Ірен Роздобудько. "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"
ІММІГРАНТИ
Колись Ірен Роздобудько казала мені в інтерв’ю, що знає всіх своїх читачів в обличчя: не тому, що їх замало, а тому, що звертає на кожного окрему увагу… ну, і пам’ять, мабуть, хороша.
У цієї письменниці та її читачів виняткове взаєморозуміння. Не пригадаю, щоб якась книжка Роздобудько викликала читацьке здивування, не кажучи вже про сильніші емоції. У неї бувають прохідні, точніше, «проміжні» книжки, що їх аудиторія сприймає поблажливо, очікуючи на більш грунтовний твір. І зрештою, отримує саме те, чого чекала. «Коли я пишу, я знаю, хто буде читати цей текст і стараюся для читача - кожного окремо», - стверджує авторка на обкладинці цьогорічної новинки.
Роман у новелах із довгою назвою «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» - саме з тих, очікуваних творів. Кілька щемких людських історій пов’язані між собою місцем дії - пансіоном такої собі фрау Шульце з маленького німецького містечка, яка принципово бере за квартирантів виключно українців. Що характерно, між собою вони майже не спілкуються - національна риса! - а тому їхні історії майже не перетинаються, розгортаючись кожна на своїй окремій звуковій доріжці. Коли ж поодинокі точки перетину таки трапляються, більшість із героїв уперто намагаються здаватися не тими, ким є насправді. Іноді це навіть вдається.
По-перше, нас ошукано вже в анотації, де авторка (чи видавець) називає героїв емігрантами. Не цитуватиму словникових статей, але, якщо коротко, емігрант - той, хто тікає з батьківщини будь-куди, бо його життя стало небезпечним й нестерпним. Той, хто цілеспрямовано в’їжджає до певної країни в пошуках матеріального благополуччя та кращого життя в усіх сенсах - іммігрант. Є ще трудова міграція з планами на повернення, без префіксів. З усіх постояльців фрау Шульце тільки нещасна заробітчанка Оксана - трудова мігрантка, решта - звичайнісінькі іммігранти.
Якщо емігрант - постать трагічна за визначенням, «трагедія», чи, точніше, драма іммігранта - у невідповідності дійсності його очікуванням. Цю невідповідність герої Роздобудько ретельно намагаються залишити власною таємницею. Ресторанна співачка Тетяна вдає з себе зірку, майже реінкарнацію Марлен Дитрих, натомість господар закладу має її за шльондру. Літній чоловік переконує родину, що обіймає посаду професора, хоча насправді працює на автомийці. Його донька успішно приховує, що підробляє повією, а дружина плекає міф про зразкову сім’ю. Коханки й коханці ж на чужині з’являються майже в усіх фігурантів - бо це єдиний, хоч і ненадійний, порятунок від самотності.
Болісне вростання в іншомовне й іншокультурне середовище, подолання застарілих та нових комплексів, переоцінка цінностей - усе це могло б стати сюжетом хай не для трагедії, але для справжньої драми, і не однієї. До певного моменту роман Роздобудько так і читається - як стереоскопічна драма про ту ціну, що її неодмінно доводиться платити за втрачену батьківщину, хоч би якими були мотиви її залишити. Але.
Коли на сторінках роману з’являється Абсолютно Позитивна Героїня - тендітна янголоподібна Соня, котра щиро кохає свого чоловіка-циніка та має нежіноче захоплення - виготовленя ювелірних прикрас (точнісінько як героїня «Казусу Кукоцького» Людмили Уліцької), саме по собі це ще не викликає підозр. І навіть коли коридорний із гей-клубу Макс, якого стиха зневажають співвітчизники, виявляється молодим, талановитим і зухвалим режисером…
Невеличкий відступ.
