Лишние детали, или все поделить!
Типовий український критик (а саме відома критикеса Таня Т.) пише про "Свій час":
Власне форум у більш-менш стрункій антиутопії «Свого часу» виглядає п’ятим колесом до воза, а персонажі «реалістичної» групи не такі вже й реалістичні: то відома поетка Арна фантастично «розганяється» під час гастролей, то письменник Андрій Маркович провалюється в безчасся… Здається, ця лінія була задумана переважно для того, аби дати можливість читачеві вгадувати реальних прототипів літтусівки. Я, щоправда, не вгадала жодного (жодну).
П’ЯТЬ КНИГ 2016-ГО, ЯКИМИ ВАРТО ПОЧАТИ 2017-Й
А взагалі, якщо вам здається, ніби події в тексті розвиваються занадто мляво, цілком можливо, що це не автор так задумав, а вас - сповільнили! Таке стається, наприклад, у новому романі Яни Дубинянської, де реалістичний план зображення поєднується з фантастичним.
Частина персонажів, наділена «своїм часом», мешкає в таких собі захисних капсулах‑хроносах і здатна прискорюватися; частина ж послуговується «комунальним часом», тому безжально гальмує, перебивається на «екводотаціях» і подвизається в різного роду закладах спільного користування (дім-трах, дім-сон, дім-базар). Тоді як самі «комунальники» схильні вірити, що їхній світ - це прекрасний світ-комуна, «привілейовані» називають його «плебс-кварталом»; своєю чергою для «черні» світ володарів хроносу - це «задвірки».
Як ви здогадуєтеся, між цими умовними просторами неминуче має виникнути конфлікт, і він таки виникає, хоча змальовує його авторка дещо імпресіоністичними мазками, тобто похапцем і ближче до фіналу.
Персоналізація протистояння відбувається через образи персонажів - діда Ебенізера Сума та його правнука з ориґінальним іменем Іґар. Власне, дід значною мірою й утримує маргіналів із плебс‑кварталу, адже протягом усього життя його турбує доля старого друга Женька Крамера, який стає ідеологом комуни («Ежен Камер, мій вічний суперник і співрозмовник, альтер-его, що я створив його через самотність»). З якого дива вирушає до плебс-кварталу Іґар - зрозуміти важко, найбільше схоже на те, що йому просто подобається займатися сексом без захисної капсули хроносу, однак нічим хорошим це не закінчується, адже конфлікт між світами, здається, таки нездоланний.
Фантастична складова роману особливо посилюється тим, що персонажі дуже дивуються, коли їм до рук потрапляють такі архаїчні гаджети, як мобілки («класна все-таки річ - …передає людський голос на будь-яку відстань, економлячи час»), а реалістична - змалюванням… сучасного українського літературного процесу та Львівського форуму видавців у завуальованій формі.
Власне форум у більш-менш стрункій антиутопії «Свого часу» виглядає п’ятим колесом до воза, а персонажі «реалістичної» групи не такі вже й реалістичні: то відома поетка Арна фантастично «розганяється» під час гастролей, то письменник Андрій Маркович провалюється в безчасся… Здається, ця лінія була задумана переважно для того, аби дати можливість читачеві вгадувати реальних прототипів літтусівки. Я, щоправда, не вгадала жодного (жодну).
Читати неодмінно, якщо любите найцікавіше наприкінці; фанатієте від соціальної фантастики й антиутопії, навіть коли вони замішані на Львівському форумі; не дратуєтеся філософськими відступами щодо природи часу та хочете дізнатися, що за халепа сталася в романі після того, як одна маленька дівчинка поцікавилася, котра година.
Напомним точку зрения типичного российского критика:
Вторая история разворачивается в наши дни, в безымянном древнем городе, во время литературного фестиваля. Здесь герои поинтереснее, фантастическим новоязом не злоупотребляют, но и они, подчёркивает автор, живут каждый в своём времени, в индивидуальной ячейке. На самом деле у них гораздо меньше общего, чем можно ожидать от людей, целиком посвятивших себя литературе…
Разумеется, в определённый момент эти линии сходятся, настоящее и будущее сталкиваются с треском, грохотом и пиротехническими эффектами. Но, по совести говоря, без фантастической линии роман бы только выиграл.
