Это сладкое слово геноцид…
Некто Его́р Станисла́вович Холмого́ров, «российский политический деятель, публицист, блогер, русский националист. Обозреватель телеканала "Russia Today", автор и ведущий сайта "100 книг". Автор термина "Русская весна"» написал текст об Украине.
Поскольку Холмогоров обозреватель "Russia Today", а последняя является государственной телекомпанией, официально объявленными целями которой является представление российской государственной правительственной точки зрения на международные события, то изложенное им вполне можно считать точкой зрения российского правительства.
Кратко эта точка зрения сводится к следующему: ГЕНОЦИД, ГЕНОЦИД И ЕЩЁ РАЗ ГЕНОЦИД!
Это своего рода "Майн кампф", показывающий, что для России геноцид Украины стал смыслом её существования. После таких откровений должны исчезнуть последние иллюзии относительно того, почему россияне на нас напали. Становится очевидно, что даже ядерная война не остановит этот косплей Третьего Рейха с гармошкой и матрёшкой в удовлетворении своего разрушительного эго.
Такие людоедские тексты… (с трудом поднимается рука набрать слово) "людей", пребывающих на стадии обострения шизофрении, оргазмирующих от убийств, надо популяризировать. Нормальные думающие люди из первоисточников должны понимать, что представляет собой современная Россия, с чем столкнулась Украина, что их ждало бы в случае "победы" нелюдей, по собственному хотению определяющих, кто является "сверхчеловеком" и может жить, а кто - "унтерменшем", а потому не имеющем права на существование. Нормальные думающие люди должны содрогнуться.
Манифест Холмогорова на языке оригинала - по приведённой выше ссылке. А я под катом привожу его в перекладі на українську мову.
Раніше, в період поблажливого мищенічогонепочинання, що коштувало життя тисячам військових і мирних людей, мотивувати на війну доводилося здебільшого позитивно: наш народ, возз'єднання російських людей, багата країна, створена нашими руками, Володимир Мономах, Слово о Полку Ігоревім та інше. Навіть придушити бандерівців було загалом-то хвацько позитивною мотивацією: мовляв, ми їх будемо судити за Одесу.
У контексті, коли "наддержава Україна" примудряється наступати на трьох напрямках одразу і в нас то балаклійський прорив, то втрата Ізюма, то втеча з Вовчанська, то Куп'янськ Шредінгера, а головною надією є патріотичні зеки, доводиться вдаватися до негативної мотивації.
Нам доведеться розгромити і знищити Україну навіть у тому (малоймовірному) випадку, якщо ми не зможемо возз'єднати жодної людини, навіть якщо нам доведеться зрити до материка всі побудовані заводи та отруїти весь чорнозем, навіть якщо нам доведеться підрізати сухожилля своїй економіці та втратити безліч найкращих наших молодих чоловіків.
Якщо постане вибір між перемогою України і глобальною ядерною війною, то ядерна війна краще.
Якщо Україна переможе (перемогою вважатиметься будь-який результат, який не вважатиметься однозначною перемогою Росії), то не буде ніякого сусідського співіснування з Росією. Україна підірве Росію зсередини.
По-перше, саме поняття "України" та українськості все більше розширюватиметься - від Воронежа до Кубані. Оскільки Україна продукт уяви, то ніхто і ніщо не заборонить їй вигадувати собі дедалі ширші кордони.
По-друге, випадок почне тиражуватися. Кожна нацреспубліка, кожен підрейтузний субетнос, кожна регіональна ідентичність прагнутиме стати Україною.
По-третє, Україна перетвориться на гегемона російського внутрішньополітичного простору: за вказівкою українського консула призначатимуться і зміщуватимуться лідери російської опозиції, яка перестане бути опозицією і стане владою або напіввладою.
По-четверте, Україна стане збройним тараном лімітрофного русофобського блоку, який прийде по наш скальп через п'ять років після перемир'я.
Іншими словами, ніякого спокійного життя у РФ у разі міфічного "перемир'я" з Україною і, тим більше, її торжества - не буде. Буде кінець Росії як держави, росіян як нації і навіть боягузливої ерефійської еліти (без заміни на справжню).
Перемога України не залишиться перемогою України. Вона стане початком нашого краху.
У чому наша справжня оборонна мета? У тому, щоб не допустити завершення українського етногенезу.
Є ті, хто вважає, що такий етногенез стався дуже давно. Є ті, хто вважає, що він стався недавно. Це все абсолютно неважливі дурниці. В історії є безліч випадків насильно і своєчасно перерваних етногенезів. Найяскравіший - це випадок американських південців-діксі. Виграй вони громадянську війну (яка перші два роки велася сіверянами в режимі "ми ще не починали") - і діксі стали зовсім іншим етносом і нацією ніж янкі. У них для цього було все. Але їх придушили - і, нехай ностальгуючи за минулим і навіть трохи бавлячись сепаратизмом, вони залишилися американцями.
Наше нинішнє зіткнення з Україною багато в чому нагадує громадянську війну в США. Причому, незважаючи на всі наші симпатії до конфедератки, Лі і Джексона, об'єктивно ми в цій війні сіверяни. І ми або переможемо і станемо наддержавою, або зазнаємо поразки і втратимо місце в історії назавжди.
На щастя, в України немає своїх Джексонів і Стюартів, і Ізюм не тягне на Фредеріксбург. Зате ось у нас усе повно Маклелланів, а нам потрібні свої Лінкольни, Гранти і Шермани.
Відсутність ведення війни з рішучими цілями рівнозначно поразці. Поразка поставить хрест не тільки на Великій, а й на нинішній Росії та її майбутньому. Якщо ми так і не почнемо - ми просто закінчимося.