ПОМИЛКА. 2.Сім`я
Сім’я
- Так, все добре. Я був у школі, все з’ясував… Так, з ним теж побалакав. Тепер все буде добре: я за ним наглядатиму - тепер жодних прогулів. Ти ж розумієш - складний вік. Зараз десь сидить у своїй кімнаті…
По ту сторону телефонної трубки почулося тяжке зітхання, за ним слова:
- Він давно не приїздить, говорити зі мною теж не хоче? Може у нього щось трапилось?
- Це все підлітковість. Гормони… Він злий на весь світ, не бери у голову.
- Може й так… Я за ним скучила, перекажи це йому.
- Обов’язково. Ну все бувай.
Вона поклала трубку і знов зітхнула. Її думки перепліталися, плуталися в спробах віднайти першопричину цієї ситуації. Ясно було тільки одне: син сторониться її, уникає. Колись вони бачились на свята та канікули. Тепер і цих дорогоцінних днів не стало.
Сьогодні був вихідний, і в родині Метчелів панував відпочинок.
- Він хоч снідати спускався?
- Якщо вбігти на кухню, вхопити бутерброд, і мов буревій вбігти сходами знов до своєї кімнати - це поснідати - тоді так.
- Його дисципліна мене скоро виведе із себе, - зціпивши зуби, промовив Тоні.
- Годі тобі, йому важко зараз. Він ріс із мачухою, а тут ще й нова дитина. Мабуть, він почувається кинутим.
- Його ніхто ніколи не ображав, його люблять, Марта дзвонить майже кожного дня. А він наче скеля - ні з нами, ні з нею говорити не хоче. Дістав. Все, на наступних вихідних він їде до матері!
- Може хоча б поговориш із ним, - майже благала Енні.
- Авжеж поговорю, я йому детально поясню, як він має себе поводити. Мені треба з’їздити до кількох господарських магазинів - нарешті відремонтую свій байк. Відпочивай люба. Якщо цей телепень, - він підняв пальця до гори, - спуститься, скажи, щоб нікуди не йшов - дочекався мене.
- Добре. Вечеря буде о шостій.
Настала тиша. Енні поглянула на годинника - скоро мала з’явитися викладачка з йоги. Тепер, під час вагітності, Енні вирішила більше часу витрачати на себе і малюка. Вона сама виросла сиротою - і знає, як воно буди занедбаним, лишатися без уваги і опіки. Тому своїй дитині вона вирішила дати найкраще.
Почувся гуркіт - сходами спускався Піт, прямуючи до виходу на двір.
- Стій, батько просив тебе дочекатися його: він має розмову до тебе. Ти ж знаєш, його краще не злити.
З яскраво вираженим відчуттям невдоволення на обличчі, Піт попрямував знову на гору - до своєї кімнати.
- Ти образився за те, що він накричав на тебе за ситуацію у школі? Чи це щось інше? - друге питання вона мовила тихіше. - Може справа в мені, може ти на мене злишся, чи на дитину?
- Я радий за вас і вашу дитину, якщо ти про це. Батько сказав, що відправить мене на пів року до матері, щоб вона підтягла мої знання: вона ж в нас науковець. Може ви просто здихатися мене хочете? Спочатку мати, тепер я вже і вам не потрібен. Ви б просто сказали, що у вас нова іграшка - я б і сам пішов. Тільки не треба це все так гарно прикрашати! У матері мені робити нічого. До кінця школи лишилося не багато - потім піду працювати і винайму житло.
- Піте, любий, мені доже шкода, що ти такої думки про нас, про свого батька. Він на справді спантеличений: ти прогулюєш школу, вчишся геть погано. Він хоче просто тобі допомогти. І врешті решт він хоче, щоб ти з матір’ю спілкувався. Ви маєте ладити - вона тебе теж любить. Ніхто не відправляє тебе, бо ти зайвий: ми хочемо як краще.
- Всі завжди ліпше за мене знають, як мені буде краще. Може мені самому вже час вирішувати?
- Ти вважаєш, що поганий результат у школі - це для тебе краще?
- Це ж лише школа. Всі прогулюють школу, - він потупив очі.
- Ні не всі. В тебе по переду ще коледж. Якщо ти вважаєш себе дорослим - то маєш над цим задумуватись. Хочеш самостійно приймати рішення - то обери факультет, до якого вступатимеш. Піти якимсь різноробом - ось, як ти бачиш свою самостійність? Ми ніколи нічого тобі не забороняли. Чому саме зараз ти йдеш проти нас? І викинь назавжди думку, що ти нам не потрібен, що ти нам набрид. Я любила і люблю тебе як рідного сина. Хіба я робила тобі щось погане?
- Я не кажу, що ти зробила щось погане. Ти дуже хороша. Я просто не хочу змін.
Енні підійшла до нього ближче и пригорнула.
- Всі бояться змін, але без них наше життя ніщо. Ми народжуємося, вчимося, шукаємо роботу, одружуємося, народжуємо дітей - життя - постійні зміни. Ця дитина, - вона поклала руку на свій живіт, - не заміна тобі, це твоя частка, твій брат, який любитиме тебе, як і ми.
- Можна мені запропонувати ім’я для нього?
