уроки фотографії з Текілою
Урок 4. Цеховые проблемы
О некоторых морально-этических и психологических проблемах. Ведь искусство - это не только путь в рай, но и дорога в ад.
1. Трудно и страшно снимать на улице. Как? Выхватить фотоаппарат и в лоб снять, или как-нибудь незаметно?.. А вдруг усекут и глаз натянут на одно место или еще что. Для некоторых уличная съемка недоступна из-за простого комплекса оголенного фотоаппарата. Это все равно, что штаны снять посреди Крещатика или юбку задрать там же...
Тихо! Пробуйте снимать маленькими камерами, вплоть до мыльниц. У "Олимпуса" есть подходящие. Постепенно придут и смелость, и мастерство. Если вас заметили, обезоруживайте улыбкой и поскорее смывайтесь.
2. Если ребенок тонет или горит в пожаре дом, или кого-то убивают на ваших глазах... Снимать или спасать? Я так скажу: спасая, снимать. Но если честно, каждый этот выбор делает сам. Иногда лучше снять, а иногда и спасти. Был такой редкий по наглости американский фотограф Виджи. Он делал и то, и другое и умер счастливым классиком.
3. Отношение к коллегам. Мне по долгу службы приходилось общаться со многими выдающимися мастерами. Я отметил в них одно качество: бескрайнее добродушие. Поэтому и мир им открыт, и разные измерения… И душа их постигает самые сложные образы и смыслы. Они одновременно "в, над, вне, с..." И я видел, как общаются Виткин и Аведон, Ньютон и студенты арльской школы, Сальгадо и фотолюбители из Брно. Братья по цеху, вот что я скажу. Вот был такой Иисус Христос, так он про отношение к друг другу, т.е. к работам товарищей по цеху, правильные вещи говорил. Так вот, я просто знаю одну закономерность. Злость - это пошлость, а пошлость, хоть и уют души, но приводит к размягчению мозгов и умерщвлению творческих способностей, к абсолютной ограниченности. Человек, не способный вместить в себя весь мир и принять его таким, как он есть, - не способен и на широкие жесты в области творения. Об этом еще Леонардо писал, и дальнейшая история подтвердила его мысли. Есть еще вопросы личной позиции, идеологии, гуманизма. Но это не отрицает всего выше сказанного. Злость и хамство - не инструменты познания миров, а каждый автор есть мир, космос.
Рекомендации:
Читать Коран, Веды, Библию, учителей Дао, поклониться Шиве, купаться в естественных водоемах, заняться любовью, наблюдать закаты и рассветы, не есть мяса неделю, взобраться Эверест, прыгнуть с парашютом и улыбнуться врагу. Художник держит вселенную в руках, а она может и взорваться.
Урок 4
Практичне виконання
Халепа. Халепа в тому, що з першим пунктом уроку клопотів в мене нема.
Я живу у Львові. Процент людей з фотоапаратами наголо в нас такий високий,
що жменька не фотографів давно перестала реагувати на постійне клацання затворів допитливо докучливих циклопів - світлописців.
