Майбутнє, яке ми могли мати...
Я довго думав, до якого жанру віднести цю свою статтю. Власне, це не стільки стаття, скільки спогади - але йдеться в ній про один з чільних, на мою скромну думку, доказів того, що Юлія Тимошенко була єдиною в «помаранчевій коаліції», яка задумувалась про майбутнє, а не про те, щоб сісти на грошові потоки і спокійно стригти відсотки, в перервах розказуючи дурненькій нації про акцепти і миздобутки. Можливо, той проект був помилкою, яка потім повернулася проти самої Юлі: помилка її полягала в ідеалістичному уявленні про наш народ як про зрілий соціум і зрілий етнос. У великих людей і помилки великі, а тому навіть епічний провал стоїть набагато вище від усіх пізніших прожектів розвитку країни - від забутого вже «Плану розвитку» Інни Б. до «України майбутнього».
Юля робила свій проект задовго до «Однокласників», «Вконтакті» та решти бидломереж, які нині багатьма «політолухами» і «мережологами» розглядаються як «самоорганізовані політичні партії» та зародок вікіноміки. Цікаво, що єдиний політик, у якого була помічена реальна зацікавленість згаданою вікіномікою, це... знову ж таки Юля. Решта, либонь, тільки й знають саме це слово і ніколи не читали Тепскотта. Втім, я уже не раз констатував, що вітчизняні «шпеціалісти» з політики насправді мало що читали, а просто грають у слова, сенсу яких не розуміють.
Те, що Юля хотіла зробити, мало стати чудом. Але не стало... Як і багато що в нашій країні.
Те, що вона зробила, стало віхою. Але ця віха вже забулась у вирі політичної амнезії. Як і багато що в нашій країні.
Я вже не пам'ятаю точно, коли саме з'явився цей проект. Численні інтернет-публікації заявляють про те, що він створювався «під вибори-2006» і був суто технологічним трюком. Мій архів говорить прямо протилежне. Там записана дата, коли я вперше почув про цей проект. 7 грудня 2005 р. Це був з'їзд БЮТ, правда, я там не був присутній, але бачив відеозапис. А передвиборча кампанія парламентських виборів почалась 7 липня 2005 р. Скажіть на милість, як цей проект міг плануватись під вибори, якщо він виник у самісінький розпал кампанії, коли весь медіа-ефект був попросту задавлений валом компромату по всіх каналах? Тим паче, що це якраз час першої газової війни, початок цькування Тимошенко за «непопулярні газові угоди», які чомусь підписувала не вона, а якийсь Єхануров... Не треба бути політологом чи спеціалістом із мас-медіа, щоб упевнено сказати - гірший час для презентації подібного проекту важко було вигадати.
«Ідеальна Країна» була прототипом сучасних соціальних мереж, а тому щасливо уникнула «стандартних рішень», із яких була нашвидкуруч склеєна пізніша «Україна ХХІ століття.» Програмісти не мали доступу до набору компонентів, а тому були просто змушені робити все самі. І вийшла дійсно оригінальна і потужна соцсистема. В ній було три компоненти: власне Ідеальна Країна, Електронна Демократія та Кадровий Резерв. «Мережологам» варто було б замість вигадування лісапета з атомним двигуном і теоретизування на піску познайомитись із її архітектурою. Кращої поки що ніхто не придумав, навіть у теорії.
Перший компонент ділився на чотири великі розділи: Політика, Економіка, Соціум та Ідеологія. Плюс окремий розділ для роботи в регіонах (оскільки сайтом цікавились переважно мешканці великих міст, як-от Київ чи Львів, то розділ цей ніколи до ладу не працював - але сама можливість регіональних «представництв» закладалась, і ми навіть розглядали її практичну реалізацію). Пункт «Ідеологія» я особливо виділяю для тих, хто досі вірить, що Юля ніколи не займалась розробкою ідеологічних засад своїх реформ. Кожен із цих розділів містив «проблеми» та «концепції». «Проблема» описувала якесь явище, що вимагало втручання чи реформування. Вона обов'язково мала тему або регіональну прив'язку. Це теоретично мало полегшити пошук нагальних проблем, наприклад, чиновниками або експертами. «Концепція» була більш складним документом, який містив рекомендації щодо вирішення якоїсь проблеми. До кожної «проблеми» можна було «під'єднати» кілька концепцій, а потім експертна рада мала їх розглянути і винести оцінку. Існував механізм постановки питання авторові (потім на основі цих питань формувався FAQ), а також експертові (ці питання групувались за концепціями - теж для полегшення роботи спеціаліста). Був іще окремий банк ідей, де можна було просто кинути ідею розробки «чогось там крутого», а також розділ «Матеріали», де можна було викладати статті - подібно до сучасної блогосфери.