- Звичайно, це і твоя участь, - вона розсміялася. - Тільки пообіцяй, що закінчиш цей рік з хорошими оцінками, щоб вступити до коледжу.
- Я постараюся, - відповів Піт.
Тоні повернувся майже під саму вечерю.
- Тепер цей кінь на ходу, - збуджено вимовив він.
- Невже? Довгих три місяці не минули даремно.
- Де Піт?
- У своїй кімнаті. Все добре, ми з ним поговорили. Йому зараз не варто їхати до матері: це його гнітить, наче ми його женемо.
- Що за маячня? Він прекрасно знає, що в нього є і батько і матір, яку він інколи навідує, бо живе зі мною. Що має думати Марта? Що його тут нікуди не пускають? Їм треба бачитися. Це просто його дурні примхи. Не їй же сюди приїздити.
- Я не проти…
- Я проти! Ти і так героїня: не багато мачух так добре ладять з пасинками. Одинадцять років ти ростиш його наче рідного. Терпіти присутність Марти - це вже занадто.
Піт спустився повечеряти з сім’єю в очікуванні беззаперечного батьківського слова.
- Твої шкільні оцінки нікуди не годяться. Тебе не візьме жоден коледж.
- Я знаю, я все виправлю.
- Щоб в тебе було менше спокус на відпочинок і більше вільного часу - поїдеш до матері на тиждень. Повчишся і заодно з нею побачишся.
Гримаса байдужості не сходила з обличчя Піта. Він різко кинув ложку, яку тримав у руці:
- Я ж все одно не маю права вибору. Дякую за вечерю, - він підвівся із-за столу і попрямував на гору.
- Ти маєш право вибору: навчання і кар’єра чи робота на смітнику! - слова розбилися об спину Піта, який так і не обернувся.
Гуркіт мотору не давав Піту здрімнути - він крутився у своєму пасажирському кріслі від незручності. Автобус різко повернув праворуч і яскраве сонячне проміння осліпило його. Він відсмикнув шторку і дістав плеєр. Піт намагався не думати, куди він зараз прямує, і що він там робитиме. Все давно змінилося. Коли він був маленьким хлопчиком - він не розумів того, що відбувається: в нього були тато і мама, які просто жили нарізно. Була ще й третя - дуже добра тьотя. Він не знав, як до неї ставитися, але вона його любила. І він прийняв цю любов, він прийняв цю сім’ю. З дорослішанням до нього почало приходити своє розуміння, своє осмислення такої життєвої розстановки речей. Він почав розмежовувати для себе близькі відносини і відносини вимушені до близькості. Багато речей він не міг пояснити, але оцінював вчинки і їх наслідки по-своєму.
Довгих дві години минули. Він вийшов на автобусній зупинці Денвера. Його зустрів вологий неприємний вітер. Йти було не довго - «дім його дитинства» знаходився за два квартали.
У квартирі його зустріла тиша. Із вітальні вибігла Матильда і прилинула до його ноги. Піт скинув дорожню сумку з плеча, в ту ж мить відчинились вхідні двері.
- Ой, Піте, ти вже тут? А я за свіжим хлібом на сніданок ходила. - Вона завмерла. - Ти тут… Як я рада. Ну проходь. Зараз я зроблю свіжих тостів - поснідаємо разом.
- Я не голодний, - відсік Піт. Але щоб заповнити німу паузу він додав, - але тости я люблю.
- Ну, куди ти хочеш сходити? Все таки сьогодні субота…, - допитувалась Марта за сніданком.
- Хіба у вас тут є куди піти… Я ж не маленький, щоб йти на атракціони і їсти солодку вату, чим ти розважала мене колись.
- Пробач, я зовсім не продумала наші з тобою вихідні. Я навіть не знаю, чим займаються хлопці в твоєму віці.
- Авжеж, от якби у тебе був син мого віку…
Вона змовкла. Це були найболючіші докори, які вона по совісті заробила.
- Гаразд, пробач. Не переймайся, в мене вистачає завдань зі школи - мені треба багато чого підтягнути.
- Тут по сусідству живе хлопець твого віку, пам’ятаєш? Роберт. Може б ви куди разом сходили?
- По твоєму це так просто робиться? «Привіт, Роберт, давай з тобою дружити.» Ми ж не у пісочниці граємось. Я ж сказав - не переймайся, я знайду собі завдання, - знову відрізав Піт.
Марта вимила посуд, прибрала на кухні - це все, чим вона звичайно займалася на вихідних. Піт був на горі: втомившись з дороги, він вирішив поспати. Марта сіла на диван і ввімкнула телевізор - йшов якийсь фільм. Вона покликала Матильду і теж майже задрімала. Раптом ввімкнулась реклама: йшлося про якусь місцеву виставку нью-йоркського митця. Марта остаточно прокинулася, дотягнулася до телефонної слухавки і набрала вказаний номер. За хвилину два квитки на виставку незвичайних виробів ручної роботи були заброньовані на її ім’я.
За весь день Піт так і не виходив із своєї кімнати. Марта приготувала вечерю і вирішила покликати сина. Вона тихо постукала у двері - там почувся шурхіт.