Уліцьку я згадала недаремно. Якщо, починаючи письменницьку кар’єру з детективів, Ірен Роздобудько називала себе українською Мариніною, у серйознішній її творчій іпостасі найближчий «аналог» - саме ця російська письменниця, водночас і популярна в читачів, і високо оцінена експертним середовищем. У них багато спільного - від кінематографічного досвіду, який безперечно дається взнаки, до майже містичного вміння викликати в читача цілковиту емпатію до героїв. Щоправда, Уліцька має масштабніший панорамний зір та набагато довше дихання; навряд чи ми колись дочекаємося від мінімалістки Ірен розлогого роману на кшталт «Казусу…» чи «Даніеля Штайна» (ніхто і не наполягає). Але річ в іншому. Людські драми Уліцької, так само щемкі й особисті, навіть не сягаючи трагедійності, все ж таки завжди залишаються на вістрі драми.
А з нього ж так легко зісковзнути - адже межа не є чітко визначеною, от лишень помилитися в кожному конкретному випадку неможливо - у царину спорідненого, проте зовсім іншого жанру: мелодрами.
Даруйте мені цей спойлер, але і в Соні, і в Макса зрештою все буде аж надто добре. І в творчому плані і, куди без того, в особистому (не подумайте зайвого: на вас чекатиме подвійний хепі-енд на тлі перехресної дружби, родичання та взаєморозуміння). Все налагодиться, все складеться як треба, щастя та успіх цілком можливі й на чужині, а ностальгію і таке інше ми залишимо решті персонажів, котрі, взагалі-то, самі винні. Ближче до фіналу герої Роздобудько стрімко шикуються на головних і другорядних, позитивних і негативних, жертв і переможців, - як і належиться у добрій мелодрамі, згідно із законами жанру.
На цьому тлі навіть наскрізна тема твору - складні стосунки між «нашими» та «німцями» в історичному контексті (у романі аж два ліричні підсюжети з часів Другої Світової, і один із них задуманий як ключовий) - також обертається суто мелодраматичною серіальною колізією. А могло, мабуть, бути інакше. Чи не могло? І чи треба?
Зрештою, Ірен Роздобудько добре знає в обличчя своїх читачів.
І завжди відповідає їхнім очікуванням.
Колись Ірен Роздобудько казала мені в інтерв’ю, що знає всіх своїх читачів в обличчя: не тому, що їх замало, а тому, що звертає на кожного окрему увагу… ну, і пам’ять, мабуть, хороша.
У цієї письменниці та її читачів виняткове взаєморозуміння. Не пригадаю, щоб якась книжка Роздобудько викликала читацьке здивування, не кажучи вже про сильніші емоції. У неї бувають прохідні, точніше, «проміжні» книжки, що їх аудиторія сприймає поблажливо, очікуючи на більш грунтовний твір. І зрештою, отримує саме те, чого чекала. «Коли я пишу, я знаю, хто буде читати цей текст і стараюся для читача - кожного окремо», - стверджує авторка на обкладинці цьогорічної новинки.
Роман у новелах із довгою назвою «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» - саме з тих, очікуваних творів. Кілька щемких людських історій пов’язані між собою місцем дії - пансіоном такої собі фрау Шульце з маленького німецького містечка, яка принципово бере за квартирантів виключно українців. Що характерно, між собою вони майже не спілкуються - національна риса! - а тому їхні історії майже не перетинаються, розгортаючись кожна на своїй окремій звуковій доріжці. Коли ж поодинокі точки перетину таки трапляються, більшість із героїв уперто намагаються здаватися не тими, ким є насправді. Іноді це навіть вдається.
По-перше, нас ошукано вже в анотації, де авторка (чи видавець) називає героїв емігрантами. Не цитуватиму словникових статей, але, якщо коротко, емігрант - той, хто тікає з батьківщини будь-куди, бо його життя стало небезпечним й нестерпним. Той, хто цілеспрямовано в’їжджає до певної країни в пошуках матеріального благополуччя та кращого життя в усіх сенсах - іммігрант. Є ще трудова міграція з планами на повернення, без префіксів. З усіх постояльців фрау Шульце тільки нещасна заробітчанка Оксана - трудова мігрантка, решта - звичайнісінькі іммігранти.
