Параскева. Часть 2
Персонажный отчёт в трёх частях с элементами ОБВМ-а, троллинга и тряпкосрача
Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом - обрій затягло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село. Начало
Чорна Рада сделала Дорошенко гетьманом. Если кто и удивлялся этому, то только не Параска. Уж такой был Дорошенко, что если не он, то кто? Хто зуміє зібрати під собою русинів? Хоть и кричал, что недостоен, и трижды отказывался от булавы. А куда ж его кому ж её?
И кто я теперь, получается? Пані гетьманова? Нехай. То й далі житиму так, щоб ніхто не міг сказати лихого слова про жінку Дорошенка.
Одна лише журбиночка: ще менше часу гетьман проводив у рідному Чигирині. А як вертався, то на нього чекали справи. Приймав послів, диктував листи, радився с козаками, піклувався про здобутки та козацьку зброю. Чим може допомогти жінка? Лише влаштувати все так, щоб нічого не заважало чоловікові. Хай робить що вважає за потрібне. Розуміла, що не про себе турбується Дорошенко, а про Україну. А про нього турбуватимусь я.
Ничего особенного в такой жизни не было для женщины той эпохи. Но странно и непривычно было это всё для меня.
Все, шо відбувалося в Україні та за її межами, бачила Параска по своєму чоловікові. Сидить похмурий - знов царі сусідні визнавати його гетьманом відмовляються. Чортові діти. Пограбували - ой, кляті ляхи, що ж ви зробили, ладо засмутився…
Очень специфичный взгляд у женщин на политику, скажу я вам.
Двічі поранений в бою був Дорошенко, и двічі рятували його від смерті. А що то і за гетьман, який не йде поперед свого війська, а ховається за чужими спинами. Як дивом вилікували, то й не дивно: сам Бог на нашому боці. Хіба може бути інакше?
В той останній похід проводжала чоловіка, як завжди. Перехрестила, поцілувала. Не втрималась - на груди кинулась. Бережи себе. Від лихої долі, від ворожої кулі, від ляської шаблі. Ти потрібний Україні. І мені…
Пішли козаки війною. Тривожні звістки приходили до Чигирина. Що відбили козаки українські повіти, що виступили на Львів, що б’ються з ляхами. Одного разу притягли полоненого шляхтича. Відвели до шпиталю, бо поранений. Заходилась його перев’язувати. А той кричить, лає Дорошенка, як скажений. Не втрималась - вдарила, рота ганчіркою заткнула. Живий, живий любий. А все інше - не хочу й слухати!
Але чорна біда спіткала військо Дорошенкове. Зрадила Січ, запродалась ляхам. Прийшли козаки з Січі шляхті на допомогу, вдарили в спину козакам. Дорошенка порубали шаблюками. Хотіли з мертвого тіла познущатися, на палю його насадить, але Іван Мазепа та ще дехто з шляхтичів не дали. Негідна то справа. Вивіз Мазепа тіло Дорошенкове зі Львову та поховав в тихому місці, на землі українській. І який би Мазепа не був, чесна людина чи «підляшок», але лише за це багато гріхів йому спишеться. Це було дійсно шляхетно.
Мазепа, може, людина и чесна, а вот пану Плясову, что он знать не знает, какой-такой тролінг в ЖЖ, я, вибачайте, не верю. Но пусть благородство персонажа это компенсирует.
Чорну новину принесла до Чигирину матінка ігуменя, разом з булавою гетьманською. Як побачила ту булаву, зрозуміла: загинув, живий би з рук булави не впустив. Разом із Полею, із сестрою Дорошенковою, кинулися дорогою на Львів, та невдовзі могилу й знайшли. Впали обидві на землю. Поля заголосила-заплакала, а мені чорною хмарою очі заволокло, груди тугою нестерпною стиснуло, і відчула, що зараз від цього болю розірветься мені серце.
Откуда-то изнутри полезло тёмное, страшное. Боль и отчаяние. Так плакали, голосили тысячи женщин до нас. Так плакать и нам - по тем, кто уже никогда не вернётся.
Полечю, - рече, - зегзицею по Дунаеви,
омочю бебрянъ рукавъ въ Каяле реце,
утру князю кровавыя его раны
на жестоцемъ его теле.
Найбільш боліло за Вкраїну. Що ж буде з бідною нашою землею, як не стало того, хто любив її всім серцем? Не буде тобі, ненько, ані другого Хмеля, ані другого Дорошенка, бо гинуть, гинуть сини твої лютою смертю…Закотилося сонце твоє, Україна. Заснув вічним сном гетьман Петро Дорошенко.
Краялось серденько від підступної зради січовиків. Чи не вони клялися не піднімати зброю русин на русина? Чому ж вдарили підступно в спину, чому до ляхів перебігли?
Нет, с игровой точки зрения к запорожцам претензий нет. Более того: мы бы на их месте вряд ли поступили по-другому.
А найглибший біль і відчай були за те, що не стало чоловіка. Все б віддала, бодай лише повернувся. Усе життя слухала би недотепні жарти про сідло, аби був живий. Але не повернеться, спить він и не прокинеться ніколи!
Крикнула відчайдушно:
- Татко! Чи чуєш ти мене, батьку?
А Семена Половця теж вже не було на світі, поліг поряд с Дорошенком.
Примерно тогда Джоник в мертвяке рассказывал, что дома у пана судьи остались замужняя дочка, огородик и поросятко. Ох, лучше б он рядом был…
Тогда бы меня так не накрыло.