- Я зайнятий!
- Я хотіла покликати на вечерю…
- Буду через кілька хвилин.
От і тепер їй ні на мить не вдається вникнути в його життя. Там, за зачиненими дверима, існує його відокремлене від неї життя - їй там ніколи не буде місця. Як би вона не намагалася їх відчинити - їй вже це не дозволено.
- Я замовила квитки на виставку творів ручної роботи одного нью-йоркського митця.
- Угу, - байдуже відгукнувся Піт.
- Я замовила їх для нас… Батько казав, що ти любиш майструвати, тому…
- Я ж казав: не треба мене розважати. Якщо тобі так цього хочеться - я сходжу з тобою, але лише один раз.
- Чудово, вона відкривається завтра.
Марта засинала сьогодні напівщасливою. Вона майже рік не бачила сина, а тепер він йде з нею на виставку. Це звичайно глобально нічого не змінює, але може це стане початком налагодження їх відносин.
Ранок був звично весняним: прохолодний вітерець, вже осмілівше сонце, рідкий, але голосний спів пташок. Дорога до виставочного залу була мовчазною: на всі її питання Піт примудрявся відповідати в два слова і знову замовкати.
Виставка кишіла народом: молодь у кедах, чоловіки в образі «вільного художника», інколи зустрічалися і подружні пари з дітьми. Витвори були зроблені у стилі «індастріал»: металеві скульптури, хаотично розмальовані, чи прикрашені «творчим непотребом». Марта була науковцем, тому для неї завжди була важлива корисна сторона тої, чи іншої справи. Тому вбачити якийсь сенс у цих метафоричних виробах їй було важко. Але більше всього їй подобалося спостерігати за реакцією свого сина: кожен витвір визивав у нього певну емоцію і примушував замислитися. Потім він зупинився біля невеличкої групи студентів, яким, очевидно мистецтвознавець, пояснював певні принципи і мету цього творчого замислу. Його зацікавленість була очевидною. До дому вони зібралися години через три.
- Ну як? - знову завела розмову Марта.
- Це варте було витраченого вихідного.
- Може з’їмо по піці?
- Давай, - меланхолічно відповів Піт.
Вони звернули за ріг і зайшли до піцерії.
- Я не бачила тебе майже рік, може розкажеш хоч щось із свого життя.
- Ну про школу ти знаєш. Батькові дали новий клас. Енні вагітна - ось і всі новини.
- Все це я чула від батька. Може про щось особисте?
- Тільки після тебе: чому ти від мене відмовилася?
Шматок відкушеної піци став Марті комом у горлі.
- Ти все ніяк не можеш повірити, що я старалася для тебе? Я хотіла зробити краще…
- То отак ти уявляла собі наші кращі відносини: зустрітися через рік і не знати про що говорити?
- А якби ти лишився зі мною, ти б теж саме пред'являв батькові?
- Батько то інше: багато татусів кидають своїх дітей, але щоб матері. Мати повинна бути ближче до дитини.
- Я думала, що хлопчикові краще зростати з батьком. Я хотіла, щоб ти міг з ним ділитися всім, чим би не зміг поділитися зі мною. Я віддала тебе у повноцінну сім'ю.
- У тому то й справа ти віддала мене у чужу сім'ю, де я міг би стати зайвим. Я б ще зрозумів, якби ти влаштувала своє власне життя, але ти всі ці роки прожила одна. Тобі так подобається самотність?
- Ти навіть не уявляєш, з яким жахом я засинаю всі ці роки, бо знаю: завтра я прокинусь, а поруч не буде нікого, і так безкінечно.
- Хіба у цьому хтось винен, окрім тебе?
- Я не думала за своє благополуччя, я переживала лише за тебе.
- Але виховували мене чомусь чужі люди.
- Ти був з батьком!
- Це твоя довічна відмазка… Я ніколи не зрозумію, чого ти намагалася домогтися.
- Хіба це схоже на улаштування особистого життя: спочатку пішла одна найдорожча мені людина, а потім я віддала другу.
- То може тобі потрібно було, щоб він повернувся до тебе через мене?
- Це маячня! - Марта тяжко зітхнула і перевела подих. - В мене не вистачає сил з тобою сперечатися… Я знала, що він ніколи не повернеться, але любов моя до нього нікуди не поділася, навіть через стільки років, та вона тут ні до чого, на мій вчинок це не вплинуло.
- Тоді де сенс всьому цьому?
- Я намагаюся тобі пояснити - ти мене не чуєш.
- По-твоєму, я ось так просто повинен закрити очі на твій вчинок, прийняти все це, як це сприймаєш ти. Вибач, але будь я на твоєму місці - я б так не вчинив.
- Ти не на моєму місці. Повір: май я зараз ще один шанс - я б зробила все інакше. Як би я тільки знала, яку ціну мені доведеться заплатити.
- Легко зробити якусь дурницю, а потім просто вибачатися, наче ти хотів як краще. Як би світ жив цим - цивілізація би зникла. Усі робили, що заманеться - а потім просто просили вибачення. Тому нас і лякають позаземним пеклом, щоб хоч якось втримати.
- Я не боюся пекла, якщо я його заслужила - хай так і буде.