Друга частина була моделлю парламентської демократії. Так вона, власне, і називалась - Електронна Демократія. Тут люди могли познайомитись із тим, як же влаштований законотворчий процес. Звертаю вашу особливу увагу: це був реальний спосіб навчити людей керувати державою - чи принаймні дати їм основи уявлень про механізм керування нею. Ті, хто по сайтах і форумах теоретизує про те, що треба, мовляв, населення просвіщати, вчити керувати державою, навіть і не думали про те, як це зробити практично. Юля - думала, залучала людей, які могли це зробити - і робили.
В «Електронній демократії» кожен користувач обов'язково належав до якоїсь «віртуальної партії». Партія мала виборного лідера, керівний склад і простих членів, яким керівництво могло ставити завдання і контролювати перебіг виконання через особливий механізм, який нині є чільною частиною систем мережевої групової роботи - наприклад, у CoTwee, або HootSuite (причому це суто західні аналоги, на вітчизняних теренах такого і близько нема). Користувачі могли об'єднуватися в «робочі групи» та «комітети», до яких могли входити члени різних «партій». Там теж були свої керівники. Робочі групи» займались окремими проблемами і виробляли законопроекти, а «комітети» ті законопроекти оцінювали. Законопроект міг подати й окремий користувач, але він усе одно потрапляв на «комітет». Далі законопроект голосувався: спочатку в першому читанні, потім постатейно, і нарешті - як остаточна редакція.
Не втримаюсь від сентиментальних спогадів. У наших проектах було створення на основі «робочих груп» єдиної схеми, яка б об'єднувала всі ланки - від постановки ідеї чи появи проблем аж до появи робочої групи та пакету законопроектів. Це був дуже амбіційний проект, фактично ми розробляли прототип системи, на три голови вищої за сучасну систему «Рада-номер-шкопирнадцять» (зауважмо, надворі був 2006 рік!). Із яким задоволенням ми сперечались про те, як саме ця єдина схема повинна працювати і виглядати! Малювали графіки, діаграми процесів, сушили голову над різними дрібничками... У мене досі збереглись тодішні мої записи, такі смішні, такі кострубаті на мій нинішній погляд уже оббитого практикою проектанта і програміста. Тоді інтернет був молодим, у мережі ще не розплодилося стільки тролів, а тому сайти виглядали як щось рідне. Як улюблений клуб, куди можна прийти і зайнятись своїм хобі... Я досі пам'ятаю своїх найкращих друзів звідти. З одним із них я згодом бачився на барикадах «податкового майдану» і під Печерським Судом. Решту життя розкидало по різних ресурсах, і сліди їх загубились.
Скільки ми написали статей, матеріалів, концепцій!.. Я перекладав англомовні статті на тему західної практики електронної демократії. Написав ґрунтовну статтю про коріння демократичної системи взагалі... А ще у нас на «Електронній Демократії» була сесійна зала. Там точилися дискусії щодо законопроектів і голосування. Спочатку ми домовлялись про спільний сеанс, переважно у вихідні. Тоді у мене вдома не було інтернету, він був тільки на роботі. Які химерні я вигадував причини, чому мені треба в суботу вийти на роботу!.. На мене шеф дивився як на повного йолопа: мовляв, у хлопця і так щодня роботи по вуха, а він іще у вихідні рветься працювати... Добре, що мене прикривала одна дівчина із бухгалтерії, яка теж була в курсі існування «Ідеальної країни»! Потім тамтешні програмісти зробили систему відкладеного голосування, щоб кожен міг проголосувати тоді, коли у нього виходить. Це було принципово, бо в нашій системі не можна було натискати кнопку «за того хлопця». Ставилась гранична дата і час голосування, і ми мали голосувати. Форумчанин під ніком Майк (він був лідером фракції) обдзвонював нас і своїм громовим голосом питався, чи ми проголосували, а чи байдики б'ємо. Списи ламали через кожну статтю законопроекту. Коли йшлося про бюджетне законодавство - буквально трупами лягали, відстоюючи ту чи іншу статтю витрат...
Це була модель реального законотворчого процесу. Не кафкіанського абсурду, який царить у стінах нашої реальної Ради, а справжнього законотворчого процесу. Школа реальної демократії. Ми жили там. Ми жили цим. Ось вона, ваша освіта широких мас, яка існувала і працювала у нас, в Україні. Беріть, вивчайте досвід, упроваджуйте!.. Але ж то створила «клята Юлька», а отже, воно «брудне», словом, некошерне...
