Хлопець із зіркою на чолі
Було де не було, а на швидкій річці троє бідних сестер прали царську білизну. І говорили між собою:
- Якби мене взяв царський син, - сказала найстарша, - я б за три вечори нашила одежі на цілу державу.
- А я б йому дала такі три колоски пшениці, що мав би хліба на все царство, - похвалилася друга.
Тоді третя, наймолодша, обізвалася:
- Я б породила царевичу трьох синів: одного із сонцем на чолі, другого - з місяцем, третього - із зіркою
Царський слуга це підслухав і розповів царевичу. Задумався царевич. Дуже хотілося йому, щоб у його державі хліба та одежі було досить. Та з голови не виходила наймолодша сестра, що обіцяла незвичайних синів народити. І вирішив царевич на ній оженитися. Привів дівчину в палати, прибрав її гарно, і весілля відгуляли.
Раз поїхав молодий цар на полювання, а його жінці прийшов час родити. Прийшла баба-повитуха і каже:
- Царський закон такий, що коли цариця народжує вперше, їй зав’язують очі.
Молода цариця дала собі очі зав’язати і не бачила, що народила трьох близнят із сонцем, місяцем та зіркою на чолі.
Баба-повитуха підкинула в постіль трьох щенят, а хлопчиків викинула в порожній колодязь.
Як побачила цариця біля себе щенят, налякалася.
- А де мої діти? Я чула, як вони плакали.
- Тобі причулося, - відповідає повитуха. - Ти народила щенят, то вони скавучали.
Повернувся цар з полювання і біжить до породіллі. А баба-повитуха на порозі його зустрічає і каже:
- Наробила твоя жінка сорому на все царство. Породила тобі трьох псят.
Не повірив цар бабі і побіг до жінки. А біля неї в постелі троє щенят скавучить. Розсердився цар. Порадився з бабою-повитухою і наказав кинути свою жінку в порожній колодязь. А сам оженився знову, на бабиній доньці.
Три хлопчики - із сонцем, місяцем і зіркою на чолі - блукали попід землею і знайшли в колодязі свою матір. Відтоді часто приходили до неї, тішилися та пестилися.
Раз баба-повитуха побачила в колодязі світло. Згадала про царських близнят і камінням колодязь завалила. Тоді й на першу цареву жінку брилу скинула.
А хлопчик із зіркою на чолі якраз ішов від матері до братів. Прийшов, а вони камінням завалені. Повернувся до матері - теж колодязь брилою закритий.
Заплакав хлопчик і рушив попід землею в дорогу. Темно, а він собі зіркою присвічує. Коли бачить - десь далеко світиться. Пішов туди і на білий світ потрапив. Роздивляється - а серед річки чоловік стоїть і ніяк до берега дістатися не може.
Поклонився хлопчик, а чоловік питає:
- Чи далеко ти, синку, зібрався?
- Йду у світ шукати Правду.
- Як знайдеш її, то спитай, доки я буду у воді мокнути.
Іде хлопчик далі. А на полі горить великий вогонь і чоловік стоїть у полум’ї. Побачив хлопчика і питає:
- Куди ти, синку йдеш?
- Іду Правду шукати.
- Як знайдеш її, то спитай, доки мені мучитися в огні.
Пообіцяв хлопчик про все дізнатися і далі йде. Дійшов до моря, став коло води і попросив:
- Розступися мені, море, най на той бік перейду.
Море розступилося і спитало:
- Куди йдеш, дитинко?
- Правду шукати, - відповів малий мандрівник.
- Як знайдеш, то спитай, чому в мене лише велика риба, а малої немає.
Перейшов хлопчик море і далі помандрував. Прийшов на край світу, а там сидить старий дід з паличкою в руці.
- Куди йдеш, синку? - питає дід.
- Правду шукаю, та не можу знайти.
- Я є Правда. Сідай та розказуй, чому на долю нарікаєш.
Розповів хлопчик про матір та братів. Дід дав йому паличку і порадив:
- Вдариш нею по камінню, яким завалені мати та брати, і визволиш їх.
Хлопець уже хотів бігти додому, але здогадався:
- А чи не сказали б ви, дідику, що тому морю хибить, в котрому є лише велика риба, а малої немає?
- Мало б море і малу рибу, коли б воно втопило хоч одну людину, - відповів дід. - Але скажеш морю про це тоді, як на той бік перейдеш.