Дальше
Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом - обрій затягло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село. Начало
Чорна Рада сделала Дорошенко гетьманом. Если кто и удивлялся этому, то только не Параска. Уж такой был Дорошенко, что если не он, то кто? Хто зуміє зібрати під собою русинів? Хоть и кричал, что недостоен, и трижды отказывался от булавы. А куда ж его кому ж её?
И кто я теперь, получается? Пані гетьманова? Нехай. То й далі житиму так, щоб ніхто не міг сказати лихого слова про жінку Дорошенка.
Одна лише журбиночка: ще менше часу гетьман проводив у рідному Чигирині. А як вертався, то на нього чекали справи. Приймав послів, диктував листи, радився с козаками, піклувався про здобутки та козацьку зброю. Чим може допомогти жінка? Лише влаштувати все так, щоб нічого не заважало чоловікові. Хай робить що вважає за потрібне. Розуміла, що не про себе турбується Дорошенко, а про Україну. А про нього турбуватимусь я.
Ничего особенного в такой жизни не было для женщины той эпохи. Но странно и непривычно было это всё для меня.
Все, шо відбувалося в Україні та за її межами, бачила Параска по своєму чоловікові. Сидить похмурий - знов царі сусідні визнавати його гетьманом відмовляються. Чортові діти. Пограбували - ой, кляті ляхи, що ж ви зробили, ладо засмутився…
Очень специфичный взгляд у женщин на политику, скажу я вам.
Двічі поранений в бою був Дорошенко, и двічі рятували його від смерті. А що то і за гетьман, який не йде поперед свого війська, а ховається за чужими спинами. Як дивом вилікували, то й не дивно: сам Бог на нашому боці. Хіба може бути інакше?
В той останній похід проводжала чоловіка, як завжди. Перехрестила, поцілувала. Не втрималась - на груди кинулась. Бережи себе. Від лихої долі, від ворожої кулі, від ляської шаблі. Ти потрібний Україні. І мені…
Пішли козаки війною. Тривожні звістки приходили до Чигирина. Що відбили козаки українські повіти, що виступили на Львів, що б’ються з ляхами. Одного разу притягли полоненого шляхтича. Відвели до шпиталю, бо поранений. Заходилась його перев’язувати. А той кричить, лає Дорошенка, як скажений. Не втрималась - вдарила, рота ганчіркою заткнула. Живий, живий любий. А все інше - не хочу й слухати!
Але чорна біда спіткала військо Дорошенкове. Зрадила Січ, запродалась ляхам. Прийшли козаки з Січі шляхті на допомогу, вдарили в спину козакам. Дорошенка порубали шаблюками. Хотіли з мертвого тіла познущатися, на палю його насадить, але Іван Мазепа та ще дехто з шляхтичів не дали. Негідна то справа. Вивіз Мазепа тіло Дорошенкове зі Львову та поховав в тихому місці, на землі українській. І який би Мазепа не був, чесна людина чи «підляшок», але лише за це багато гріхів йому спишеться. Це було дійсно шляхетно.
Мазепа, може, людина и чесна, а вот пану Плясову, что он знать не знает, какой-такой тролінг в ЖЖ, я, вибачайте, не верю. Но пусть благородство персонажа это компенсирует.
Чорну новину принесла до Чигирину матінка ігуменя, разом з булавою гетьманською. Як побачила ту булаву, зрозуміла: загинув, живий би з рук булави не впустив. Разом із Полею, із сестрою Дорошенковою, кинулися дорогою на Львів, та невдовзі могилу й знайшли. Впали обидві на землю. Поля заголосила-заплакала, а мені чорною хмарою очі заволокло, груди тугою нестерпною стиснуло, і відчула, що зараз від цього болю розірветься мені серце.
Откуда-то изнутри полезло тёмное, страшное. Боль и отчаяние. Так плакали, голосили тысячи женщин до нас. Так плакать и нам - по тем, кто уже никогда не вернётся.
Полечю, - рече, - зегзицею по Дунаеви,
омочю бебрянъ рукавъ въ Каяле реце,
утру князю кровавыя его раны
на жестоцемъ его теле.
Найбільш боліло за Вкраїну. Що ж буде з бідною нашою землею, як не стало того, хто любив її всім серцем? Не буде тобі, ненько, ані другого Хмеля, ані другого Дорошенка, бо гинуть, гинуть сини твої лютою смертю…Закотилося сонце твоє, Україна. Заснув вічним сном гетьман Петро Дорошенко.
Краялось серденько від підступної зради січовиків. Чи не вони клялися не піднімати зброю русин на русина? Чому ж вдарили підступно в спину, чому до ляхів перебігли?
Нет, с игровой точки зрения к запорожцам претензий нет. Более того: мы бы на их месте вряд ли поступили по-другому.
А найглибший біль і відчай були за те, що не стало чоловіка. Все б віддала, бодай лише повернувся. Усе життя слухала би недотепні жарти про сідло, аби був живий. Але не повернеться, спить він и не прокинеться ніколи!
Крикнула відчайдушно:
- Татко! Чи чуєш ти мене, батьку?
А Семена Половця теж вже не було на світі, поліг поряд с Дорошенком.
Примерно тогда Джоник в мертвяке рассказывал, что дома у пана судьи остались замужняя дочка, огородик и поросятко. Ох, лучше б он рядом был…
Тогда бы меня так не накрыло.
Дальше