Третій компонент - «Кадровий резерв» - являв собою статистичний портал, який збирав показники активності користувачів на «Ідеальній країні» та «Електронній демократії» та формував досьє. Тут можна було проглянути всі подані користувачем законопроекти, запропоновані ним «проблеми» чи «концепції», простежити його активність у повсякденній роботі: чи пише він статті, чи бере участь у голосуваннях... «Кадровий резерв» мав стати прототипом системи прямої демократії, яка б дозволяла оцінювати діяльність народних обранців, а у поєднанні із механізмом відкликання непутящого депутата стала б цінним інструментом прямої демократії. Але цього не сталося. Я тоді ще, пригадую, написав невеличку замітку для себе, в якій аналізував, які ж саме показники слід брати до уваги, які формули використовувати для підрахунку рейтингу, як визначати актив і при цьому не вписати туди гіперактивних тролів...
А потім «Ідеальна країна» померла.
Насправді вона померла задовго до того, як останнім відчайдушним ривком Юля сформувала на основі кращих концепцій «ІК» так званий «Український прорив». Смерть проекту почалась тоді, коли з майже восьми тисяч користувачів (я беру тих, у яких був хоч один пост, а не просто законсервований нік) - активу (себто тих, хто не побоявся деанонімізуватись і приїхати на зустріч із адміністрацією) набралось менше 20 осіб. А експертну раду для концепцій «ІК» ми так і не змогли зібрати і затвердити.
Ніхто просто не хотів працювати, за дуже рідкісним винятком. Спочатку піднялась тема про авторське право і виключне право на концепції (дуже важлива тема, сперечатись не буду, але, як показує практика, про авторське право найгучніше горлає той, вартість чиїх концепцій - близько нуля). Потім почали сваритись із приводу того, як з «Електронної демократії» закони мають передаватися в парламент - наче ми уже замістили систему «Рада» і взагалі все впровадили помахом чарівної палички. І тут з'ясувалось, що більшість на «ІК» і на «ЕД» прийшла задля того, щоб просто з інтернету смальнути в депутати. Проїхатись, так би мовити, на тендітних Юлиних плечах, і одним махом перестрибнути в ранг еліти. Тепер вони кричать, що їх Юля кинула, «брутально використавши» і вкравши їх надзвичайно цінні ідеї.
«ІК» помирала важко і страшно. В якийсь момент, коли вона перетворилась на звичайний стандартний форум на якомусь шаровому движку, я просто тихо звідти пішов. Я не міг дивитись на її смерть. Залишки «ІК» захопили спритники з «Інтернет-Партії» під проводом афериста Голуба і перепродали регіоналам. Але ті так і не зрозуміли, який скарб їм дістався на халяву, і попросту поламали його, тож тепер сайту не існує. Так само неграмотний варвар пускає на розтопку цінний фоліант, в якому містяться таємниці майстерності, бо нездатен його прочитати.
Але як кіт завжди шукає свої двері в літо посеред зими, коли за вікном дме завірюха, я досі шукаю свої двері в «Ідеальну Країну». Це був проект родом із майбутнього. Майбутнього, яке ми могли мати, могли своїми руками побудувати і жити в ньому. Але не схотіли. Нам більше хотілось в'язкого і тепленького болота - із нудним циклічним життям, із постійним перекладанням проблем на дітей, онуків і доброго дядечка. А Юлю, яка посміла бодай показати нам інше майбутнє, з високими технологіями, з малозрозумілими системами, заснованими на іще більш малозрозумілих поняттях, ми стягли вниз і з садистським задоволенням вмочаємо обличчям у багно. Щоб не сміла висовуватись. Щоб була як усі. Щоб не сміла показувати нам, таким дурненьким і дрібненьким, майбутнє і нашу власну неспроможність його осягнути.
Так і згадується роман Майкла Муркока «Се - людина», де Христос виявляється прибульцем із далекого майбутнього - прибульцем, якого розпинає розлючений натовп, нездатний зрозуміти, про що він розказує, і від цієї нездатності охоплений ще дужчою ненавистю до чужака, який сміє так вільно говорити, підкреслюючи їхню власну ницість та дріб'язковість...
Час від часу я виймаю свої тодішні записи і розкладаю навколо себе. Нині є чимало нових технологій. Те, що колись видавалось важким, стає легшим. Нові типи даних. Зв'язки між ними. Трансформації документів, динамічні посилання і транклюзії. Я відкриваю новий документ і починаю писати проект нової системи, яка поєднує потужність минулої із стрункістю та елегантністю сучасних технологій. «Електронна демократія-2» - це моя мрія.
Одного для я закінчу свій проект. Це буде великий документ, де буде розписано архітектуру, намічено шляхи реалізації та стисло описано основні інструменти. А потім я візьмуся до роботи. І тоді настане ще один день, коли система запрацює, і я нарешті знайду свої двері в Ідеальну Країну...
Вячеслав Ільченко
Джерело: Справжня варта