Спочатку, ясно, було якесь відчуття незручності від того що в тебе в руках засіб наглого втручання і реєстрації плину життя зовсім незнайомих людей, але воно швидко заглушилося відносною безкарністю процесу і ейфорією від одноосібного посідання двовимірних світів, що утворюються при кожному натиску кнопки спуску. Та ще й недорогий телевик, допоміг подолати паростки таких комплексів. Проте він давно лежить без діла бо дуже скоро я спробував, і мені сподобалось працювати впритул. Тут виникає певна колізія - ти ніяк не можеш знати, яким саме було місце зйомки, живі істоти, предмети та події на цьому місці до твоєї появи. Сам факт твого перебування в певній точці простору/часу змінює її. А можливо і створює цю точку і все що в ній діється. Звідси напрошується висновок, що будь яка фотографіє є не тільки авто-портретною але і постановочною. Якщо Творець наділив свої творіння здатністю творити, то встидатися зафіксувати, скріпити і покласти створене тобою напівпрозоре полотно реальностей/нереальностей, на матеріальний носій є безглуздим і смішним. Фіксація дозволяє спокійно зробити спробу зрозуміти створене, бо різниця між нами і Творцем полягає в тому, що Він знає що робить, а нам тільки видається, що ми знаємо що робимо. Тому наполегливо вчуся зливатися з місцем, об’єктом/об’єктами і темою так щоб дати можливість їм максимально знівелювати мене та виступити в головних ролях. Це діло вимагає купи вільного часу, повної концентрації та ідеального внутрішнього балансу. Є ще інший спосіб, коли ти приходиш і покидаєш місце зйомки так швидко, що реальність не встигає змінитися. Тут потрібна кришталево чиста аура для вибору правильної траєкторії руху, гостре периферійне бачення для знаходження енергетичних згустків та рефлекторна поведінка під час зйомки. Самими лютими ворогами при виконання таких технік є поспіх і нерішучість. Кадр відбувається лише долю секунди - не встигнеш впіймати, він так і залишиться в твоїй голові, що аж ніяк не слугуватиме доказом його існування для інших. (Ги-ги! Написати таке дуже просто, виконати, принаймні мені, ніколи не вдається. Але я не покидаю спроб.) Така от декларація суб’єктивізму …
Декілька раз попробував всілякі шпигунські методи - зовсім не сподобалося. Поки тебе не завербували до розвідки, будь ласкавий працювати чесно, відверто і відкрито, без лицемірства. Якщо так не виходить, краще не знімати взагалі .
Був один випадок, коли не зміг підійти до людини і зробити фото. Хотів, але не зміг. Сидів я собі в пообідню пору на літньому майданчику в «Старих мурах», в Артима, сьорбав каву, курив папіроску і спостерігав потоки туристів. Люди, що створювали ці потоки, були явно стомлені красотами нашого міста і перенасичені байками своїх поводирів. Основна їх увага концентрувалася на тому, щоб не відстати від своєї групи. Чоловіки мріяли про пиво і покинуті на батьківщині рідний диван та телевізор, жінки роздратовано прикрикували на дітей, які дуже активно не встидалися показувати, що їм вже давно остогиділо ходити в стаді, закоханим парам було все одно де бути закоханими - аби швидше добратися до будь-якої, бажано м’якої та усамітненої, горизонтальної площини. Найсумлінніші (переважно одинокі жіночки за сорок на чолі з нежонатим чолов’ягою за п’ятдесят) представники цього допитливого виду людської раси тісно обступивши місцевого краєзнавця, ще не втрачали надію запам’ятати всі ті дати і факти, що лилися на них з самого ранку. Вони пильно вдивлялися в рот своєму гідові, після чого слідували поглядом за його розмашистими вказівними жестами, які могли стосуватися доброї третини архітектурних об’єктів Львова, занесених до спадщини ЮНЕСКО і напружено пробували зв’язати в одне почуте і побачене. Через мить робили вигляд людини якій відкрилися всі тайни буття, ретельно відклацували ті тайни (табличку над брамою, облуплений барельєф на фасаді чи покоцану скульптуру на бляклому фоні неба) і поспішали до нових відкриттів. Місце однієї групи займала інша і все повторювалося з початку. Та ось цей вялоплинний потік почав наштовхуватись на якусь перешкоду, інертно реагувати, та невдоволено обходити її. Причиною таких змін став невисокий молодий чоловік який явно бачив те, на що інші тільки дивилися. Він перебував у зміщеному на долю секунди/міліметра/кута вимірі, де відбувалися відомі тільки йому захоплюючі події, і ясна річ, фотографував їх. Але якась незграбність у поведінці фотографа бентежила. Перехожі весь час заступали цю згорблену постать і я ніяк не міг зрозуміти причини його дивних маніпуляцій з камерою. Тож встав з-за столика, підійшов ближче і зрозумів - в нього не було пальців. З долонь виходили лише короткі обрубки фаланг. Двома руками він дбайливо зняв кришку з об’єктива, лівою підхопив апарат і праву зверху поклав на спуск. Болюче/пронизливо/зворушливо. Кадр йому не йшов, він відпустив камеру, вона повисла на шийному ремені, долонями повернув кільце зума, незручно вивернувши голову знову припав до видошукача. Я теж потягнувся до свого апарата. І тут він відчув ще чиюсь, чужу присутність у своєму світикові - мою. Підвів погляд, побачив мене, відмітив наявність мого наміру, подивився на свої руки, потім мені в очі. Докору такої сили, я ще не зустрічав. Між нами проходили люди, але цей візуально ментальний зв'язок струною проходив крізь них. З того часу пройшло добрих пів року, але цей погляд і донині проходить крізь час. Його власник залишив вічно свіжу зарубку на моїй совісті, а сам повернувся і пішов геть, так і не зробивши свого кадру. Мені і сьогодні так само соромно, як і в той день.
