «Нехай мене звуть Гантенбайн», що його нещодавно видало харківське «Фоліо» в серії «Бібліотека світової літератури» (за сприяння культурного фонду Pro Helvetia).
Фріш - один із дуже небагатьох швейцарських класиків ХХ століття, а точніше, їх там усього двоє - він та Фрідріх Дюрренматт. Адже Швейцарія, як відомо геть усім у світі, країна сиру-шоколаду-годинників та банківської таємниці, і аж ніяк не літератури. Кажуть, Макс Фріш дещо комплексував із цього приводу все життя. А може, й ні - це тепер теж ніяк не перевірити.
Сюжет «Гантенбайна» не піддається стислому переказу, хоча й спокусливо було б написати задля приваблення читачів: ось, мовляв, герой твору після автокатастрофи змінює ім’я та симулює сліпоту, завдяки чому отримує доступ до зазвичай прихованого боку речей… До речі, це правда. Проте лише одна з правд, один із наскрізних мотивів роману, і не основний, хоч і найбільш оригінальний та виграшний для анотації.
Але й безсюжетним твором роман Фріша, на щастя, не є. Інша річ, що сюжетів, майже кінематографічних «story», у ньому багато, і кожен із них захоплює з першого ж абзацу, змушуючи полишити жаль за попереднім, обірваним зазвичай на найцікавішому місці, до нього автор уже не повернеться. Загальної романної структури, на перший погляд, немає зовсім: погляд, звичайно, хибний, структура окреслена й письменник міцно тримає в руках усі її нитки. Варто лише пам’ятати: правила тут зовсім інші. Персонажі з однаковими іменами далеко не завжди є тотожними людьми, не кажучи вже про складне мереживо їхніх стосунків. Натомість невловимий, але постйно присутній автор (кожен із героїв твору - певною мірою його «проект Я») може все.
Ось він демонстративно, легким порухом руки, перетворює героїню з відомої актриси на жінку-науковця (а на початку ж вона була домогосподаркою, хіба ні?), з брюнетки на блондинку, тоді на італійську графиню-наркоманку… Ось герой в аеропорту проходить на посадку: може полетіти, а може й залишитися, і читач докладно, в найтонших психологічних нюансах та найдрібніших деталях бачить обидва варіанти. То таке, аби ми зрозуміли, як це працює. Набагато захопливіше відстежувати менш очевидні метаморфози, приховані поворотні точки-контрапункти, від яких починає розгалужуватися реальність. Власне, цей роман цілком міг побачити світ в електронному гіпертекстовому форматі - коли б не був написаний у середині 60-х. Фрази-лінки «Я уявляю собі:», «Або:», - густо розсипані текстом, не вистачає тільки курсора і миші, щоб навести та клікнути.
Щось уявляє собі та розповідає читачам автор, щось уявляють собі, згадують та розповідають одне одному герої, і віднайти точку відліку, єдину справжню реальність у романі Макса Фріша неможливо. «Як і завжди, коли ставалося щось, я, приголомшений, запитував себе, чи не вигадав я те все, немов розгадавши, а то й викрививши дійсність». Тільки смерть, що нею розпочинається і закінчується роман, є однозначною даністю, бо вже не містить жодної історії: «…він майже зміг… Відплисти, не лишивши по собі оповідки».
А оповідати Макс Фріш умів дуже добре, і тому цю непросту філософську книжку по-людськи цікаво читати. Про псевдосліпого Гантенбайна, про нерішучого Ендерліна, про чарівну Лілю, про кремезного чеха Свободу, про «манікюрницю» Каміллу, про німецького солдата в Альпах або про балакучого бармена за стійкою, про чоловіка, який побачив власний похорон, або про труну, що пливла швейцарською річкою Лімат…
А чого в романі не дуже й багато, то це Швейцарії як такої. Геополітичні прикмети прозирають де-не-де окремими деталями, але це несуттєво, дія роману могла б розгортатися будь-де в Європі. Макс Фріш, і це мені імпонує, не намагався говорити від імені своєї країни з її надто спокійним як для літератури життям, не виступав голосом нації (з мовною приналежністю письменника, як ви розумієте, у них ситуація ще заплутаніша, ніж у нас). Він писав суто від власного імені, і цього більш ніж досить - адже імен у людини, яка створює власні реальності, може бути безліч.
Цього разу його звуть Гантенбайн.
Коли Макс Фріш був маленький, він бачив Леніна. Ні, серйозно. У себе в Швейцарії, на озерах.
