Татова пригорща цукерок завжди більша (кінець психотерапевтичного щоденника)
Сьогодні моя психотерапевт привітала мене з одужанням. Я їй тільки добрий день встигла сказати. А вона мене обійняла і поздоровила:) Тру-ля-ля!
Депресії більше нема.
На цьому я завершую вести психотерапевтичний щоденник.
Дякую за увагу усім, хто читав.
Дякую за молитву і добрі побажання всім, хто вболівав.
Хто хотів би то прочитати, але соромився - ще має нагоду. Нагадую, це підзамкова окрема група. Ще певний час ці пости повисять у просторі ЖЖ.
Ближчі три роки я продовжуватиму вести щоденик. Таке мені завдання від психотерапевта. Маю записувати думки, почуття, переживання, відкриття, сни. Вчитися жити серед почуттів.
Але в мене вже нема терапевтичної необхідності оприлюднювати такі нотатки. Проте якщо є ті, кому це цікаво - кажіть. Мені не важко публікувати то під замочком. Фамільярно-інтимна конспірологія листування з Високим Начальством залишиться:) Що зміниться - не знаю.
Два з половиною роки праці. Місцями сірі безпроствітні періоди, коли здавалося, що легше вмерти. Або сісти на пігулки. Але вмерти таки легше, бо це не життя.
Інколи - в часи покращення, я кидала в Небо дурні запитання (улюблене "чому це сталося зі мною?" Ага, у християн не буває депресії, туки в безбожників:)
Дракони - вони такі дракони:)
І все ж, ми - я, Л.М., Тарас і Шеф (і велика група підтримки, зокрема, молитовної - дякую вам) - перемогли...
А ще мій найкращий у світі (бо мій) духівник, о.І.,ні разу не змовляючись із Л.М. - вони не знайомі, вони вдвох з різницею у дві години сказали мені ту саму позитивну річ: частина фізичних хвороб "піде сама собою", а те, що доведеться таки долікувати - вилікується. Бо найгірше вже позаду. Хай це будее пророцтвом:)
І я теж відчуваю, що це правда.
Попереду, багато спокус:)
Я вчуся потрохи жити, як звичайна людина, а не скорбний привид. І ще певний час вчитимуся - жити з почуттями і відчуттями (насолоджуватися ними, брати їх в досвід). Вчитимуся мудро організовувати час і ресурси... Досі я жила навіть не в півсили. А в іншому світі. Інші барви - притлумлені. Економія енергії.
І ось - весна!
І це - дар.
Вдячність. Наразі - це домінантне переживання - моя червона нитка. Богові, фахівцю, духівнику, о. О. з нашої парафії... Моєму коханому, що всі ці роки допомагав і підтримував. Друзям, що лишилися зі мною - не залишивши мене в ті роки (роки!), що я була некомпанійською занудою. І ще раз Богові. Без Нього все це було б не можливе. Бог зберіг мені розум і життя. Я не отримала відповіді на свої питання - я отримала досвід "коли піду навіть долиною смертельної тіні, Ти зі мною"... це скарб. Це те, чим я можу поділитися з Церквою. Це та "зіронька-свічечка" - любов ("кому багато прощено, той багато любить", так?) - яку я нестиму аж до вічності. Тепер я можу поклонитися з подякою своєму минулому, обставинам свого життя. І віддати Богові майбутнє.
Довге - інколи здавалося, що безнадійне - лікування депресії. Воно дало мені той досвід довіри до Бога і людей (чоловіка і психотерапевта) - що врешті решт цей досвід покрив дитячий брак "довіри до життя".
Ще рік тому - Великим Постом - я, як Никодим, ходила і повторювала: "Ісусе, де мені взяти ту базову довіру до життя? Чи може бути зцілеий мій дитячий досвід? Мій негативний тілесний досвід? Моя ідентичність? Чи може людина, бувши старою, вернутися в лоно матері?..." тільки не треба мені притчу про вітер, що віє, де хоче розказувати. Не побачу - не повірю. І взагалі, чому Ти нічого не робиш, га? Я Тобі тут молюся-молюся - без толку.
Заради того, щоб відчути ту вдячність, що я переживаю нині, вартувало пройти цей шлях.
Продати все, щоб купити дорогоцінну перлину.
Тепер можна вклонитися і сказати: "Дякую Тобі, Господи, за шість років депресії - бо в цій смертельній долині Ти був зі мною. І тепер я знаю, що Ти - вірний друг. Ти - Спаситель. Ти - Цілитель душ і тіл наших". Ще раз сказати це - не як вправу, а вже, як молитву.