- А чи не сказали б ви, дідику, що то за чоловік серед вогню стоїть і доки він горітиме?
- Він ще тисячу літ горітеме, бо коли був попом, крав у людей і в корчмі пропивав. А тому, що у воді стоїть, скажеш: вічно буде мокнути, бо коли був корчмарем, воду у горілку підливав.
Подякував хлопець за поради і попрощався з дідом. Прийшов до моря і попросив:
- Море, розступися.
Море розступилося, а коли хлопець був посередині, спитало:
- А чи дізнався ти у Правди, чому в мене малої риби немає?
- Най перейду, тоді скажу, - відповів хлопчик. А як вийшов на берег, гукнув: - Не маєш малих рибок, бо жодної людини не втопило.
Море розгнівалося, але не могло хлопчика досягнути хвилями. Тому лише сердито забурчало:
- Щастя твоє, що раніше ти мені не сказав.
Пішов собі далі хлопчик. Чоловік, що горів у вогні, здалеку його пізнав і гукнув:
- Чи довго мені ще, синку, горіти?
- Ще тисячу літ. Бо крали у людей і пропивали, - відповів хлопчик.
А чоловікові, що мокнув у воді, сказав:
- Буде довіку там стояти, бо як були корчмарем, води в горілку доливали.
Прийшов хлопчик із зіркою на чолі до царських палат. Знайшов колодязь, в який кинули колись його і братів. Вдарив чарівною паличкою по камінню. Каміння розсипалося, і з колодязя вийшли брати - один із сонцем, другий з місяцем на чолі.
- Як довго ми спали, - здивувалися вони.
- Хтозна, скільки б ви ще спали коли б не ходив я шукати Правду, - відповів хлопчик із зіркою на чолі.
А тоді пішли всі троє до колодязя і визволили чарівною паличкою матір.
Перебували сяк-так сини з матір’ю між людьми. Хлопчики шапками чоло прикривали, аби ніхто не бачив, хто вони. А на Новий рік зібралися всі три брати до царських палат.
- Пресвітлий царю, чи дозволити вас повіншувати?
Цар наказав слузі прогнати хлопців. Слуга вдарив першого і збив йому з голови шапку. Нараз блиснуло ясне світло. Поки слуга опам’ятався, хлопчиків не було. Тоді він прийшов до царя і сказав:
- Пресвітлий царю, то якісь дивні хлопці. Ще можуть біди наробити. В одного з них я побачив на чолі сонце.
Подумав цар і наказав оголосити по всій країні, що той дістане велику нагороду, хто знайде цих трьох хлопчиків.
Довго шукали братів, а знайти не могли. Та якось один селянин побачив, що в його стогу світиться. Налякався, що солома загорілася. А коли прибіг, побачив трьох хлопчиків - із сонцем, місяцем та зіркою на чолі - і молоду жінку.
Розбудив їх чоловік і хоче вести до царя. А вони просять:
- Ліпше сам скажи цареві, що знайшов нас. Але так, щоб не чула цариця. Бо вона погубить нас.
Пішов селянин до царя і розповів, як знайшов трьох хлопчиків - із сонцем, місяцем та зіркою на чолі - і їхню матір
Зрадів цар і наказав усіх привести до себе.
Прийшли брати разом з матір’ю до царських палат. І розказав хлопчик із зіркою на чолі, як їх баба-повитуха хотіла погубити і як вони живими зосталися. Скликав тоді цар міністрів і радиться з ними:
- Коли чоловік загубить добрий ключ, дістане другий, гірший, а потім знайде старий - котрий він має собі залишити?
- Тільки кращий, старий, - відповіли міністри.
- Таке сталося зі мною, - каже цар. - Знайшов я свою першу жінку і снів своїх, то залишаються вони, по вашому розсуду, зі мною.
І наказав бабу та її доньку на терновом вогні спалити.
(Зап. Л. Дем’я від Т. Добош в с. Кольчиному Мукачівського р-ну Закарпатської обл. Чарівне серце: Закарпатські казки / Збір. та літ. опрац. Л. Дем’ян. - Ужгород, 1964. З живого джерела: Укр. нар. казки в записах, переказах та публікаціях укр. письменників / Упоряд. Л. Дунаєвської. - К., 1990. - С 270-274)
Валерій Войтович. Антологія українського міфу: У 3-х томах - Том 1