Малоросійська Україна
Этот пост можно прочитать на русском языке
Шостий, завершальний пост із серії публікацій "Націоналізація українського козацтва в XVII-XVIII ст.".
Перший див. Вступ
Другий див. Козацька Русь
Третій див. Виклик сарматизму
Четвертий див. Між Варшавою і Москвою
П'ятий див. Хозарський міф
Козацька автономія мала різноманітні назви, на що, зокрема, вказував у "Розмові Великоросії з Малоросією" Семен Дивович, вклавши у вуста Малоросії такі слова: "Від давніх козарів рід веду і начало, / І назв у мене було спочатку немало". У XVII-XVIII ст. у позначенні Гетьманщини конкурували такі назви, як Русь, Військо Запорозьке, Мала Русь/Росія та Україна. Поступово залишаються найуживаніші терміни "Мала Русь" і "Україна".
"Україна малоросійська", як її подекуди називав Самуїл Величко, сприяла формуванню нової ідентичності, яка і в соціальному, і в територіальному відношенні була значно вужчою за руську ідентичність авторів Переяслава і Гадяча. Вона мала майже виключно козацькі риси, винесла за свої рамки некозацький елемент і поглинула, прикривши собою, відокремлену ідентичність "покозаченої" шляхти. У географічному відношенні звуження відбулося як за рахунок Білорусі, так і земель Правобережжя. Ідея Русі-України по обох берегах Дніпра була актуальною для козацької еліти часів Руїни, але вже за Івана Мазепи саме територія лівобережних полків стала географічною прив'язкою нової української (козацько-малоросійської) ідентичності.
Після Полтавської катастрофи 1709 року малоросійство виявилося єдиною офіційно можливою формою політичної ідеології в козацькій автономії. Хоча післяполтавські твори старшини ще містили в собі елементи хозарської міфології, але в них уже домінували ідеї малоросійського циклу, що підкреслювали лояльність козацької автономії по відношенню до Російської імперії. За відсутності інших офіційно дозволених альтернатив, малоросійство стало ідеологічною оболонкою для захисту небагатьох автономних прав і привілеїв, що збереглися в Гетьманщині після Полтави.
Яскравим символом нової епохи та нової політичної орієнтації козацької старшини став відроджений і реформований у післяполтавську епоху культ гетьмана Богдана Хмельницького, викликаний потребами козацької еліти. Однією з ключових рис тогочасної малоросійської ідентичності був її "леґалістичний" характер, пов'язаний зі збереженням і захистом особливих прав Війська Запорозького / Малої Русі / України як територіальної автономії. Ці права, що визначалися "статтями" між царським урядом і кожним наступним лівобережним гетьманом від часів Богдана Хмельницького, постійно урізалися Москвою, а згодом Санкт-Петербургом і потребували постійного захисту з боку козацької еліти. Символом захисту цих прав і важливою складовою малоросійської свідомості загалом і став ідеалізований героїчний образ Богдана Хмельницького.
В умовах постійного урізання автономних прав Гетьманщини "статті" Хмельницького та його час неминуче набували в очах козацької старшини образу "золотого віку". Ця тенденція посилилася в умовах фронтального наступу на автономні права Гетьманщини після Полтавської поразки. Зміна офіційної політики Санкт-Петербурга після смерті Петра I та видання 1727 р. новим імператором Петром II указу про відновлення гетьманського уряду та інших посад в Україні згідно з "договором Богдана Хмельницького" сприяли зміцненню культу Хмельницького.
Автори другої половини XVIII ст. ще раз переглядають історію козацько-московських стосунків і знаходять нові аргументи для захисту старовинних прав і свобод Малоросії та навіть повертаються до ідей "гадяцького циклу". Модель польського державного устрою, що базувалася на ідеї держави двох народів, з певними модифікаціями переноситься українськими інтелектуалами XVIII ст. на російський імперський ґрунт. Тепер Дивович намагається сприймати як рівного партнера у спільній державі не Польщу, а Росію-Великоросію. Він вкладає в уста Малоросії такі слова, адресовані Великоросії:
Так ми з тобою рівні й одне складаємо,
Одному, не двом государям присягаємо, -
Чому вважаю тебе рівною собі.