Якщо емігрант - постать трагічна за визначенням, «трагедія», чи, точніше, драма іммігранта - у невідповідності дійсності його очікуванням. Цю невідповідність герої Роздобудько ретельно намагаються залишити власною таємницею. Ресторанна співачка Тетяна вдає з себе зірку, майже реінкарнацію Марлен Дитрих, натомість господар закладу має її за шльондру. Літній чоловік переконує родину, що обіймає посаду професора, хоча насправді працює на автомийці. Його донька успішно приховує, що підробляє повією, а дружина плекає міф про зразкову сім’ю. Коханки й коханці ж на чужині з’являються майже в усіх фігурантів - бо це єдиний, хоч і ненадійний, порятунок від самотності.
Болісне вростання в іншомовне й іншокультурне середовище, подолання застарілих та нових комплексів, переоцінка цінностей - усе це могло б стати сюжетом хай не для трагедії, але для справжньої драми, і не однієї. До певного моменту роман Роздобудько так і читається - як стереоскопічна драма про ту ціну, що її неодмінно доводиться платити за втрачену батьківщину, хоч би якими були мотиви її залишити. Але.
Коли на сторінках роману з’являється Абсолютно Позитивна Героїня - тендітна янголоподібна Соня, котра щиро кохає свого чоловіка-циніка та має нежіноче захоплення - виготовленя ювелірних прикрас (точнісінько як героїня «Казусу Кукоцького» Людмили Уліцької), саме по собі це ще не викликає підозр. І навіть коли коридорний із гей-клубу Макс, якого стиха зневажають співвітчизники, виявляється молодим, талановитим і зухвалим режисером…
Невеличкий відступ.
Уліцьку я згадала недаремно. Якщо, починаючи письменницьку кар’єру з детективів, Ірен Роздобудько називала себе українською Мариніною, у серйознішній її творчій іпостасі найближчий «аналог» - саме ця російська письменниця, водночас і популярна в читачів, і високо оцінена експертним середовищем. У них багато спільного - від кінематографічного досвіду, який безперечно дається взнаки, до майже містичного вміння викликати в читача цілковиту емпатію до героїв. Щоправда, Уліцька має масштабніший панорамний зір та набагато довше дихання; навряд чи ми колись дочекаємося від мінімалістки Ірен розлогого роману на кшталт «Казусу…» чи «Даніеля Штайна» (ніхто і не наполягає). Але річ в іншому. Людські драми Уліцької, так само щемкі й особисті, навіть не сягаючи трагедійності, все ж таки завжди залишаються на вістрі драми.
А з нього ж так легко зісковзнути - адже межа не є чітко визначеною, от лишень помилитися в кожному конкретному випадку неможливо - у царину спорідненого, проте зовсім іншого жанру: мелодрами.
Даруйте мені цей спойлер, але і в Соні, і в Макса зрештою все буде аж надто добре. І в творчому плані і, куди без того, в особистому (не подумайте зайвого: на вас чекатиме подвійний хепі-енд на тлі перехресної дружби, родичання та взаєморозуміння). Все налагодиться, все складеться як треба, щастя та успіх цілком можливі й на чужині, а ностальгію і таке інше ми залишимо решті персонажів, котрі, взагалі-то, самі винні. Ближче до фіналу герої Роздобудько стрімко шикуються на головних і другорядних, позитивних і негативних, жертв і переможців, - як і належиться у добрій мелодрамі, згідно із законами жанру.
На цьому тлі навіть наскрізна тема твору - складні стосунки між «нашими» та «німцями» в історичному контексті (у романі аж два ліричні підсюжети з часів Другої Світової, і один із них задуманий як ключовий) - також обертається суто мелодраматичною серіальною колізією. А могло, мабуть, бути інакше. Чи не могло? І чи треба?
Зрештою, Ірен Роздобудько добре знає в обличчя своїх читачів.
І завжди відповідає їхнім очікуванням.