- Я не про це. Ти вчинила, як тобі було завгодно, просто визнай це. Перестань прикривати це маскою «як краще». Кожна людина має право вчинити, як вона вважає за потрібне, лишень це не шкодило оточуючим. Взагалі то мені це життя не скалічило. Тому пекло тобі не світить. Просто ти мені стала чужою. І це ти маєш зрозуміти.
- Давай розуміти один одного.
- Ти не даєш мені інших реальних пояснень, а в ці я слабо вірю. Тому кожен лишиться при свої думці. - З цими словами він підвівся із-за стола і попрямував до виходу. - Я піду пройдуся, - слова, що він кинув на прощання.
Мартиному розпачу, здавалося, не було кінця: «Що, що вона мала робити? Нагримати на нього, але за що? Він же за, великим рахунком, правий. Який же він все таки розумник - сперечатися з ним важко. Мабуть, він стане великою людиною. Головне йому зараз не звернути на хибний шлях. Але її він не слухатиме - вся надія на Тоні: він зростив з нього сильного борця. Але це тільки пів дороги - попереду коледж. А вона навіть не знає, до якого факультету він збирається вступати». Знову розпач…
На вулиці стало дуже холодно: пронизливий вітер наче тріпав її душу. Вона хутко заскочила у квартиру, де було дуже темно. Вона роздяглася і пройшла на кухню, увімкнула світло - скрізь панувала тиша. Марта піднялася до Пітової кімнати - знов тиша - його не було.
Минуло не менше двох годин перш ніж Піт з’явився на порозі квартири. У коридорі почувся шурхіт, на який з вітальні вийшла Марта.
- На дворі глуха ніч. Де ти був? - це питання вона розтягла по словам, щоб стримати свій крик, але водночас передати свій відчай.
- О, тебе нарешті почало щось хвилювати?
- Де ти був? - не змінюючи настрою повторила Марта.
- Одинадцять років тебе це питання не хвилювало - а зараз на тобі - я став тобі цікавим…
- Ти, ти… п’яний? - ледве не криком вигукнула вона.
- Облиш, - він махнув рукою в її бік - цей невпевнений рух підтвердив здогадку Марти відносно його стану. - Ми з сусідом трохи випили пива - ти ж сама хотіла, щоб ми з ним подружилися.
- Ти ще дитина! Алкоголь - заборонена для тебе річ!
- Пиво - це не алкоголь. Думаєш, я вперше його спробував? І чого тебе це турбує?
- Тому що ти - мій син, і я забороняю тобі робити такі речі! - на цю гучну промову у відповідь вона почула лише саркастичний смішок.
- Годі корчити з себе прилежну матусю - ти мене давно не знаєш: не знаєш, що я роблю, чим займаюсь - я не про цей випадок. Тому ти не маєш права говорити мені про заборони і норми. Сама казала, що гадки не маєш, чим займаються хлопці мого віку.
- Я сумніваюся, що саме цим.
- Тобі цього ніколи вже не дізнатися! Твоя думка вже ніколи не буде мені цікавою - тому просто припини це.
- Ні, це ти припини! Батько б теж не був у захваті від твого стану. Боже, ти на ногах не стоїш!
- Що побіжиш йому докладати? Ти ні з чим справитися не можеш - все вішаєш на нього. Я пішов спати.
- Ні, стій! Ми не договорили. Батька тут не має - і тут ти під моїм контролем. Я - мати, хай, що б ти про це не думав - я не дозволю тобі занапащати себе! Тому більше це не повториться!
- Посадиш мене під домашній арешт?
- Якщо треба…
- Я не сидітиму тут, як якась собака - я і так приїхав сюди не з своєї волі...
Марта закусила губу і підвела мокрі очі у гору, щоб хоч якось стримати свої емоції.
- Якщо ти надалі збираєшся себе так поводити - то повертайся назад. Твоєї волі я не ламатиму - я тебе ніколи силоміць тут не тримала.
- От і добре.
Після цих слів їй було більше нічого сказати, вона розвернулася і попрямувала назад до вітальні. Через кілька секунд залунав дзвінок телефону. Піт, який ще досі, порпався у коридорі підняв слухавку.
- Ало. Так це Піт. Що в тебе з голосом? Чому ти плачеш? Так, я слухаю тебе, я спокійний. Та що таке, скажи вже мені! - кілька секундна пауза, - це що - жарт?! Що це все означає?! Не може бути… Я зараз же виїжджаю! - сильний удар телефонної слухавки об апарат. Марта одразу вибігла після почутих слів.
- Що трапилося? Куди ти збираєшся?
Мовчазний шурхіт у відповідь. Піт сидів на стільці, одягаючи кеди. Потім підвився під супровід німого питання у очах Марти.
- Хто дзвонив? - вже напівкриком допитувалася вона.
Піт схопив куртку, зупинившись у самих дверей, підвів очі, в яких застиг тупий жах:
- Тато… він розбився…на смерть… - після цих слів він хутко вибіг на двір і швидко зник у темній вулиці. Марта впала на стілець. Секундний ступор - а потім годинна істерика - шалена, безжалісна. Вона задихалась у ній, але і знаходила відраду у цей відчайдушний момент.
