ПІСЛЯСЛОВО. Микола Пиняга
Originally posted by 4ornobile at ПІСЛЯСЛОВО. Микола Пиняга
9 березня 1945 року видалося зимним. На село Синявка понад самим кордоном з Україною, між Любачевим та Немировим, впав сніг.
Сільський секретар та кравець Микола Пиняга, майстерність якого визнавали навіть жиди у місті, сидів у хаті та робив чоботи. Його домівка причаїлася на самому краєчку села - так, що лінія ліса виходила на подвір’я (батько Миколи був лісним, то ж таке розташування було цілком природнім). Пинягова жінка Катерина вийшла була на двір, але згодом повернулася настрашена. «Стільки війська пішло тою стежкою, - розповіла вона. - Щось там буде».
Лиха година не забарилася: за 20 хвилин в селі запалали хати. На подвір’я Пиняг в’їхала фіра. «Збирайся! - наказав якийсь незнайомий поляк. - Давай курки!». Йому пояснили, що в селі вже була партизанка, і курок вже пограбували. Поляк чи то зжалівся, чи то мав собі на думці щось своє, але тоді наказав відчиняти хлів: «Йди, випускай бидло!»
Хати горіли все ближче і ближче. Запалало подвір’я миколиного брата. Заметушилися якісь люди у військовому і на подвір’ї Пиняг. Але тут прибіг якийсь поручник і наказав припинити підпали.
Микола розумів, до чого все йде. То ж наказав Катерині, котра на той час була вагітна, відмовитися від нього.
Самого ж Пинягу схопили, як сільского секретара, вивели на місточок через рівчак за селом і розстріляли - разом зі старостою. За компанію.
Вночи жінки позбирали тіла своїх побитих чоловіків, братів, синів, на санки, вирили, як могли, могили, та поховали. Точного місця поховання Пиняги ніхто не знає.
То була каральна акція польською сторони - невідомо, чи то була Армія Крайова, чи хтось инший - з метою настрахати місцеве українське населення та лишити без підтримки бандерівців, що начебто діяли в тамтешніх лісах. Було побито і місцевого священика, бо начебто десь хтось стріляв і поранив польских вояків.
З 200 дворів в селі вціліло хіба що з десяток. Втім, Синявка все одно доживала останні дні: наприкінці березня місцеве населення з крамом - хто що встиг взяти - було завантажене на фіри, потім - на залізницю і вивезене на українські землі. Хати і все, що лишилося, згодом було дощенту зруйноване поляками, аби й згадки українскьої на польских землях не лишалося. Зрубали і алею, висаджену колись дідом Миколою, котру в народі називали Пиняговою алеєю. Вціліло хіба що декілька надгробків, що, кажуть, і досі губляться в траві того, що колись було синявським цвинтарем.
Так загинув mur_myrka прадід.
Чорне.
ПиС: Останній син Пиняги Михайлик, народжений вже після його смерті (той самий, кого носила тоді Катерина), не прожив довго: у віці 9 місяців він захворів і помер, поки його на санчатах везли до лікаря.
9 березня 1945 року видалося зимним. На село Синявка понад самим кордоном з Україною, між Любачевим та Немировим, впав сніг.
Сільський секретар та кравець Микола Пиняга, майстерність якого визнавали навіть жиди у місті, сидів у хаті та робив чоботи. Його домівка причаїлася на самому краєчку села - так, що лінія ліса виходила на подвір’я (батько Миколи був лісним, то ж таке розташування було цілком природнім). Пинягова жінка Катерина вийшла була на двір, але згодом повернулася настрашена. «Стільки війська пішло тою стежкою, - розповіла вона. - Щось там буде».
Лиха година не забарилася: за 20 хвилин в селі запалали хати. На подвір’я Пиняг в’їхала фіра. «Збирайся! - наказав якийсь незнайомий поляк. - Давай курки!». Йому пояснили, що в селі вже була партизанка, і курок вже пограбували. Поляк чи то зжалівся, чи то мав собі на думці щось своє, але тоді наказав відчиняти хлів: «Йди, випускай бидло!»
Хати горіли все ближче і ближче. Запалало подвір’я миколиного брата. Заметушилися якісь люди у військовому і на подвір’ї Пиняг. Але тут прибіг якийсь поручник і наказав припинити підпали.
Микола розумів, до чого все йде. То ж наказав Катерині, котра на той час була вагітна, відмовитися від нього.
Самого ж Пинягу схопили, як сільского секретара, вивели на місточок через рівчак за селом і розстріляли - разом зі старостою. За компанію.
Вночи жінки позбирали тіла своїх побитих чоловіків, братів, синів, на санки, вирили, як могли, могили, та поховали. Точного місця поховання Пиняги ніхто не знає.
То була каральна акція польською сторони - невідомо, чи то була Армія Крайова, чи хтось инший - з метою настрахати місцеве українське населення та лишити без підтримки бандерівців, що начебто діяли в тамтешніх лісах. Було побито і місцевого священика, бо начебто десь хтось стріляв і поранив польских вояків.
З 200 дворів в селі вціліло хіба що з десяток. Втім, Синявка все одно доживала останні дні: наприкінці березня місцеве населення з крамом - хто що встиг взяти - було завантажене на фіри, потім - на залізницю і вивезене на українські землі. Хати і все, що лишилося, згодом було дощенту зруйноване поляками, аби й згадки українскьої на польских землях не лишалося. Зрубали і алею, висаджену колись дідом Миколою, котру в народі називали Пиняговою алеєю. Вціліло хіба що декілька надгробків, що, кажуть, і досі губляться в траві того, що колись було синявським цвинтарем.
Так загинув mur_myrka прадід.
Чорне.
ПиС: Останній син Пиняги Михайлик, народжений вже після його смерті (той самий, кого носила тоді Катерина), не прожив довго: у віці 9 місяців він захворів і помер, поки його на санчатах везли до лікаря.