Спосіб мислення, бачення майбутнього козацької державності та формулювання власної ідентичності, заявлений українськими авторами Гадяча, надовго пережив своїх творців. Щоправда, якщо руська еліта XVI ст. визначала себе в категоріях gente Roxolanus, natione polonus, то ідентичність їхніх нащадків другої половини XVIII ст. може бути визначена за етнічним походженням як малоросійська, а за своєю державно-політичною орієнтацією як "всеросійська". Козацька еліта доклала чимало зусиль для того, щоб "всеросійські" - загальноімперські культура, мова та ідентичність включали якомога більше малоросійських рис. Цей процес, що виявився зрештою доволі успішним, викликав ревниве ставлення політичної еліти козацької автономії до монопольного права великоросів на вживання терміну "Росія". Той самий Дивович вустами Малоросії звертався до її великоросійської "співрозмовниці": "Знаю, що ти Росія, та й я так звусь".
Тенденція відстоювання прав на "вкрадені" великоросами назву та ідентичність яскраво проявилася в "Історії Русів" - історико -політичному трактаті початку XIX ст. і лебединій пісні козацької старшини. Як можна судити з її тексту, нащадки старшинських родів Лівобережжя вважали самих себе, а не росіян справжніми русами. Боротьба за право на цей родовід означала "повернення" козацької еліти до відкинутої колись руської ідентичності. Щоправда, повернення це відбувалося за абсолютно інших обставин, а зміст нової руської ідентичності мав абсолютно інше наповнення. Територіально-географічно ця ідентичність мала включати вже не тільки українську етнічну територію та Білорусь, а й колишню Московщину - Росію. Соціально вона нівелювала окрему станову ідентичність козацької старшини і розчиняла її в рамках ширшої ідентичності всеросійського дворянства. Знадобилося нове покоління "будителів" України, щоб викликати до життя і по-новому вжити козацький елемент у створенні сучасної української нації.
Висновок
Міфологізація козацької спадщини та козацької минувшини у ХІХ і значною мірою у ХХ ст. стала важливим чинником у процесі формування сучасної національної свідомості українців. Образи козаків та їхніх ватажків були присутні у великій кількості поезій та прозових творів поетів і письменників-романтиків середини та другої половини XIX ст. Сучасна українська література успішно дебютувала в козацькому вбранні "Енеїди" Івана Котляревського. "Тiï слави козацької повік не забудемо", - закликав читачів батько української нації Тарас Шевченко. Для нього, як і для багатьох його сучасників, а особливо поціновувачів і послідовників, образ козака був квінтесенцією всього національного, українського. У козацькій епосі українські романтики вбачали "золотий вік" своєї нації й успішно використовували козацьку спадщину як націєтворчий міф для формування спільної історичної та національної ідентичності у вихідців із віддалених у просторі та розділених державними кордонами українських земель.
Упродовж ХІХ ст. термін "Україна», що застосовувався до цього часу майже виключно для позначення території колишньої козацької автономії (термін "Західна Україна" в середині ХІХ ст. означав Правобережжя), поширився на більшість етнічних українських земель. Разом із ним поширився й образ нового національного героя - українського козака. Ці тенденції повною мірою відбилися в тексті національного гімну України, написаного вихідцем із Гетьманщини Павлом Чубинським (1863). Гімн закликав до боротьби українців з усієї етнічної української території, апелюючи при цьому до пов'язаної майже винятково з Гетьманщиною козацької традиції: "Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону / I покажемо, що ми, браття, козацького роду".
Характерно, що об'єднавча сила козацької минувшини виявилася настільки потужною, що змогла здолати не лише державні кордони імперій, а й також і віковічно існуючі конфесійні перепони. Сучасна позаконфесійна українська ідентичність успішно використала козацький компонент у своїй боротьбі за створення сучасної нації на українській етнічній території.