Любий Шефе, я знаю, що Ти - невтомний фанатзер. Якщо чесно, я трохи побоююся Твого ентузіазізму... Він непередбачуваний і дуже заразний. Кожного разу, коли мені починає здаватися, що я до Тебе звикла, Ти перевертаєш мою вселенну з ніг на голову. Це крутіше, ніж атакціон "Галактика". (Який мені, як Ти знаєш, сподобався.)
Я все ще трохи боюся... Ти - Тайна. Всемогутній. Осяйний. Ангели затуляють крилами обличчя від сяйва Твого Лику - а я шепочу Тобі: "Братіку..." і кличу Тебе по Імені.
Ти - Логос, що створив вселенну. Ти - Премудрість. Ти - Правда.
...а я бурчу й нарікаю. Скаржуся - на погоду і на політику (останнім часом рідше, Ти помітив?)
Прошу в Тебе фіолетові галоші (то були насущні галоші! то й що, що друга пара...)
Базікаю без упину.
Але... Пам'ятаєш, коли я була юна, легковажна і закохана, я сказала Тобі: "Можеш робити з моїм життям все, що завгодно, єдине випробування, яке я не зможу знести - це сказати Тобі, що мені з Тобою нудно". Мені бувало боляче. Мені бувало страшно. Мені бувало тоскно. Мені бувало так, що мені здавалося, що я розсипалася на дрібний пісок... Я лускала від гордощів і самовдоволення. Палала гнівом. Тонула у відчаї.
А ще мені не раз бувало соромно - палюче соромно.
Але відколи я вперше покликала Тебе по імені, ні одного дня мені не було нудно.
Ти писав мене, як роман. І я не знала, яку капость Ти готуєш мені на наступній сторінці... але мені ніколи не було з Тобою нудно.
...І ще Ти показав мені, що є понад часом, бо вмієш зцілювати минуле. Роками я знала Тебе, як Творця - зірок, квітів, котів і кави:) То достойне похвали. Але я не могла пережити Тебе, як Спасителя - бо не було дракона, від якого б Ти міг мене спасти. Тепер ім'я "Спаситель" - Ісус - Бог, що спасає - наповнене для мене особистим сенсом. Ти спас мене. Там, куди я зазирнула - страшно. А то навіть не пекло - то просто безумство... і трохи метафор... і скелети у шафах... і буль душі... лабіринки, в яких так легко заблукати... Тепер, коли я кличу Тебе по імені - я знаю, Кого я кличу.
Твій абсолютно навіжений від весни і щастя,
Хрущик
Депресії більше нема.
На цьому я завершую вести психотерапевтичний щоденник.
Дякую за увагу усім, хто читав.
Дякую за молитву і добрі побажання всім, хто вболівав.
Хто хотів би то прочитати, але соромився - ще має нагоду. Нагадую, це підзамкова окрема група. Ще певний час ці пости повисять у просторі ЖЖ.
Ближчі три роки я продовжуватиму вести щоденик. Таке мені завдання від психотерапевта. Маю записувати думки, почуття, переживання, відкриття, сни. Вчитися жити серед почуттів.
Але в мене вже нема терапевтичної необхідності оприлюднювати такі нотатки. Проте якщо є ті, кому це цікаво - кажіть. Мені не важко публікувати то під замочком. Фамільярно-інтимна конспірологія листування з Високим Начальством залишиться:) Що зміниться - не знаю.
Два з половиною роки праці. Місцями сірі безпроствітні періоди, коли здавалося, що легше вмерти. Або сісти на пігулки. Але вмерти таки легше, бо це не життя.
Інколи - в часи покращення, я кидала в Небо дурні запитання (улюблене "чому це сталося зі мною?" Ага, у християн не буває депресії, туки в безбожників:)
Дракони - вони такі дракони:)
І все ж, ми - я, Л.М., Тарас і Шеф (і велика група підтримки, зокрема, молитовної - дякую вам) - перемогли...
А ще мій найкращий у світі (бо мій) духівник, о.І.,ні разу не змовляючись із Л.М. - вони не знайомі, вони вдвох з різницею у дві години сказали мені ту саму позитивну річ: частина фізичних хвороб "піде сама собою", а те, що доведеться таки долікувати - вилікується. Бо найгірше вже позаду. Хай це будее пророцтвом:)
І я теж відчуваю, що це правда.
Попереду, багато спокус:)
Я вчуся потрохи жити, як звичайна людина, а не скорбний привид. І ще певний час вчитимуся - жити з почуттями і відчуттями (насолоджуватися ними, брати їх в досвід). Вчитимуся мудро організовувати час і ресурси... Досі я жила навіть не в півсили. А в іншому світі. Інші барви - притлумлені. Економія енергії.