Що до третього пункту, то думаю (майже впевнений) , що ті направду великі люди роблять своє діло не для того щоб похизуватися тим що роблять його краще, чи інакше як всі. Не так давно я почав підозрювати що фотографія/література/живопис/скульптура/і вся інша хрень є всього лиш інструментом і продуктом, дорогою і ціллю, засобом і способом самопізнання. Ми є всім і все є нами. Космос кожному і задаром. (Сьогодні, між іншим, день космонавтики). В кожного є свій Гагарін, і кожен має право відправити його туди - до незвіданих просторів, нових відкриттів, прекрасних знахідок, гірких розчарувань і смертельних поразок. Все там. (Тамтарарам). Але хтось вигадує закони гравітації, складає карти, гадає на кавовій гущі і безупинно розробляє детальні маршрути мандрівок. Інші витрачають сили і кладуть життя на боротьбу з правилами, розбивають голови об скелі доказів, ховаються за високими мурами розчарування і зневіри, і в кінці кінців стають найвірнішими супутниками перших. Причиною таких перепитій є страх. Страх, заглянувши в свій космос побачити там жахливих монстрів, або, що ще страшніше не побачити там нічого. Страх породжує злість або апатію. Агресія - улюблена донька злості, регресія - апатії. Тільки одиниці мають сміливість безоглядно відірватися від землі і помандрувати до невідомого. Вони не обтяжені баластом забобонів та страхів. Їх душі вільні. Їх кораблі повертаються з повними трюмами скарбів, або не повертаються взагалі. З їх слів записують Біблії та Корани. А ми голосно співаємо їм хвалебних гімнів, тихо витягуючи з-за пазухи липкий ніж заздрощів.
Студент заочник
Ярослав Тимчишин.
О некоторых морально-этических и психологических проблемах. Ведь искусство - это не только путь в рай, но и дорога в ад.
1. Трудно и страшно снимать на улице. Как? Выхватить фотоаппарат и в лоб снять, или как-нибудь незаметно?.. А вдруг усекут и глаз натянут на одно место или еще что. Для некоторых уличная съемка недоступна из-за простого комплекса оголенного фотоаппарата. Это все равно, что штаны снять посреди Крещатика или юбку задрать там же...
Тихо! Пробуйте снимать маленькими камерами, вплоть до мыльниц. У "Олимпуса" есть подходящие. Постепенно придут и смелость, и мастерство. Если вас заметили, обезоруживайте улыбкой и поскорее смывайтесь.
2. Если ребенок тонет или горит в пожаре дом, или кого-то убивают на ваших глазах... Снимать или спасать? Я так скажу: спасая, снимать. Но если честно, каждый этот выбор делает сам. Иногда лучше снять, а иногда и спасти. Был такой редкий по наглости американский фотограф Виджи. Он делал и то, и другое и умер счастливым классиком.
3. Отношение к коллегам. Мне по долгу службы приходилось общаться со многими выдающимися мастерами. Я отметил в них одно качество: бескрайнее добродушие. Поэтому и мир им открыт, и разные измерения… И душа их постигает самые сложные образы и смыслы. Они одновременно "в, над, вне, с..." И я видел, как общаются Виткин и Аведон, Ньютон и студенты арльской школы, Сальгадо и фотолюбители из Брно. Братья по цеху, вот что я скажу. Вот был такой Иисус Христос, так он про отношение к друг другу, т.е. к работам товарищей по цеху, правильные вещи говорил. Так вот, я просто знаю одну закономерность. Злость - это пошлость, а пошлость, хоть и уют души, но приводит к размягчению мозгов и умерщвлению творческих способностей, к абсолютной ограниченности. Человек, не способный вместить в себя весь мир и принять его таким, как он есть, - не способен и на широкие жесты в области творения. Об этом еще Леонардо писал, и дальнейшая история подтвердила его мысли. Есть еще вопросы личной позиции, идеологии, гуманизма. Но это не отрицает всего выше сказанного. Злость и хамство - не инструменты познания миров, а каждый автор есть мир, космос.