- Так, все добре. Я був у школі, все з’ясував… Так, з ним теж побалакав. Тепер все буде добре: я за ним наглядатиму - тепер жодних прогулів. Ти ж розумієш - складний вік. Зараз десь сидить у своїй кімнаті…
По ту сторону телефонної трубки почулося тяжке зітхання, за ним слова:
- Він давно не приїздить, говорити зі мною теж не хоче? Може у нього щось трапилось?
- Це все підлітковість. Гормони… Він злий на весь світ, не бери у голову.
- Може й так… Я за ним скучила, перекажи це йому.
- Обов’язково. Ну все бувай.
Вона поклала трубку і знов зітхнула. Її думки перепліталися, плуталися в спробах віднайти першопричину цієї ситуації. Ясно було тільки одне: син сторониться її, уникає. Колись вони бачились на свята та канікули. Тепер і цих дорогоцінних днів не стало.
Сьогодні був вихідний, і в родині Метчелів панував відпочинок.
- Він хоч снідати спускався?
- Якщо вбігти на кухню, вхопити бутерброд, і мов буревій вбігти сходами знов до своєї кімнати - це поснідати - тоді так.
- Його дисципліна мене скоро виведе із себе, - зціпивши зуби, промовив Тоні.
- Годі тобі, йому важко зараз. Він ріс із мачухою, а тут ще й нова дитина. Мабуть, він почувається кинутим.
- Його ніхто ніколи не ображав, його люблять, Марта дзвонить майже кожного дня. А він наче скеля - ні з нами, ні з нею говорити не хоче. Дістав. Все, на наступних вихідних він їде до матері!
- Може хоча б поговориш із ним, - майже благала Енні.
- Авжеж поговорю, я йому детально поясню, як він має себе поводити. Мені треба з’їздити до кількох господарських магазинів - нарешті відремонтую свій байк. Відпочивай люба. Якщо цей телепень, - він підняв пальця до гори, - спуститься, скажи, щоб нікуди не йшов - дочекався мене.
- Добре. Вечеря буде о шостій.
Настала тиша. Енні поглянула на годинника - скоро мала з’явитися викладачка з йоги. Тепер, під час вагітності, Енні вирішила більше часу витрачати на себе і малюка. Вона сама виросла сиротою - і знає, як воно буди занедбаним, лишатися без уваги і опіки. Тому своїй дитині вона вирішила дати найкраще.
Почувся гуркіт - сходами спускався Піт, прямуючи до виходу на двір.
- Стій, батько просив тебе дочекатися його: він має розмову до тебе. Ти ж знаєш, його краще не злити.
З яскраво вираженим відчуттям невдоволення на обличчі, Піт попрямував знову на гору - до своєї кімнати.
- Ти образився за те, що він накричав на тебе за ситуацію у школі? Чи це щось інше? - друге питання вона мовила тихіше. - Може справа в мені, може ти на мене злишся, чи на дитину?
- Я радий за вас і вашу дитину, якщо ти про це. Батько сказав, що відправить мене на пів року до матері, щоб вона підтягла мої знання: вона ж в нас науковець. Може ви просто здихатися мене хочете? Спочатку мати, тепер я вже і вам не потрібен. Ви б просто сказали, що у вас нова іграшка - я б і сам пішов. Тільки не треба це все так гарно прикрашати! У матері мені робити нічого. До кінця школи лишилося не багато - потім піду працювати і винайму житло.
- Піте, любий, мені доже шкода, що ти такої думки про нас, про свого батька. Він на справді спантеличений: ти прогулюєш школу, вчишся геть погано. Він хоче просто тобі допомогти. І врешті решт він хоче, щоб ти з матір’ю спілкувався. Ви маєте ладити - вона тебе теж любить. Ніхто не відправляє тебе, бо ти зайвий: ми хочемо як краще.
- Всі завжди ліпше за мене знають, як мені буде краще. Може мені самому вже час вирішувати?
- Ти вважаєш, що поганий результат у школі - це для тебе краще?
- Це ж лише школа. Всі прогулюють школу, - він потупив очі.
- Ні не всі. В тебе по переду ще коледж. Якщо ти вважаєш себе дорослим - то маєш над цим задумуватись. Хочеш самостійно приймати рішення - то обери факультет, до якого вступатимеш. Піти якимсь різноробом - ось, як ти бачиш свою самостійність? Ми ніколи нічого тобі не забороняли. Чому саме зараз ти йдеш проти нас? І викинь назавжди думку, що ти нам не потрібен, що ти нам набрид. Я любила і люблю тебе як рідного сина. Хіба я робила тобі щось погане?
- Я не кажу, що ти зробила щось погане. Ти дуже хороша. Я просто не хочу змін.
Енні підійшла до нього ближче и пригорнула.
- Всі бояться змін, але без них наше життя ніщо. Ми народжуємося, вчимося, шукаємо роботу, одружуємося, народжуємо дітей - життя - постійні зміни. Ця дитина, - вона поклала руку на свій живіт, - не заміна тобі, це твоя частка, твій брат, який любитиме тебе, як і ми.
- Можна мені запропонувати ім’я для нього?