Кінець.
Шостий, завершальний пост із серії публікацій "Націоналізація українського козацтва в XVII-XVIII ст.".
Перший див. Вступ
Другий див. Козацька Русь
Третій див. Виклик сарматизму
Четвертий див. Між Варшавою і Москвою
П'ятий див. Хозарський міф
Козацька автономія мала різноманітні назви, на що, зокрема, вказував у "Розмові Великоросії з Малоросією" Семен Дивович, вклавши у вуста Малоросії такі слова: "Від давніх козарів рід веду і начало, / І назв у мене було спочатку немало". У XVII-XVIII ст. у позначенні Гетьманщини конкурували такі назви, як Русь, Військо Запорозьке, Мала Русь/Росія та Україна. Поступово залишаються найуживаніші терміни "Мала Русь" і "Україна".
"Україна малоросійська", як її подекуди називав Самуїл Величко, сприяла формуванню нової ідентичності, яка і в соціальному, і в територіальному відношенні була значно вужчою за руську ідентичність авторів Переяслава і Гадяча. Вона мала майже виключно козацькі риси, винесла за свої рамки некозацький елемент і поглинула, прикривши собою, відокремлену ідентичність "покозаченої" шляхти. У географічному відношенні звуження відбулося як за рахунок Білорусі, так і земель Правобережжя. Ідея Русі-України по обох берегах Дніпра була актуальною для козацької еліти часів Руїни, але вже за Івана Мазепи саме територія лівобережних полків стала географічною прив'язкою нової української (козацько-малоросійської) ідентичності.
Після Полтавської катастрофи 1709 року малоросійство виявилося єдиною офіційно можливою формою політичної ідеології в козацькій автономії. Хоча післяполтавські твори старшини ще містили в собі елементи хозарської міфології, але в них уже домінували ідеї малоросійського циклу, що підкреслювали лояльність козацької автономії по відношенню до Російської імперії. За відсутності інших офіційно дозволених альтернатив, малоросійство стало ідеологічною оболонкою для захисту небагатьох автономних прав і привілеїв, що збереглися в Гетьманщині після Полтави.
Яскравим символом нової епохи та нової політичної орієнтації козацької старшини став відроджений і реформований у післяполтавську епоху культ гетьмана Богдана Хмельницького, викликаний потребами козацької еліти. Однією з ключових рис тогочасної малоросійської ідентичності був її "леґалістичний" характер, пов'язаний зі збереженням і захистом особливих прав Війська Запорозького / Малої Русі / України як територіальної автономії. Ці права, що визначалися "статтями" між царським урядом і кожним наступним лівобережним гетьманом від часів Богдана Хмельницького, постійно урізалися Москвою, а згодом Санкт-Петербургом і потребували постійного захисту з боку козацької еліти. Символом захисту цих прав і важливою складовою малоросійської свідомості загалом і став ідеалізований героїчний образ Богдана Хмельницького.
В умовах постійного урізання автономних прав Гетьманщини "статті" Хмельницького та його час неминуче набували в очах козацької старшини образу "золотого віку". Ця тенденція посилилася в умовах фронтального наступу на автономні права Гетьманщини після Полтавської поразки. Зміна офіційної політики Санкт-Петербурга після смерті Петра I та видання 1727 р. новим імператором Петром II указу про відновлення гетьманського уряду та інших посад в Україні згідно з "договором Богдана Хмельницького" сприяли зміцненню культу Хмельницького.
Автори другої половини XVIII ст. ще раз переглядають історію козацько-московських стосунків і знаходять нові аргументи для захисту старовинних прав і свобод Малоросії та навіть повертаються до ідей "гадяцького циклу". Модель польського державного устрою, що базувалася на ідеї держави двох народів, з певними модифікаціями переноситься українськими інтелектуалами XVIII ст. на російський імперський ґрунт. Тепер Дивович намагається сприймати як рівного партнера у спільній державі не Польщу, а Росію-Великоросію. Він вкладає в уста Малоросії такі слова, адресовані Великоросії:
Так ми з тобою рівні й одне складаємо,
Одному, не двом государям присягаємо, -
Чому вважаю тебе рівною собі.