І ось - весна!
І це - дар.
Вдячність. Наразі - це домінантне переживання - моя червона нитка. Богові, фахівцю, духівнику, о. О. з нашої парафії... Моєму коханому, що всі ці роки допомагав і підтримував. Друзям, що лишилися зі мною - не залишивши мене в ті роки (роки!), що я була некомпанійською занудою. І ще раз Богові. Без Нього все це було б не можливе. Бог зберіг мені розум і життя. Я не отримала відповіді на свої питання - я отримала досвід "коли піду навіть долиною смертельної тіні, Ти зі мною"... це скарб. Це те, чим я можу поділитися з Церквою. Це та "зіронька-свічечка" - любов ("кому багато прощено, той багато любить", так?) - яку я нестиму аж до вічності. Тепер я можу поклонитися з подякою своєму минулому, обставинам свого життя. І віддати Богові майбутнє.
Довге - інколи здавалося, що безнадійне - лікування депресії. Воно дало мені той досвід довіри до Бога і людей (чоловіка і психотерапевта) - що врешті решт цей досвід покрив дитячий брак "довіри до життя".
Ще рік тому - Великим Постом - я, як Никодим, ходила і повторювала: "Ісусе, де мені взяти ту базову довіру до життя? Чи може бути зцілеий мій дитячий досвід? Мій негативний тілесний досвід? Моя ідентичність? Чи може людина, бувши старою, вернутися в лоно матері?..." тільки не треба мені притчу про вітер, що віє, де хоче розказувати. Не побачу - не повірю. І взагалі, чому Ти нічого не робиш, га? Я Тобі тут молюся-молюся - без толку.
Заради того, щоб відчути ту вдячність, що я переживаю нині, вартувало пройти цей шлях.
Продати все, щоб купити дорогоцінну перлину.
Тепер можна вклонитися і сказати: "Дякую Тобі, Господи, за шість років депресії - бо в цій смертельній долині Ти був зі мною. І тепер я знаю, що Ти - вірний друг. Ти - Спаситель. Ти - Цілитель душ і тіл наших". Ще раз сказати це - не як вправу, а вже, як молитву.
Любий Шефе, я знаю, що Ти - невтомний фанатзер. Якщо чесно, я трохи побоююся Твого ентузіазізму... Він непередбачуваний і дуже заразний. Кожного разу, коли мені починає здаватися, що я до Тебе звикла, Ти перевертаєш мою вселенну з ніг на голову. Це крутіше, ніж атакціон "Галактика". (Який мені, як Ти знаєш, сподобався.)
Я все ще трохи боюся... Ти - Тайна. Всемогутній. Осяйний. Ангели затуляють крилами обличчя від сяйва Твого Лику - а я шепочу Тобі: "Братіку..." і кличу Тебе по Імені.
Ти - Логос, що створив вселенну. Ти - Премудрість. Ти - Правда.
...а я бурчу й нарікаю. Скаржуся - на погоду і на політику (останнім часом рідше, Ти помітив?)
Прошу в Тебе фіолетові галоші (то були насущні галоші! то й що, що друга пара...)
Базікаю без упину.
Але... Пам'ятаєш, коли я була юна, легковажна і закохана, я сказала Тобі: "Можеш робити з моїм життям все, що завгодно, єдине випробування, яке я не зможу знести - це сказати Тобі, що мені з Тобою нудно". Мені бувало боляче. Мені бувало страшно. Мені бувало тоскно. Мені бувало так, що мені здавалося, що я розсипалася на дрібний пісок... Я лускала від гордощів і самовдоволення. Палала гнівом. Тонула у відчаї.
А ще мені не раз бувало соромно - палюче соромно.
Але відколи я вперше покликала Тебе по імені, ні одного дня мені не було нудно.
Ти писав мене, як роман. І я не знала, яку капость Ти готуєш мені на наступній сторінці... але мені ніколи не було з Тобою нудно.
...І ще Ти показав мені, що є понад часом, бо вмієш зцілювати минуле. Роками я знала Тебе, як Творця - зірок, квітів, котів і кави:) То достойне похвали. Але я не могла пережити Тебе, як Спасителя - бо не було дракона, від якого б Ти міг мене спасти. Тепер ім'я "Спаситель" - Ісус - Бог, що спасає - наповнене для мене особистим сенсом. Ти спас мене. Там, куди я зазирнула - страшно. А то навіть не пекло - то просто безумство... і трохи метафор... і скелети у шафах... і буль душі... лабіринки, в яких так легко заблукати... Тепер, коли я кличу Тебе по імені - я знаю, Кого я кличу.
Твій абсолютно навіжений від весни і щастя,
Хрущик