Власне форум у більш-менш стрункій антиутопії «Свого часу» виглядає п’ятим колесом до воза, а персонажі «реалістичної» групи не такі вже й реалістичні: то відома поетка Арна фантастично «розганяється» під час гастролей, то письменник Андрій Маркович провалюється в безчасся… Здається, ця лінія була задумана переважно для того, аби дати можливість читачеві вгадувати реальних прототипів літтусівки. Я, щоправда, не вгадала жодного (жодну).
П’ЯТЬ КНИГ 2016-ГО, ЯКИМИ ВАРТО ПОЧАТИ 2017-Й
А взагалі, якщо вам здається, ніби події в тексті розвиваються занадто мляво, цілком можливо, що це не автор так задумав, а вас - сповільнили! Таке стається, наприклад, у новому романі Яни Дубинянської, де реалістичний план зображення поєднується з фантастичним.
Частина персонажів, наділена «своїм часом», мешкає в таких собі захисних капсулах‑хроносах і здатна прискорюватися; частина ж послуговується «комунальним часом», тому безжально гальмує, перебивається на «екводотаціях» і подвизається в різного роду закладах спільного користування (дім-трах, дім-сон, дім-базар). Тоді як самі «комунальники» схильні вірити, що їхній світ - це прекрасний світ-комуна, «привілейовані» називають його «плебс-кварталом»; своєю чергою для «черні» світ володарів хроносу - це «задвірки».
Як ви здогадуєтеся, між цими умовними просторами неминуче має виникнути конфлікт, і він таки виникає, хоча змальовує його авторка дещо імпресіоністичними мазками, тобто похапцем і ближче до фіналу.
Персоналізація протистояння відбувається через образи персонажів - діда Ебенізера Сума та його правнука з ориґінальним іменем Іґар. Власне, дід значною мірою й утримує маргіналів із плебс‑кварталу, адже протягом усього життя його турбує доля старого друга Женька Крамера, який стає ідеологом комуни («Ежен Камер, мій вічний суперник і співрозмовник, альтер-его, що я створив його через самотність»). З якого дива вирушає до плебс-кварталу Іґар - зрозуміти важко, найбільше схоже на те, що йому просто подобається займатися сексом без захисної капсули хроносу, однак нічим хорошим це не закінчується, адже конфлікт між світами, здається, таки нездоланний.
Фантастична складова роману особливо посилюється тим, що персонажі дуже дивуються, коли їм до рук потрапляють такі архаїчні гаджети, як мобілки («класна все-таки річ - …передає людський голос на будь-яку відстань, економлячи час»), а реалістична - змалюванням… сучасного українського літературного процесу та Львівського форуму видавців у завуальованій формі.
Власне форум у більш-менш стрункій антиутопії «Свого часу» виглядає п’ятим колесом до воза, а персонажі «реалістичної» групи не такі вже й реалістичні: то відома поетка Арна фантастично «розганяється» під час гастролей, то письменник Андрій Маркович провалюється в безчасся… Здається, ця лінія була задумана переважно для того, аби дати можливість читачеві вгадувати реальних прототипів літтусівки. Я, щоправда, не вгадала жодного (жодну).
Читати неодмінно, якщо любите найцікавіше наприкінці; фанатієте від соціальної фантастики й антиутопії, навіть коли вони замішані на Львівському форумі; не дратуєтеся філософськими відступами щодо природи часу та хочете дізнатися, що за халепа сталася в романі після того, як одна маленька дівчинка поцікавилася, котра година.
Напомним точку зрения типичного российского критика:
Вторая история разворачивается в наши дни, в безымянном древнем городе, во время литературного фестиваля. Здесь герои поинтереснее, фантастическим новоязом не злоупотребляют, но и они, подчёркивает автор, живут каждый в своём времени, в индивидуальной ячейке. На самом деле у них гораздо меньше общего, чем можно ожидать от людей, целиком посвятивших себя литературе…
Разумеется, в определённый момент эти линии сходятся, настоящее и будущее сталкиваются с треском, грохотом и пиротехническими эффектами. Но, по совести говоря, без фантастической линии роман бы только выиграл.