Спосіб мислення, бачення майбутнього козацької державності та формулювання власної ідентичності, заявлений українськими авторами Гадяча, надовго пережив своїх творців. Щоправда, якщо руська еліта XVI ст. визначала себе в категоріях gente Roxolanus, natione polonus, то ідентичність їхніх нащадків другої половини XVIII ст. може бути визначена за етнічним походженням як малоросійська, а за своєю державно-політичною орієнтацією як "всеросійська". Козацька еліта доклала чимало зусиль для того, щоб "всеросійські" - загальноімперські культура, мова та ідентичність включали якомога більше малоросійських рис. Цей процес, що виявився зрештою доволі успішним, викликав ревниве ставлення політичної еліти козацької автономії до монопольного права великоросів на вживання терміну "Росія". Той самий Дивович вустами Малоросії звертався до її великоросійської "співрозмовниці": "Знаю, що ти Росія, та й я так звусь".
Тенденція відстоювання прав на "вкрадені" великоросами назву та ідентичність яскраво проявилася в "Історії Русів" - історико -політичному трактаті початку XIX ст. і лебединій пісні козацької старшини. Як можна судити з її тексту, нащадки старшинських родів Лівобережжя вважали самих себе, а не росіян справжніми русами. Боротьба за право на цей родовід означала "повернення" козацької еліти до відкинутої колись руської ідентичності. Щоправда, повернення це відбувалося за абсолютно інших обставин, а зміст нової руської ідентичності мав абсолютно інше наповнення. Територіально-географічно ця ідентичність мала включати вже не тільки українську етнічну територію та Білорусь, а й колишню Московщину - Росію. Соціально вона нівелювала окрему станову ідентичність козацької старшини і розчиняла її в рамках ширшої ідентичності всеросійського дворянства. Знадобилося нове покоління "будителів" України, щоб викликати до життя і по-новому вжити козацький елемент у створенні сучасної української нації.
Висновок
Міфологізація козацької спадщини та козацької минувшини у ХІХ і значною мірою у ХХ ст. стала важливим чинником у процесі формування сучасної національної свідомості українців. Образи козаків та їхніх ватажків були присутні у великій кількості поезій та прозових творів поетів і письменників-романтиків середини та другої половини XIX ст. Сучасна українська література успішно дебютувала в козацькому вбранні "Енеїди" Івана Котляревського. "Тiï слави козацької повік не забудемо", - закликав читачів батько української нації Тарас Шевченко. Для нього, як і для багатьох його сучасників, а особливо поціновувачів і послідовників, образ козака був квінтесенцією всього національного, українського. У козацькій епосі українські романтики вбачали "золотий вік" своєї нації й успішно використовували козацьку спадщину як націєтворчий міф для формування спільної історичної та національної ідентичності у вихідців із віддалених у просторі та розділених державними кордонами українських земель.
Упродовж ХІХ ст. термін "Україна», що застосовувався до цього часу майже виключно для позначення території колишньої козацької автономії (термін "Західна Україна" в середині ХІХ ст. означав Правобережжя), поширився на більшість етнічних українських земель. Разом із ним поширився й образ нового національного героя - українського козака. Ці тенденції повною мірою відбилися в тексті національного гімну України, написаного вихідцем із Гетьманщини Павлом Чубинським (1863). Гімн закликав до боротьби українців з усієї етнічної української території, апелюючи при цьому до пов'язаної майже винятково з Гетьманщиною козацької традиції: "Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону / I покажемо, що ми, браття, козацького роду".
Характерно, що об'єднавча сила козацької минувшини виявилася настільки потужною, що змогла здолати не лише державні кордони імперій, а й також і віковічно існуючі конфесійні перепони. Сучасна позаконфесійна українська ідентичність успішно використала козацький компонент у своїй боротьбі за створення сучасної нації на українській етнічній території.
Кінець.