- Звичайно, це і твоя участь, - вона розсміялася. - Тільки пообіцяй, що закінчиш цей рік з хорошими оцінками, щоб вступити до коледжу.
- Я постараюся, - відповів Піт.
Тоні повернувся майже під саму вечерю.
- Тепер цей кінь на ходу, - збуджено вимовив він.
- Невже? Довгих три місяці не минули даремно.
- Де Піт?
- У своїй кімнаті. Все добре, ми з ним поговорили. Йому зараз не варто їхати до матері: це його гнітить, наче ми його женемо.
- Що за маячня? Він прекрасно знає, що в нього є і батько і матір, яку він інколи навідує, бо живе зі мною. Що має думати Марта? Що його тут нікуди не пускають? Їм треба бачитися. Це просто його дурні примхи. Не їй же сюди приїздити.
- Я не проти…
- Я проти! Ти і так героїня: не багато мачух так добре ладять з пасинками. Одинадцять років ти ростиш його наче рідного. Терпіти присутність Марти - це вже занадто.
Піт спустився повечеряти з сім’єю в очікуванні беззаперечного батьківського слова.
- Твої шкільні оцінки нікуди не годяться. Тебе не візьме жоден коледж.
- Я знаю, я все виправлю.
- Щоб в тебе було менше спокус на відпочинок і більше вільного часу - поїдеш до матері на тиждень. Повчишся і заодно з нею побачишся.
Гримаса байдужості не сходила з обличчя Піта. Він різко кинув ложку, яку тримав у руці:
- Я ж все одно не маю права вибору. Дякую за вечерю, - він підвівся із-за столу і попрямував на гору.
- Ти маєш право вибору: навчання і кар’єра чи робота на смітнику! - слова розбилися об спину Піта, який так і не обернувся.
Гуркіт мотору не давав Піту здрімнути - він крутився у своєму пасажирському кріслі від незручності. Автобус різко повернув праворуч і яскраве сонячне проміння осліпило його. Він відсмикнув шторку і дістав плеєр. Піт намагався не думати, куди він зараз прямує, і що він там робитиме. Все давно змінилося. Коли він був маленьким хлопчиком - він не розумів того, що відбувається: в нього були тато і мама, які просто жили нарізно. Була ще й третя - дуже добра тьотя. Він не знав, як до неї ставитися, але вона його любила. І він прийняв цю любов, він прийняв цю сім’ю. З дорослішанням до нього почало приходити своє розуміння, своє осмислення такої життєвої розстановки речей. Він почав розмежовувати для себе близькі відносини і відносини вимушені до близькості. Багато речей він не міг пояснити, але оцінював вчинки і їх наслідки по-своєму.
Довгих дві години минули. Він вийшов на автобусній зупинці Денвера. Його зустрів вологий неприємний вітер. Йти було не довго - «дім його дитинства» знаходився за два квартали.
У квартирі його зустріла тиша. Із вітальні вибігла Матильда і прилинула до його ноги. Піт скинув дорожню сумку з плеча, в ту ж мить відчинились вхідні двері.
- Ой, Піте, ти вже тут? А я за свіжим хлібом на сніданок ходила. - Вона завмерла. - Ти тут… Як я рада. Ну проходь. Зараз я зроблю свіжих тостів - поснідаємо разом.
- Я не голодний, - відсік Піт. Але щоб заповнити німу паузу він додав, - але тости я люблю.
- Ну, куди ти хочеш сходити? Все таки сьогодні субота…, - допитувалась Марта за сніданком.
- Хіба у вас тут є куди піти… Я ж не маленький, щоб йти на атракціони і їсти солодку вату, чим ти розважала мене колись.
- Пробач, я зовсім не продумала наші з тобою вихідні. Я навіть не знаю, чим займаються хлопці в твоєму віці.
- Авжеж, от якби у тебе був син мого віку…
Вона змовкла. Це були найболючіші докори, які вона по совісті заробила.
- Гаразд, пробач. Не переймайся, в мене вистачає завдань зі школи - мені треба багато чого підтягнути.
- Тут по сусідству живе хлопець твого віку, пам’ятаєш? Роберт. Може б ви куди разом сходили?
- По твоєму це так просто робиться? «Привіт, Роберт, давай з тобою дружити.» Ми ж не у пісочниці граємось. Я ж сказав - не переймайся, я знайду собі завдання, - знову відрізав Піт.
Марта вимила посуд, прибрала на кухні - це все, чим вона звичайно займалася на вихідних. Піт був на горі: втомившись з дороги, він вирішив поспати. Марта сіла на диван і ввімкнула телевізор - йшов якийсь фільм. Вона покликала Матильду і теж майже задрімала. Раптом ввімкнулась реклама: йшлося про якусь місцеву виставку нью-йоркського митця. Марта остаточно прокинулася, дотягнулася до телефонної слухавки і набрала вказаний номер. За хвилину два квитки на виставку незвичайних виробів ручної роботи були заброньовані на її ім’я.
За весь день Піт так і не виходив із своєї кімнати. Марта приготувала вечерю і вирішила покликати сина. Вона тихо постукала у двері - там почувся шурхіт.
- Я зайнятий!
