а тепер я буду скаржитися на дискримінацію
В суспільстві часто підіймається тема дискримінації повних людей. І слава Богу, що підіймається.
Але мало-хто говорить про не менш виразну дискримінацю невисоких і худих.
Якщо ваш зріст більший за 160 см, а розмір одягу - більший за 40-42, а взуття - за 35, вам нас не зрозуміти:)
***
По-перше, якщо я купую щось без чоловіка, продавці мені досі "ти"-кають. Хоча ось щойно до дівчат-жінок, які вищі на зріст, зверталися на "ви". І то не свідома неввічливсть - в усьому іншому продавчиня може бути чемна-привітна, просто спрацьовує підсвідома установка: низенький = маленький.
По-друге, дорослий одяг маленьких розмірів дуже важко знайти. Його просто нема. Або дуже мало. І якщо джинси, водолазку чи навіть светра я можу купити і в підлітковому відділі. То ряд речей з дитячого відділу мені просто вже не пасує.
Якось я чотири роки - ЧОТИРИ РОКИ! - не могла знайти собі нову теплу спідницю. Я систематично обходила базари, магазини, стоки... і нічого. Всі хоч трохи утеплені спідниці нижче колін починалися з 44 розміру. Я вже була готова йти в ательє... але наважилася зайти в секонд. Тепер у мене "на хазяйстві" кілька чудових-різнокольорових спідниць. Хоча я й досі не можу зрозуміти, чому мені не вдалося купити щось подібне на базарі (чи в звичайному магазині).
І коли просиш дати поміряти щось маленького розміру - чомусь завжди запитують: "Вам на дитину?" і починають шукати поглядом якусь мою дитину. Я розумію, що під курткою чи зимовим пуховиком не дуже видно, але якщо я кажу, що ношу S або навіть XS - не треба пропонувати мені М і переконувати мене, що доросла жінка не може носити ХS. Я доросла жінка. І я ношу маленький розмір.
Купівля ж ліфчиків і натільної білизни - то окрема трагедія з елементами фарсу.
Така само щонайменше героїчний епос чекає на мене кожного разу, коли я йду купувати взуття. Мій чоловік спершу довго не міг зрозуміти, чому я так охайно й бережливо ношу взуття, ремонтую його, доки то можливо, й завжди намагаюся мати запасну пару... а молитися про купівлю нової пари, починаю за тиждень або й два і роблю то так палко, ніби йдеться про спасіння душі чи рятунок із черева кита... хіба то проблема купити за один вечір і один візит до магазину, що хочеш, якщо є гроші? Тепер у клубі тих, хто молиться про насущні чоботи чи босоніжки поповнення:)
Але маленькі люди - теж люди!
І невисокі худі жінки - теж жінки. Не діти, не підлітки, не гобіти, ніяких "ну ви ще виростете, поправитеся" - просто жінки.
І я не маю вислуховувати щоразу "кпини": "Ой а чим тебе мама годувала, що така маленька виросла?" чи "Що, чоловік не вдома не годує?"
Звітую: мама мене годувала смачно і поживно; чоловік у темниці не тримає, голодом не морить. Більш того, я дотримуюся доволі калорійної дієти, що порекомендував мені лікар. Але подібні питання просто не тактовні - вони виразно принижують людську гідність і ні разу не є доброзичливими жартами. Я виросла рівно такого зросту, як моя мама, і ми обидві на цілих 6 см вищі, ніж моя бабуся, яка зазнала двічі голоду (1933 і 1946) й війну. Це наша біологічна норма.
Але мало-хто говорить про не менш виразну дискримінацю невисоких і худих.
Якщо ваш зріст більший за 160 см, а розмір одягу - більший за 40-42, а взуття - за 35, вам нас не зрозуміти:)
***
По-перше, якщо я купую щось без чоловіка, продавці мені досі "ти"-кають. Хоча ось щойно до дівчат-жінок, які вищі на зріст, зверталися на "ви". І то не свідома неввічливсть - в усьому іншому продавчиня може бути чемна-привітна, просто спрацьовує підсвідома установка: низенький = маленький.
По-друге, дорослий одяг маленьких розмірів дуже важко знайти. Його просто нема. Або дуже мало. І якщо джинси, водолазку чи навіть светра я можу купити і в підлітковому відділі. То ряд речей з дитячого відділу мені просто вже не пасує.
Якось я чотири роки - ЧОТИРИ РОКИ! - не могла знайти собі нову теплу спідницю. Я систематично обходила базари, магазини, стоки... і нічого. Всі хоч трохи утеплені спідниці нижче колін починалися з 44 розміру. Я вже була готова йти в ательє... але наважилася зайти в секонд. Тепер у мене "на хазяйстві" кілька чудових-різнокольорових спідниць. Хоча я й досі не можу зрозуміти, чому мені не вдалося купити щось подібне на базарі (чи в звичайному магазині).
І коли просиш дати поміряти щось маленького розміру - чомусь завжди запитують: "Вам на дитину?" і починають шукати поглядом якусь мою дитину. Я розумію, що під курткою чи зимовим пуховиком не дуже видно, але якщо я кажу, що ношу S або навіть XS - не треба пропонувати мені М і переконувати мене, що доросла жінка не може носити ХS. Я доросла жінка. І я ношу маленький розмір.
Купівля ж ліфчиків і натільної білизни - то окрема трагедія з елементами фарсу.
Така само щонайменше героїчний епос чекає на мене кожного разу, коли я йду купувати взуття. Мій чоловік спершу довго не міг зрозуміти, чому я так охайно й бережливо ношу взуття, ремонтую його, доки то можливо, й завжди намагаюся мати запасну пару... а молитися про купівлю нової пари, починаю за тиждень або й два і роблю то так палко, ніби йдеться про спасіння душі чи рятунок із черева кита... хіба то проблема купити за один вечір і один візит до магазину, що хочеш, якщо є гроші? Тепер у клубі тих, хто молиться про насущні чоботи чи босоніжки поповнення:)
Але маленькі люди - теж люди!
І невисокі худі жінки - теж жінки. Не діти, не підлітки, не гобіти, ніяких "ну ви ще виростете, поправитеся" - просто жінки.
І я не маю вислуховувати щоразу "кпини": "Ой а чим тебе мама годувала, що така маленька виросла?" чи "Що, чоловік не вдома не годує?"
Звітую: мама мене годувала смачно і поживно; чоловік у темниці не тримає, голодом не морить. Більш того, я дотримуюся доволі калорійної дієти, що порекомендував мені лікар. Але подібні питання просто не тактовні - вони виразно принижують людську гідність і ні разу не є доброзичливими жартами. Я виросла рівно такого зросту, як моя мама, і ми обидві на цілих 6 см вищі, ніж моя бабуся, яка зазнала двічі голоду (1933 і 1946) й війну. Це наша біологічна норма.