Рекомендации:
Читать Коран, Веды, Библию, учителей Дао, поклониться Шиве, купаться в естественных водоемах, заняться любовью, наблюдать закаты и рассветы, не есть мяса неделю, взобраться Эверест, прыгнуть с парашютом и улыбнуться врагу. Художник держит вселенную в руках, а она может и взорваться.
Урок 4
Практичне виконання
Халепа. Халепа в тому, що з першим пунктом уроку клопотів в мене нема.
Я живу у Львові. Процент людей з фотоапаратами наголо в нас такий високий,
що жменька не фотографів давно перестала реагувати на постійне клацання затворів допитливо докучливих циклопів - світлописців.
Спочатку, ясно, було якесь відчуття незручності від того що в тебе в руках засіб наглого втручання і реєстрації плину життя зовсім незнайомих людей, але воно швидко заглушилося відносною безкарністю процесу і ейфорією від одноосібного посідання двовимірних світів, що утворюються при кожному натиску кнопки спуску. Та ще й недорогий телевик, допоміг подолати паростки таких комплексів. Проте він давно лежить без діла бо дуже скоро я спробував, і мені сподобалось працювати впритул. Тут виникає певна колізія - ти ніяк не можеш знати, яким саме було місце зйомки, живі істоти, предмети та події на цьому місці до твоєї появи. Сам факт твого перебування в певній точці простору/часу змінює її. А можливо і створює цю точку і все що в ній діється. Звідси напрошується висновок, що будь яка фотографіє є не тільки авто-портретною але і постановочною. Якщо Творець наділив свої творіння здатністю творити, то встидатися зафіксувати, скріпити і покласти створене тобою напівпрозоре полотно реальностей/нереальностей, на матеріальний носій є безглуздим і смішним. Фіксація дозволяє спокійно зробити спробу зрозуміти створене, бо різниця між нами і Творцем полягає в тому, що Він знає що робить, а нам тільки видається, що ми знаємо що робимо. Тому наполегливо вчуся зливатися з місцем, об’єктом/об’єктами і темою так щоб дати можливість їм максимально знівелювати мене та виступити в головних ролях. Це діло вимагає купи вільного часу, повної концентрації та ідеального внутрішнього балансу. Є ще інший спосіб, коли ти приходиш і покидаєш місце зйомки так швидко, що реальність не встигає змінитися. Тут потрібна кришталево чиста аура для вибору правильної траєкторії руху, гостре периферійне бачення для знаходження енергетичних згустків та рефлекторна поведінка під час зйомки. Самими лютими ворогами при виконання таких технік є поспіх і нерішучість. Кадр відбувається лише долю секунди - не встигнеш впіймати, він так і залишиться в твоїй голові, що аж ніяк не слугуватиме доказом його існування для інших. (Ги-ги! Написати таке дуже просто, виконати, принаймні мені, ніколи не вдається. Але я не покидаю спроб.) Така от декларація суб’єктивізму …
Декілька раз попробував всілякі шпигунські методи - зовсім не сподобалося. Поки тебе не завербували до розвідки, будь ласкавий працювати чесно, відверто і відкрито, без лицемірства. Якщо так не виходить, краще не знімати взагалі .