- Я хотіла покликати на вечерю…
- Буду через кілька хвилин.
От і тепер їй ні на мить не вдається вникнути в його життя. Там, за зачиненими дверима, існує його відокремлене від неї життя - їй там ніколи не буде місця. Як би вона не намагалася їх відчинити - їй вже це не дозволено.
- Я замовила квитки на виставку творів ручної роботи одного нью-йоркського митця.
- Угу, - байдуже відгукнувся Піт.
- Я замовила їх для нас… Батько казав, що ти любиш майструвати, тому…
- Я ж казав: не треба мене розважати. Якщо тобі так цього хочеться - я сходжу з тобою, але лише один раз.
- Чудово, вона відкривається завтра.
Марта засинала сьогодні напівщасливою. Вона майже рік не бачила сина, а тепер він йде з нею на виставку. Це звичайно глобально нічого не змінює, але може це стане початком налагодження їх відносин.
Ранок був звично весняним: прохолодний вітерець, вже осмілівше сонце, рідкий, але голосний спів пташок. Дорога до виставочного залу була мовчазною: на всі її питання Піт примудрявся відповідати в два слова і знову замовкати.
Виставка кишіла народом: молодь у кедах, чоловіки в образі «вільного художника», інколи зустрічалися і подружні пари з дітьми. Витвори були зроблені у стилі «індастріал»: металеві скульптури, хаотично розмальовані, чи прикрашені «творчим непотребом». Марта була науковцем, тому для неї завжди була важлива корисна сторона тої, чи іншої справи. Тому вбачити якийсь сенс у цих метафоричних виробах їй було важко. Але більше всього їй подобалося спостерігати за реакцією свого сина: кожен витвір визивав у нього певну емоцію і примушував замислитися. Потім він зупинився біля невеличкої групи студентів, яким, очевидно мистецтвознавець, пояснював певні принципи і мету цього творчого замислу. Його зацікавленість була очевидною. До дому вони зібралися години через три.
- Ну як? - знову завела розмову Марта.
- Це варте було витраченого вихідного.
- Може з’їмо по піці?
- Давай, - меланхолічно відповів Піт.
Вони звернули за ріг і зайшли до піцерії.
- Я не бачила тебе майже рік, може розкажеш хоч щось із свого життя.
- Ну про школу ти знаєш. Батькові дали новий клас. Енні вагітна - ось і всі новини.
- Все це я чула від батька. Може про щось особисте?
- Тільки після тебе: чому ти від мене відмовилася?
Шматок відкушеної піци став Марті комом у горлі.
- Ти все ніяк не можеш повірити, що я старалася для тебе? Я хотіла зробити краще…
- То отак ти уявляла собі наші кращі відносини: зустрітися через рік і не знати про що говорити?
- А якби ти лишився зі мною, ти б теж саме пред'являв батькові?
- Батько то інше: багато татусів кидають своїх дітей, але щоб матері. Мати повинна бути ближче до дитини.
- Я думала, що хлопчикові краще зростати з батьком. Я хотіла, щоб ти міг з ним ділитися всім, чим би не зміг поділитися зі мною. Я віддала тебе у повноцінну сім'ю.
- У тому то й справа ти віддала мене у чужу сім'ю, де я міг би стати зайвим. Я б ще зрозумів, якби ти влаштувала своє власне життя, але ти всі ці роки прожила одна. Тобі так подобається самотність?
- Ти навіть не уявляєш, з яким жахом я засинаю всі ці роки, бо знаю: завтра я прокинусь, а поруч не буде нікого, і так безкінечно.
- Хіба у цьому хтось винен, окрім тебе?
- Я не думала за своє благополуччя, я переживала лише за тебе.
- Але виховували мене чомусь чужі люди.
- Ти був з батьком!
- Це твоя довічна відмазка… Я ніколи не зрозумію, чого ти намагалася домогтися.
- Хіба це схоже на улаштування особистого життя: спочатку пішла одна найдорожча мені людина, а потім я віддала другу.
- То може тобі потрібно було, щоб він повернувся до тебе через мене?
- Це маячня! - Марта тяжко зітхнула і перевела подих. - В мене не вистачає сил з тобою сперечатися… Я знала, що він ніколи не повернеться, але любов моя до нього нікуди не поділася, навіть через стільки років, та вона тут ні до чого, на мій вчинок це не вплинуло.
- Тоді де сенс всьому цьому?
- Я намагаюся тобі пояснити - ти мене не чуєш.
- По-твоєму, я ось так просто повинен закрити очі на твій вчинок, прийняти все це, як це сприймаєш ти. Вибач, але будь я на твоєму місці - я б так не вчинив.
- Ти не на моєму місці. Повір: май я зараз ще один шанс - я б зробила все інакше. Як би я тільки знала, яку ціну мені доведеться заплатити.
- Легко зробити якусь дурницю, а потім просто вибачатися, наче ти хотів як краще. Як би світ жив цим - цивілізація би зникла. Усі робили, що заманеться - а потім просто просили вибачення. Тому нас і лякають позаземним пеклом, щоб хоч якось втримати.
- Я не боюся пекла, якщо я його заслужила - хай так і буде.