Принаймні, він розповідав про це Маріетті Шагінян - утім, мусили ж вони про щось розмовляти. Тепер, коли ні Леніна, ні Шагінян, ні самого Макса Фріша нема на світі, це вже не має жодного значення. Могло бути так, могло інакше: людське життя безмежно інваріантне, і вигадана реальність має не менше прав на існування, ніж так звана реальність об’єктивна.
На нескінченній мозаїці змінних та рівноцінних реальностей і побудований один із найвідоміших романів Макса Фріша «Нехай мене звуть Гантенбайн», що його нещодавно видало харківське «Фоліо» в серії «Бібліотека світової літератури» (за сприяння культурного фонду Pro Helvetia).
Фріш - один із дуже небагатьох швейцарських класиків ХХ століття, а точніше, їх там усього двоє - він та Фрідріх Дюрренматт. Адже Швейцарія, як відомо геть усім у світі, країна сиру-шоколаду-годинників та банківської таємниці, і аж ніяк не літератури. Кажуть, Макс Фріш дещо комплексував із цього приводу все життя. А може, й ні - це тепер теж ніяк не перевірити.
Сюжет «Гантенбайна» не піддається стислому переказу, хоча й спокусливо було б написати задля приваблення читачів: ось, мовляв, герой твору після автокатастрофи змінює ім’я та симулює сліпоту, завдяки чому отримує доступ до зазвичай прихованого боку речей… До речі, це правда. Проте лише одна з правд, один із наскрізних мотивів роману, і не основний, хоч і найбільш оригінальний та виграшний для анотації.
Але й безсюжетним твором роман Фріша, на щастя, не є. Інша річ, що сюжетів, майже кінематографічних «story», у ньому багато, і кожен із них захоплює з першого ж абзацу, змушуючи полишити жаль за попереднім, обірваним зазвичай на найцікавішому місці, до нього автор уже не повернеться. Загальної романної структури, на перший погляд, немає зовсім: погляд, звичайно, хибний, структура окреслена й письменник міцно тримає в руках усі її нитки. Варто лише пам’ятати: правила тут зовсім інші. Персонажі з однаковими іменами далеко не завжди є тотожними людьми, не кажучи вже про складне мереживо їхніх стосунків. Натомість невловимий, але постйно присутній автор (кожен із героїв твору - певною мірою його «проект Я») може все.
Ось він демонстративно, легким порухом руки, перетворює героїню з відомої актриси на жінку-науковця (а на початку ж вона була домогосподаркою, хіба ні?), з брюнетки на блондинку, тоді на італійську графиню-наркоманку… Ось герой в аеропорту проходить на посадку: може полетіти, а може й залишитися, і читач докладно, в найтонших психологічних нюансах та найдрібніших деталях бачить обидва варіанти. То таке, аби ми зрозуміли, як це працює. Набагато захопливіше відстежувати менш очевидні метаморфози, приховані поворотні точки-контрапункти, від яких починає розгалужуватися реальність. Власне, цей роман цілком міг побачити світ в електронному гіпертекстовому форматі - коли б не був написаний у середині 60-х. Фрази-лінки «Я уявляю собі:», «Або:», - густо розсипані текстом, не вистачає тільки курсора і миші, щоб навести та клікнути.
Щось уявляє собі та розповідає читачам автор, щось уявляють собі, згадують та розповідають одне одному герої, і віднайти точку відліку, єдину справжню реальність у романі Макса Фріша неможливо. «Як і завжди, коли ставалося щось, я, приголомшений, запитував себе, чи не вигадав я те все, немов розгадавши, а то й викрививши дійсність». Тільки смерть, що нею розпочинається і закінчується роман, є однозначною даністю, бо вже не містить жодної історії: «…він майже зміг… Відплисти, не лишивши по собі оповідки».
А оповідати Макс Фріш умів дуже добре, і тому цю непросту філософську книжку по-людськи цікаво читати. Про псевдосліпого Гантенбайна, про нерішучого Ендерліна, про чарівну Лілю, про кремезного чеха Свободу, про «манікюрницю» Каміллу, про німецького солдата в Альпах або про балакучого бармена за стійкою, про чоловіка, який побачив власний похорон, або про труну, що пливла швейцарською річкою Лімат…
А чого в романі не дуже й багато, то це Швейцарії як такої. Геополітичні прикмети прозирають де-не-де окремими деталями, але це несуттєво, дія роману могла б розгортатися будь-де в Європі. Макс Фріш, і це мені імпонує, не намагався говорити від імені своєї країни з її надто спокійним як для літератури життям, не виступав голосом нації (з мовною приналежністю письменника, як ви розумієте, у них ситуація ще заплутаніша, ніж у нас). Він писав суто від власного імені, і цього більш ніж досить - адже імен у людини, яка створює власні реальності, може бути безліч.
Цього разу його звуть Гантенбайн.