Був один випадок, коли не зміг підійти до людини і зробити фото. Хотів, але не зміг. Сидів я собі в пообідню пору на літньому майданчику в «Старих мурах», в Артима, сьорбав каву, курив папіроску і спостерігав потоки туристів. Люди, що створювали ці потоки, були явно стомлені красотами нашого міста і перенасичені байками своїх поводирів. Основна їх увага концентрувалася на тому, щоб не відстати від своєї групи. Чоловіки мріяли про пиво і покинуті на батьківщині рідний диван та телевізор, жінки роздратовано прикрикували на дітей, які дуже активно не встидалися показувати, що їм вже давно остогиділо ходити в стаді, закоханим парам було все одно де бути закоханими - аби швидше добратися до будь-якої, бажано м’якої та усамітненої, горизонтальної площини. Найсумлінніші (переважно одинокі жіночки за сорок на чолі з нежонатим чолов’ягою за п’ятдесят) представники цього допитливого виду людської раси тісно обступивши місцевого краєзнавця, ще не втрачали надію запам’ятати всі ті дати і факти, що лилися на них з самого ранку. Вони пильно вдивлялися в рот своєму гідові, після чого слідували поглядом за його розмашистими вказівними жестами, які могли стосуватися доброї третини архітектурних об’єктів Львова, занесених до спадщини ЮНЕСКО і напружено пробували зв’язати в одне почуте і побачене. Через мить робили вигляд людини якій відкрилися всі тайни буття, ретельно відклацували ті тайни (табличку над брамою, облуплений барельєф на фасаді чи покоцану скульптуру на бляклому фоні неба) і поспішали до нових відкриттів. Місце однієї групи займала інша і все повторювалося з початку. Та ось цей вялоплинний потік почав наштовхуватись на якусь перешкоду, інертно реагувати, та невдоволено обходити її. Причиною таких змін став невисокий молодий чоловік який явно бачив те, на що інші тільки дивилися. Він перебував у зміщеному на долю секунди/міліметра/кута вимірі, де відбувалися відомі тільки йому захоплюючі події, і ясна річ, фотографував їх. Але якась незграбність у поведінці фотографа бентежила. Перехожі весь час заступали цю згорблену постать і я ніяк не міг зрозуміти причини його дивних маніпуляцій з камерою. Тож встав з-за столика, підійшов ближче і зрозумів - в нього не було пальців. З долонь виходили лише короткі обрубки фаланг. Двома руками він дбайливо зняв кришку з об’єктива, лівою підхопив апарат і праву зверху поклав на спуск. Болюче/пронизливо/зворушливо. Кадр йому не йшов, він відпустив камеру, вона повисла на шийному ремені, долонями повернув кільце зума, незручно вивернувши голову знову припав до видошукача. Я теж потягнувся до свого апарата. І тут він відчув ще чиюсь, чужу присутність у своєму світикові - мою. Підвів погляд, побачив мене, відмітив наявність мого наміру, подивився на свої руки, потім мені в очі. Докору такої сили, я ще не зустрічав. Між нами проходили люди, але цей візуально ментальний зв'язок струною проходив крізь них. З того часу пройшло добрих пів року, але цей погляд і донині проходить крізь час. Його власник залишив вічно свіжу зарубку на моїй совісті, а сам повернувся і пішов геть, так і не зробивши свого кадру. Мені і сьогодні так само соромно, як і в той день.
Що до третього пункту, то думаю (майже впевнений) , що ті направду великі люди роблять своє діло не для того щоб похизуватися тим що роблять його краще, чи інакше як всі. Не так давно я почав підозрювати що фотографія/література/живопис/скульптура/і вся інша хрень є всього лиш інструментом і продуктом, дорогою і ціллю, засобом і способом самопізнання. Ми є всім і все є нами. Космос кожному і задаром. (Сьогодні, між іншим, день космонавтики). В кожного є свій Гагарін, і кожен має право відправити його туди - до незвіданих просторів, нових відкриттів, прекрасних знахідок, гірких розчарувань і смертельних поразок. Все там. (Тамтарарам). Але хтось вигадує закони гравітації, складає карти, гадає на кавовій гущі і безупинно розробляє детальні маршрути мандрівок. Інші витрачають сили і кладуть життя на боротьбу з правилами, розбивають голови об скелі доказів, ховаються за високими мурами розчарування і зневіри, і в кінці кінців стають найвірнішими супутниками перших. Причиною таких перепитій є страх. Страх, заглянувши в свій космос побачити там жахливих монстрів, або, що ще страшніше не побачити там нічого. Страх породжує злість або апатію. Агресія - улюблена донька злості, регресія - апатії. Тільки одиниці мають сміливість безоглядно відірватися від землі і помандрувати до невідомого. Вони не обтяжені баластом забобонів та страхів. Їх душі вільні. Їх кораблі повертаються з повними трюмами скарбів, або не повертаються взагалі. З їх слів записують Біблії та Корани. А ми голосно співаємо їм хвалебних гімнів, тихо витягуючи з-за пазухи липкий ніж заздрощів.
Студент заочник
Ярослав Тимчишин.