- Я не про це. Ти вчинила, як тобі було завгодно, просто визнай це. Перестань прикривати це маскою «як краще». Кожна людина має право вчинити, як вона вважає за потрібне, лишень це не шкодило оточуючим. Взагалі то мені це життя не скалічило. Тому пекло тобі не світить. Просто ти мені стала чужою. І це ти маєш зрозуміти.
- Давай розуміти один одного.
- Ти не даєш мені інших реальних пояснень, а в ці я слабо вірю. Тому кожен лишиться при свої думці. - З цими словами він підвівся із-за стола і попрямував до виходу. - Я піду пройдуся, - слова, що він кинув на прощання.
Мартиному розпачу, здавалося, не було кінця: «Що, що вона мала робити? Нагримати на нього, але за що? Він же за, великим рахунком, правий. Який же він все таки розумник - сперечатися з ним важко. Мабуть, він стане великою людиною. Головне йому зараз не звернути на хибний шлях. Але її він не слухатиме - вся надія на Тоні: він зростив з нього сильного борця. Але це тільки пів дороги - попереду коледж. А вона навіть не знає, до якого факультету він збирається вступати». Знову розпач…
На вулиці стало дуже холодно: пронизливий вітер наче тріпав її душу. Вона хутко заскочила у квартиру, де було дуже темно. Вона роздяглася і пройшла на кухню, увімкнула світло - скрізь панувала тиша. Марта піднялася до Пітової кімнати - знов тиша - його не було.
Минуло не менше двох годин перш ніж Піт з’явився на порозі квартири. У коридорі почувся шурхіт, на який з вітальні вийшла Марта.
- На дворі глуха ніч. Де ти був? - це питання вона розтягла по словам, щоб стримати свій крик, але водночас передати свій відчай.
- О, тебе нарешті почало щось хвилювати?
- Де ти був? - не змінюючи настрою повторила Марта.
- Одинадцять років тебе це питання не хвилювало - а зараз на тобі - я став тобі цікавим…
- Ти, ти… п’яний? - ледве не криком вигукнула вона.
- Облиш, - він махнув рукою в її бік - цей невпевнений рух підтвердив здогадку Марти відносно його стану. - Ми з сусідом трохи випили пива - ти ж сама хотіла, щоб ми з ним подружилися.
- Ти ще дитина! Алкоголь - заборонена для тебе річ!
- Пиво - це не алкоголь. Думаєш, я вперше його спробував? І чого тебе це турбує?
- Тому що ти - мій син, і я забороняю тобі робити такі речі! - на цю гучну промову у відповідь вона почула лише саркастичний смішок.
- Годі корчити з себе прилежну матусю - ти мене давно не знаєш: не знаєш, що я роблю, чим займаюсь - я не про цей випадок. Тому ти не маєш права говорити мені про заборони і норми. Сама казала, що гадки не маєш, чим займаються хлопці мого віку.
- Я сумніваюся, що саме цим.
- Тобі цього ніколи вже не дізнатися! Твоя думка вже ніколи не буде мені цікавою - тому просто припини це.
- Ні, це ти припини! Батько б теж не був у захваті від твого стану. Боже, ти на ногах не стоїш!
- Що побіжиш йому докладати? Ти ні з чим справитися не можеш - все вішаєш на нього. Я пішов спати.
- Ні, стій! Ми не договорили. Батька тут не має - і тут ти під моїм контролем. Я - мати, хай, що б ти про це не думав - я не дозволю тобі занапащати себе! Тому більше це не повториться!
- Посадиш мене під домашній арешт?
- Якщо треба…
- Я не сидітиму тут, як якась собака - я і так приїхав сюди не з своєї волі...
Марта закусила губу і підвела мокрі очі у гору, щоб хоч якось стримати свої емоції.
- Якщо ти надалі збираєшся себе так поводити - то повертайся назад. Твоєї волі я не ламатиму - я тебе ніколи силоміць тут не тримала.
- От і добре.
Після цих слів їй було більше нічого сказати, вона розвернулася і попрямувала назад до вітальні. Через кілька секунд залунав дзвінок телефону. Піт, який ще досі, порпався у коридорі підняв слухавку.
- Ало. Так це Піт. Що в тебе з голосом? Чому ти плачеш? Так, я слухаю тебе, я спокійний. Та що таке, скажи вже мені! - кілька секундна пауза, - це що - жарт?! Що це все означає?! Не може бути… Я зараз же виїжджаю! - сильний удар телефонної слухавки об апарат. Марта одразу вибігла після почутих слів.
- Що трапилося? Куди ти збираєшся?
Мовчазний шурхіт у відповідь. Піт сидів на стільці, одягаючи кеди. Потім підвився під супровід німого питання у очах Марти.
- Хто дзвонив? - вже напівкриком допитувалася вона.
Піт схопив куртку, зупинившись у самих дверей, підвів очі, в яких застиг тупий жах:
- Тато… він розбився…на смерть… - після цих слів він хутко вибіг на двір і швидко зник у темній вулиці. Марта впала на стілець. Секундний ступор - а потім годинна істерика - шалена, безжалісна. Вона задихалась у ній, але і знаходила відраду у цей відчайдушний момент.